Всё-таки жизнь жива…



Виктория
АБРАМОВА


ТАК ТИХИ НОЧИ ЯНВАРЯ…
 

Короткий день и рано вечереет,
Рожок пастуший – месяц молодой,
Пред первою звездой слегка робеет,
Смотря с небес на грешный мир земной.

Безветренный январь. Так тúхи ночи,
Застыли изваянием леса.
Безоблачно. И ясный день пророчат
Шатром раскинутые небеса.

А покрывало неба всё темнее,
Таинственны деревья в свете звёзд...
И землю ночь, как мать дитя, лелеет,
И погружает в мир волшебных грёз...


Надежда
АНДРЕЕВА
 

ОБЕРЕГ
 

На обочинах пыльных вселенных,
На путях ослепительно млечных,
В соисканье монет неразменных,
В совершенье поступков беспечных
Не забыть бы тропинки к истокам –
Белый дом в дебрях старого сада…
Мне туда воротиться б до срока...
Ни похвал, ни признаний не надо,
Ни к чему ни дары, ни награды,
Сонм иллюзий, вторичность желаний…
Надышаться бы тихой отрадой,
Позабыв о годах расставаний.
А потом… а потом, что ж поделать,
Снова млечные тóрить дороги.
Да хранит меня дом – белый-белый –
От печалей, невзгод и тревоги.


Лейла
БЕГИМ
 

* * *

Вера была бы, найдутся и боги –
Так говорит на Востоке поэт.
Вот и весна у зимы на пороге…
Видишь? Во тьме появляется свет.
Катится пó небу яблоком солнце…
Не надкусить, избегая соблазн,
Нам, небезгрешным, когда-то придётся…
Все мы найдёмся в назначенный час…


Нина
БЕЛАНОВА
 

УЛИЧНЫЙ СКРИПАЧ
 

Скрипач улыбкой греет зиму,
Немного сед, немного стар…
Бросает люд, под магазином,
Монетки в кожаный футляр.

В простой мелодии чуть слышен
То детский смех, то сердца плач…
Стою, душа парит всё выше –
Играет жизнь мою скрипач!

Внимаю… И слова уходят,
Слегка на цыпочки привстав,
Боясь порушить храм мелодий
И дрёму чистого листа…


Ирина
БУЛАХОВА
 

ПОДСТАВЬ ЛАДОНЬ!
 

Подставь ладонь –
                   мечты свои и мысли,
чем грежу наяву,
                   о ком всегда молюсь,
о чём пою,
           в чём вижу жизни смыслы,
чем полнится душа –
                         с тобою поделюсь.
Подставь ладонь –
                             сиреневое утро,
и тихий дождь грибной,
                                   и алую зарю,
снежинок лёгких рой,
                  закаты с перламутром,
и птичий перезвон –
                               тебе я подарю.

Подставь ладонь!


Константин
ВАСИЛЬЧЕНКО
 

* * *

Не всё в этой жизни я делал, возможно, как надо –
На длинном пути без привалов ошибок не счесть.
Не мнимой известности ради, не ради награды
Пишу, чтоб когда-то смогли мои мысли прочесть.
Я честно пытаюсь о жизни писать позитивно,
Да только стезя оптимиста, увы, не моя.
И столько всего накопилось, что сердцу противно,
Что кажется, будто смотритель забыл про маяк.
Измотан заботами, мается в звёздной купели.
И надо бы света – да где ж его столько возьмёшь!
Что пули, года просвистели, да всё – мимо цели,
Намётки, наброски, эскизы отправив под нож.

Пока мы подняться не смели и сиднем сидели,
Вокруг, матерясь, матерела правдивая ложь…


Олександр
ВРУБЛІВСЬКИЙ
 

* * *

На мокру стежку падав сніг
І підганяла хуртовина.
Вперед ішов, як тільки міг,
Схиливши голову, мов винний.

На зустріч вітрові в пітьмі
Ступав я важче з кожним кроком.
Мав відчуття, що шлях це мій
І називав його уроком.

Упертим й дужим був, як віл,
Тримався лінії, бо треба.
І горизонт ділив навпіл
Перед очима землю й небо.

В повітрі пара розтає,
Вдихаю холод прямо в груди.
Зі мною лишиться моє
І те, що в спину скажуть люди.


Сергей
ВЫСЕКАНЦЕВ
 

* * *

Мы теряем всегда то, что ценно.
Может быть, то, что жизни дороже...
Вот старинный рецепт Авиценны
мы забыли в отеле на ложе.

Тот трактат о любви, что бывает
самой странной болезнью из хворей,
от которой, порою, сгорают,
не оставив страницы историй.

От страданий лекарств не найти нам –
на диковинных травах настоек.
Ни в иконах святого Мартина,
ни в картинках картонных иконок.

Нет спасенья в монашеских кельях,
нет прозренья в палатах монарших.
Не помогут знахáрские зелья.
Не спасут заклинания наши.

Ведь любовь... она неизлечима.
Заболеешь – не вылечишь сразу.
И как рана – кровоточива.
По-есенински – просто зараза.


Вероника
ГАБАРД
 

* * *

Я просыпаюсь в белое безмолвие
И сада восхитительную тишь,
В твоё – бегом – «люблю» у изголовия,
В хрустальное великолепье крыш.

Я вижу сад, чужой и заколдованный,
Снегами околдована сама,
Я в эту красоту, как в сон, закована,
Я буду спать пока царит зима.

Спешила за весной, за морем ласковым,
Нашла же здесь – величие снегов,
Объятая одной великой сказкою
Глубоких снов, исповедальных снов.


Евгений
ГОЛУБЕНКО
 

* * *

Старость не в радость.
Мороз во дворе, солнышко реже.
Цвет седины, будто пепел в золе.
Явственней брезжит.

Долго удерживать пламя огня
Выйдет едва ли.
Дальние дали, голубка моя,
Мы отлетали.

Крылья в просушке, блины на столе,
Милая рядом.
Счастье по венам, душа в серебре…
Что ещё надо?


Богдана
ГУСАК
 

* * *

Дідисько січень трусить з бороди
лапатий сніг. А обрій синій-синій!
На білому і тут, і там сліди.
Дихнув мороз – блищить колючий іній.

Лепече напівсонне джерело
під ковдрою зі снігової вати.
Так тихо, аж від серця відлягло...
Зима гойдає: «Люлі... Спати... Спати...»


Ирина
ДАВЛЕТОВА


* * *

Снега зачёрпывая сердцем,
Бреду по бренной тишине.
В глазах сластинка горче перца
И холод агнеца извне.
И льдинки под ногами колки.
И в кровь пушиста красота.
Но солнце бреет недомолвки.
Но ветер радует уста.
Ручьи души, преград не зная,
Спешат в стремнину бытия.
Пороги преодолевая,
За ними разум мой и – я.

К тебе! К тебе, звезда предательств,
Лжеправд, лжебога и греха,
Ведёт дорога обязательств!
Но я прибуду в храм Стиха –
Покаюсь сердцем Музе строгой,
Душой к её стопам прильну,
Испью божественного слога,
Причастие строфой приму
И... может быть...
Увижу Бога...


Людмила
ДОБРОВОЛЬСЬКА
 

* * *

Село затихло. Вечір настає.
В снігах хати по самі вікна тонуть.
На землю місяць світло скупо ллє,
Димок із димарів куриться сонно…

Десь обізвався песик звіддаля,
До місяця розчулено гукає,
У сніжному полоні вся земля
Терпляче сонця і тепла чекає.

Над лісом хмара низько нависа,
У полі все в один клубок сплелося,
Здається, що земля і небеса
Заплутались і стихли в безголоссі.

Горить зоря самотня, не згаса,
Несміло заморгала і завмерла,
І, ніби по команді, небеса
Ураз розсипали по шовку перли…


Сергей
ДУНЕВ
 

* * *

Хотя далеко до апреля,
Внезапно проснулись капели.
Так громко по жести стучали –
Распутицу нам обещали.
Не сбылись капели угрозы –
Нагрянули ночью морозы.
Напомнили утром метели:
Ещё далеко до апреля.


Михайло
ЖАЙВОРОН
 

* * *

Знову ця заметіль,
знову ці мовчазні перемети,
Снігова круговерть
на розпутті колючих вітрів,
Мов у безвість летить
невагома кульбаба планети
І замотує тіні людські
у сувої доріг.

Розлітається світом насіння
на білих вітрилах,
Проростає дощами десь там
за мільйони парсек.
У легкої сніжинки
дрімає мала крапелина,
Хоч не знає вона,
куди доля її занесе.

Невагома така,
стане миттю під сонцем вагома.
Увіллється в ріку,
оживе у ранковій росі…
Між сніжинок галактик
знайдеться дорога додому,
До кульбабки планети –
найкращої квітки з усіх.


Ірина
ЖУРАВЕЛЬ
 

* * *

Коли в хаосі Всесвіту більше не чути тиші
І думки не ведуть кораблі до своїх берегів,
Ми здавалося б близько, але відстані тільки ширші,
З сентиментів і слів, суть яких ніби ти зрозумів...
Я зливаюсь з рікою і тоді мені більше не страшно,
Я у зорях купатиму мрію незриму свою.
І дивитимусь вкотре як місяць блукає поважно,
Я шукатиму стежку до храму у душу твою...
Я шукатиму правду... Та чи правда насправді існує?
Є лиш істини, що не дадуть нам упасти в пітьму.
І є вибір завжди: кожен храм свій щоденно будує,
Тож я поруч з тобою і за мрією нас поведу...


Наталія
КУЗЬМІЧОВА
 

ЛЕГКОВАЖНА ЗИМА
 

Легковажна зима, ненадійна,
Легковажить вона вже без міри.
І стандарти у неї подвійні,
І немає зимі оцій віри.

Легковажна вона, легковажна:
То сміється, то дощиком плаче.
І інертна вона, й неуважна,
І байдужа якась, і ледача.

Десь сипне трохи снігу з торбинки,
Десь замети, що стежки не видно.
То не випросиш в неї й сніжинки,
То сама у заметах тих, бідна.

Легковажна зима ця, невірна:
Пів каденції тихо проспала...
То м'яка, мов овечка, покірна,
Раптом злою й холодною стала.

Ох, зима ця, зима-інтригантка!
Все інтриги пряде і сплітає.
То з морозом п'є каву на ґанку,
То з відлигою в піжмурки грає.

Легковажна зима, легковажна...


Михайло
ЛЄЦКІН
 

* * *

Зламав я все. Й з нуля почав усе.
Бо стимул мав я все почать спочатку,
Щоб потім споживати без остатку
Те, що прихильна доля принесе.
І поки ти ще набираєш текст
(Розгубленого ж підбадьорить треба),
В безпристрасне я надсилаю небо
Мого кохання непідкупний тест.


Илья
ЛИФШИЦ
 

* * *

Годы, как версты, тают вдали.
За горизонтом мои корабли.
Воспоминаний лазоревый след.
Лица родные, которых уж нет.
Преодолений душевный порыв.
Песню сложить, ничего не забыв.
Мир узнавать, и понять, и открыть.
Главное – с пользою жить!


Лариса
ЛУКАШЕВСКАЯ
 

ДУРА
 

Гляжу я из окна на дом кирпичный,
С восьмого этажа, из лет своих.
Молчу. Грущу. О чём-то очень личном.
И муза мне нашёптывает стих.

Друг мой сказал: родная, не грусти.
И приобнял. И закурил. И вышел.
Всевышний покрывает снегом крыши,
Меня же Он за что-то не простил.

Мне показалось, не простили птицы,
И мотыльки, и рыбы, и сама,
Сама себя. Привычка суетиться,
Сходить с ума, лукавить от ума,

Искрить, искриться, вечность выжимая
Там, где не дни – минуты сочтены.
Искать спасенья у больной струны,
Когда и доктор и струна – сама я.

Когда по струнам всем подряд несёт,
И другу ничего не остаётся,
Как закурить... Снежок по крышам вьётся,
А друга нет – я выдумала всё.

Как небо в звёздах, даль не постижима.
Откуда всё? Бог весть. Хоть с потолка.
Жизнь тайн полна, и мы не на века.
Но что имеем, тем не дорожим мы.

Скользит состав по рельсам вдалеке,
По трассе без конца грохочут фуры.
Зачем Всевышний не прощает дуру
С карандашом и листиком в руке?


Игорь
МАРКЕС
 

* * *

По белым снéгам в тишину
Иду, взяв лет прожитых ношу…
Отдам полцарства за весну,
Отдам метели и пороши
За первых капель перезвон,
За звон церквей, зовущий к Пасхе,
И в чистом ситце небосклон,
И день в малиновой рубахе.
За зелень первых робких трав,
И пар над плешами проталин,
Возможно, я совсем не прав, –
Отдам заснеженные дали.
За птичий гомон поутру,
И крик кошачий в подворотне,
За мяч, летящий по двору,
Отдам сейчас, бесповоротно…

По белым снéгам в тишину
Иду, взяв лет прожитых ношу…


Ольга
МУСІЄНКО
 

* * *

Не судіть людину по собі.
Не судіть, й не будете судимі.
Кожен з нас – то сховище скарбів,
І шляхи Господні несходимі.

Те, що може здатися тобі
Проявом дивацтва незбагненним,
Часто-густо – ширма, далебі,
Щоб здаватись дещо небуденним.

Не дивуйтесь, коли хтось живее
По своїх, по внутрішніх законах,
Мов кораблик, по життю пливе
Й не марнує час на перегонах.

Бачить він по-іншому життя
І не мчить кудись крізь континенти.
Він свої важливі відкриття
Вже зробив, цінуючи моменти.

Тож ганьбить людину не берись,
Власні є у всіх пріоритети.
Краще в свою душу подивись,
Може, в ній глибокі є замети...

Чисте серце сотвори в собі,
Віднови красу в нутрі своєму.
Цілий світ заховано в тобі –
Рівносильний він душі об'єму.



Евгений
ПУГАЧЁВ
 

* * *

Обледенели ветки –
снег превратился в лёд.
В каждой замёрзшей клетке
всё-таки жизнь живёт.

Теплится ожиданье
оттепели, весны –
токов слепых блужданье,
переходящее в сны.

Боже, такая участь
всякого существа…
Но, замирая, мучась,
всё-таки жизнь жива.


Евгения
ПУШНОВА
 

* * *

Снег продержался только день.
Но как роскошен был и ясен.
Всю землю в кружева одел.
И вид его был так прекрасен.

Зови его иль не зови,
Но он уже не возвратится,
Как обещание любви,
Которой никогда не сбыться.


Людмила
СВИРСКАЯ
 

* * *

Снова меня обступают со всех сторон,
Чтобы до каждой клетки души достучаться.
Каждому я – вассал. Каждое мне – барон.
Шепчут наперебой: «Только я – твоё счастье!»
Это стихи – моё. Счастье. И только – да.
Падающие, как снег солнечным, тёплым летом...
Им (стихам) всё равно: радость или беда.
Чем сильнее, тем лучше. Я знаю это.

Лучше ему, тому, скомканному листу,
Сутками ждавшему бешеного обвала...
Снова стихи стоят, бессонные, на посту,
Чтобы от боли меня
                                   и радости
                                                      не разорвало.


Владимир
СПЕКТОР
 

* * *

Едем, едем… Этот кружит,
Тот петляет по спирали.
И следит – не сесть бы в лужу,
Чтобы вдруг не обогнали.

А дорога-то – щербата.
Проезжаем чьи-то даты,
Чьи-то хаты, казематы…
В небе скачет конь крылатый.

А дорога – не цветами,
Вся усыпана камнями,
Изборождена следами,
И пропитана веками
И годами, и часами…

И слезами вся дорога,
Как святой водой, умыта.
Скользко. Смотрят все под ноги.
Сеют звёзды через сито.

В спешке звёзд не замечают.
Звёзды падают на землю.
А дорога мчится дальше.
А из звёзд растут деревья.


Ольга
СУРОВИЦЬКА
 

* * *

Обіймаю... Серед сірих днів,
Що січуть морозом і вітрами,
Промінець обіймів поміж нами
Лагідним теплом обох зігрів.

Зайве – слово. Будь-які слова...
Завмирай. І тільки слухай серце,
Що з грудей, неначе птаха рветься.
Обертом від щастя голова!

Струменить з долонь твоїх тепло,
Мов торкає трепетно метелик.
Від снігів, які зима нам стелить,
Відлягло, відтало, відмело.

Обіймаю...


Виктория
ТИЩЕНКО
 

* * *

День принёс твоё письмо
с нераскрытым файлом – кто ты?
Может быть, в водовороте
дел – твоё окно напротив?
И меня ты ждёшь давно…
День принёс твоё письмо.

С нераскрытым файлом – кто ты? –
я сижу… экран мой бедный…
В кружевном конверте ветра
мне туман инфантой бледной
протянул письмо (всего-то!)
с нераскрытым файлом – кто ты?

Может быть, в водовороте
дел, от мелочных подачек,
словно скряги, в долгий ящик
мы мечты так ловко прячем,
что порой и не находим…
Может быть, в водовороте

дел – твоё окно напротив?
Право, проще думать, что
тайну всех соседских окон
подсмотрел «ребячьим оком»
да куда-то свой бинокль
дел – твоё окно напротив…

И меня ты ждёшь давно?
Я взахлёб, как жалкий бражник,
пью – что вечер – встреч неважных
суррогатное вино.
Зная всё, ты мне прощаешь –
и меня ты ждёшь давно.

День принёс твоё письмо…
От меня в ответ – ни строчки.
Верь: и мне не всё равно.
В белом дне – сомнений ноша.
Подожду, пожалуй, ночи –
день принёс твоё письмо.


Надія
ФУРЗЕНКО
 

СВОЯ ДОРОГА
(рондель)

У кожного в житті своя дорога:
прямий маршрут, або віраж.
Щастить, коли і вітер допомога.
На жаль, спіткнешся – і не раз.

Коли ступнеш від рідного порога,
перед очима мрій міраж…
У кожного в житті своя дорога:
прямий маршрут, або віраж.

Світанок, потім день уже за рогом,
Зірок і Сонця вернісаж…
З роками кожен крок як нагорода –
наснаги додає пасаж!
У кожного в житті своя дорога.


Любов
ШЕМЧУК
 

ЦИКЛАМЕН
 

Цвіте мій цикламен, дарований тобою
і пагони ростуть із листя та квіток…
Яскравий цвіт його суворою зимою
чарує ніжно зір, дає тепла ковток.

Сприймаю через зір красу цвітіння квітів,
крізь серце пропущу римований рядок…
Дарунок з рук твоїх – є найдорожчим в світі,
неначе хтось сипнув у жменю ягідок.

Важливо в холоди чимсь зігрівати душу –
тепло своїх рядків присвячую тобі.
Коли в душі весна – вірші писати мушу,
бо двадцять п’ять годин тоді в моїй добі…

 

___________________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/




 



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.