Виктория
АБРАМОВА
 
* * *

Никогда не думай,
                           что всего достиг –
Нет предела
       восхожденью к совершенству.
Жизнь так быстротечна –
                            драгоценный миг,
Лишь в познании
          извечный ход к блаженству.

Почивать на лаврах –
                           неразумный путь.
Остановишься
                        в развитии на этом.
Помни,
  что в движении вперёд вся суть.
Ты – частица Бога!
                       Наполняйся светом!


Катерина
РИЗУК
 
* * *

Что создал Бог,
                     не перечесть.
Хоть Он
         людским глазам
                            не виден
И не видна
                   Его обитель, –
Куда ни глянь,
                во всём Он есть.


Ірина
БУЛАХОВА
 
* * *

схожі дні наші, наче близнята,
мов заведені, котяться вдаль.
живемо та чекаємо свята,
а воно десь блукає, нажаль.
околясом кружляють у танці
літо, осінь, весна та зима.
схаменувшись, отямимось вранці:
дві третини життя вже нема.
купа справ – зачароване коло,
а навсебіч – простори без меж!
зупинись, озирнися довкола –
може, час призупиниться теж.
і відчуєш, як ляжуть під ноги
полотном непорочні сніги,
за собою покличуть дороги…
та нема ні бажань, ні снаги.
нам подай все на блюді, як в казці –
дуже хочеться зразу і все!
ждем, що виросте щастя на грядці,
а чи в кошику хтось принесе.
ще трапляється, часом, – стріляєм.
зрідка – в ціль, та частіш – в «молоко».
і за звичкою знову кружляєм –
все по колу, по колу, по ко…


Ольга
МУСІЄНКО
 
* * *

У царстві вічного абсурду,
Серед гіпотез й хибних істин,
Піймаєш здогадку-приблуду
І над її міркуєш змістом.

Той сон, що ти в житті шукаєш,
Раптово виявиться марним:
Од себе начебто втікаєш,
Літаєш простором захмарним.

Тобі повік не здогадатись,
Що не в туманному сузір’ї,
А тут, десь поруч, – хтось озватись
До тебе прагне в надвечір’ї…

Поглянь, вона в сто раз живіша,
Аніж твої примарні тіні –
Красивіша і яскравіша,
Ніж срібнолиції богині.

Від одинокості сумної
Думки оманні не врятують, –
Спинись, напийсь краси п’янкої,
Хай почуття в душі вирують.


Людмила
НЕКРАСОВСКАЯ

* * *

Я б уволила всех,
           кто на небе дозирует счастье!
Кто придумал его выдавать,
           словно капли в аптеке?
Без него не дано совладать
           ни с какою напастью,
Без него, как цветок,
           увядает душа в человеке.

Неужели его на Земле,
           словно золота, мало?
Неужели оно
            упаковано в мелкую тару?
Эх, была б моя воля,
           я б тоннами всё раздавала,
Даже если б за это мне
           Небо придумало кару.

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/