Ольга Бондаренко
 

Стовпи, дороги, перехрестя,
Підйоми вгору, спуски вниз…
Чи хтось-бо лоба перехрестить,
Чи каючись, принишкне ниц?

Міркую й згадую померлих:
Вони немовби у імлі…
З яких світів – Святих, Химерних,
Були проїздом на Землі?

І знов пішли туди, чи вище?
Хто знає?..А вони мовчать…
На їх могилах вітер свище,
Та з бур'янів хрести стирчать…
16.11.2012 р.


Зима з решета, наче, сіє понову…
З'явилась потреба побачитись знову
Я слухавку тисну:" З'єднайте із Небом,
Там всі мої рідні. Вони мені треба ”.
А в слухавці тиша…Немовби не чують.
В Різдвяні свята може там не працюють?
Та ось, наче, янгольський голос звітує —
Немовби молитву у відповідь чую:
" Ми кликали їх, та вони не з'явились,
Напевно, що знов на Землі народились”.
25.12.2012 р.

Влітку спозаранку вийду на причілок,
Потрясу росою з соковитих гілок...
Наче стать дівочу прикрашають коси –
На моїх воротах виноградні лози.

А із вусів в'ються спогади вінками…
В шепотінні листя чую наче маму:
Із рідного краю привезла я, доню,
Лози виноградні, підставляй долоні.

Хай зростають. Будеш виноградець мати
І батьків з любов'ю завжди поминати.
Так воно і вийшло потім із роками –
Мене лози горнуть, наче руки мами…


«Здесь всё то же, то же, что и прежде…»
Анна АХМАТОВА

Тут таке все нині, як в дитинстві:
Травень піною садів стікав
Вулицями міста, щоб у буйстві
Стріти стиглий серпень. Та й блукав…

Тут таке все, буцім, але… інше –
Дім батьківський з мешканцем чужим.
Я від цього почуваюсь гірше,
І серденько шепотить: «Біжім!»

Навкруги все наче незнайоме,
Мов би зроду я тут не була!
Але ж ноги привели до дому,
Де колись уся рідня жила…

Ні, життя назад не повернути,
Як і в майбуття не заглянути...


ТА Й ДОСІ...

Зненацька спогади в минуле принесли...
Туди, де я носила довгі коси,
І звідки мрії мої міцно проросли,
А вранці випадали рясно роси...

Була незайманою серця глибочинь,
Попереду – широкий шлях у долі.
І якось дивно чулось слово ”відпочинь”,
Яке батьки з теплом казали доні.

А влітку, лежачі в густій траві, лицем
Торкаючись землі, припавши долу.
Я завжди, наче, захлиналась чебрецем,
Вдихала п'янко-ніжну матіолу.

Та якось швидко вдаль біжать літа.
Ті трави, що давно росли, зав'яли.
Нема коси у пояс, бо вже й я не та.
Тай досі пахнуть квіти, що обпали...


Я не спліту вже довгої коси:
Не тільки зачіска, а й доля геть коротша.
Колись була гарніша та молодша —
Короткий вік дівочої краси...

Хоч в кожнім часі користь бачу я:
Цвіла вродливість, зараз – мудрий досвід,
Але ж як мріється, проснувшись в досвіт,
Тебе відчути, молодість моя...