Ольга
СУРОВИЦЬКА
 

* * *

Додолу летять каштани –
деревами потім стануть.
Осіння троянда квітне...
Шукаю із Жовтнем спільне.
Туманами вкриті ранки...
Небачені обіцянки
про те, що війни не буде,
стікають дощем край буднів.
А витримка жовтим листям
ще жевріє так вогнисто!
Чи схожі з тобою, Жовтню?
Розпачливо вітер стогне...
Про що він гуде ночами,
чи знає, що буде з нами?
У слізних твоїх промовах
криниця надії повна.
Виблискує миру промінь...
Ми схожі з тобою, Жовтню...


* * *

Прибрала зайві одкровення,
тебе щоб не смутити зовсім,
в маршрутці їду, і натхнення
до мене горнеться, як осінь.

Це із минулих перемовин
моїх з тобою (чи із нею?)
метафори знаходжу знову,
мов зустрічаюся з ріднею.

І дивно так, що серце терпне,
перебираючи натхненне,
і так в душі нестримно тепло,
що вірш тобі летить від мене...


* * *

В два рази, кажуть, кава смачніша,
(ще не знаю, як впишеться в вірші),
коли є її з ким розділити,
і удвох з насолодою пити.
Коли знає людина кохана,
яку саме ти любиш ізрану,
пригостити якою при стрічі –
більш смачна вона буде утричі.
Мов на тістечку зверху горішки –
в п'ять разів, якщо подана в ліжко...
Пам'ятаю, що на забороні
Із корицею та кардамоном...
До смаку можна завжди обрати!
Разом будем яку смакувати?


* * *

Ти назбираєш листочки останні,
потай почнеш переслідувать повню,
знов розіллєш по фужерах кохання
і перевіриш: чи кожен з них повен.

І додаси кардамону й кориці
у філіжанку, де піниться кава.
Час – за розмовами, якось не спиться,
ось і ліхтар підморгнув нам жовтаво.

Ми зустрічаємось: очі у очі,
погляд вечірній, ледь-ледь прохолодний,
ти зігріваєш мене, і я хочу,
щоб дарувалась любов, як сьогодні.

Все це взаємно, і ти мною дишеш...
Тільки залишиш мене... На прощання
тут, на кленовім листочку, напишеш:
«Цьом. Обіймаю. Твій Жовтень, кохана»...


* * *

         Напередодні мокрих холодів...
                             Валентина Гришко

Люби мене в цій осені дощем,
напередодні бабиного літа,
коли воно свідомо прагне ще
замерзлу душу непомітно гріти.

Змиваються тривоги і жалі
під листопадове рукоплескання,
збуваються великі і малі
надії, плани, мрії, сподівання.

Вітрами восени мене люби,
поривчасто чи лагідно, неначе
потрібна свіжість їхня і тобі,
як визнання нових вагомих значень.

Мого життя годинник, мов піском,
пересипає і роки, і смисли,
і стверджуються літери рядком,
де істину несе відомий вислів:

«Повернеться все на круги своя»...
Сприймаю і приймаю... А надалі:
люби дощем в цій осені, бо я
любов'ю на любов відповідаю...

___________________
© Ольга Суровицька
 

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/