Скрипить старезний віз, бо з возу все пропало.
Серпневий ос азарт – невимушений гріх
Розбитих кавунів, покинутих недбало,
І всюди вздовж доріг зліта петрів батіг.

Світання пелюсток – мов подих із безодні, -
Небесний напівтон розлито на стеблі,
І я аж здивувавсь, коли мене сьогодні
Якийсь дивак Петро хльоснув із-під землі.

Ким був той чоловік? Одвічним гречкосієм,
Кремезним козаком, погоничем волів?
Зітхнув трагічно віз, потрапивши у виям,
Коли дарунки віз для молодиць і вдів.

Крізь дощ у травах брів, забрьоханий по вуса,
І шепотів слова, неначе в напівсні…
Куди ж це повела його лиха спокуса,
Що цей тугий батіг згубив у гущині?

Отак іду і я… Трагічних трав неспокій
У цей серпневий день навіяв, Петре, сум…
Стьобає по ногам батіг блакитноокий,
До серця дістає землі солодкий струм.