Дмитро Юнак


Родина

Ветви свисали с березы,
Светилась кора белизной.
Щедра на алмазы в морозы,
Гордилась прохладою в зной.

Давно ее здесь посадили –
От бурь сохраняла и зла.
Ее домочадцы любили –
Их домик в войну сберегла.

Избушку собою закрыла,
Фашистскую сталь приняла.
И, сдрейфив, пред ней отступила
Войной опаленная мгла.

Сейчас же изба опустела –
Ушли старики на покой.
И нет до нее теперь дела:
Старушку-избушку долой!

Пришли мужики с топорами:
“Отжившее МОЖНО на слом!”
Как тяжко они УМИРАЛИ –
Березка и старенький дом…

Так часто добро забываем –
Пускай же и внуки учтут:
Безжалостно то мы ломаем,
Что РОДИНОЙ нынче зовут…


ПОДАРОК С РОДИНЫ
Яблочко ядреное,
Молнией крещеное,
Солнышком согретое,
Соловьем отпетое.

Красное, душистое,
С полосой волнистою,
Соком налитое,
Может, ты святое?

Пахнешь бабьим летом,
Радужным рассветом,
Утренней росою
И родной землею.

С Родины вернулось,
Зорькой улыбнулось.
Словно память детства
В сердце окунулось.


ВСТРЕЧА
Зарей струится теплый вечер,
Играет тихо легкий вальс…
А на столе мигают свечи,
Словно судьба зажгла для нас!

Звенит надеждою бокал,
В лучах шампанское искрится…
Как долго я тебя искал,
Лазурной вечности Жар-птицу!

Взошла вечерняя звезда,
Весенний парк в цвету ликует…
Так пусть же время навсегда
Застынет в вечном поцелуе!


МАМИНА ПІСНЯ
Зима. Мороз і сніжно,
Немов в пустелі забуття.
А моя мама ніжно
Співає пісню про життя.

Про нещасливі долі
І про щасливі дні.
А вітер гне тополі,
Підспівує він їй.

Горить каганчик мляво,
В печі вогонь шумить…
Співає пісню мама,
Про що душа болить.

Дитяча згасла днина
І мама в небутті.
Лише її краплина
Завжди в моїм житті.

Хотів би повернутись
В дитинство. Хоч на мить!
Але і мій струмочок
До вічності біжить.
ДОЛЯ
Вони зустрілись випадково
У чистім полі, край села,
Світив їм місяць на дорогу.
Немов би доля їх звела,

Немов би кинула на муки.
Дівоча доленька проста:
Ласкають стан нестримні руки,
Жагучі, трепетні вуста…

Грайливо світять в небі зорі,
Чарують перлами росу…
Вона скорилась своїй долі,
Віддавши нелюбу красу.

Шумлять замислені тополі:
- Щасливу мить не повернуть!
Не вір, дівча, зрадливій долі –
Вона веде в тернову путь.

- Повір, повір, - шепоче доля,
Кидає перли у росу.
І кожну мить в життєвім полі
Хтось віддає свою красу.

ВІЧНІСТЬ
З туману народилося
Питання, мов роса:
- Куди ж поділись молодість
І сила, і краса?

Як довго дума думалась!..
А відповідь проста:
- Краса і сила, й молодість
В дітках твоїх зроста!

Коли ж дітки оперяться,
Твій тлін перенесуть,
Красу і силу й молодість
Онукам віддадуть.

Так жити буде вічно,
Летіти до мети
Краса і сила й молодість.
В них житимеш і ти!


ЗІГРІЙ МЕНЕ
Зігрій мене вечірньою зорею,
Або накрий квітучими лугами,
Чи буреломом розтруси понад Землею,
Чи зацілуй жагуче, до нестями.

На все я згоден, все стерплю,
Лиш тільки б міг я пестити руками,
Мов ті хмаринки сонячну зорю,
ТЕБЕ.
Сьогодні, завтра і … віками!


ЖУРАВЕЛЬ З ПЕРЕБИТИМ КРИЛОМ
Наливається золотом ліс,
Дозрівають кетяги калини,
Плаче дощ, мов краплинами сліз,
Лине з неба «курли» журавлине.

Це вже осінь приходить до нас,
І птахи відлітають у вирій.
Роблять коло над плесом ще раз,
Батьківщині вклоняються милій.

Крізь імлу й дощові перетини,
Наче смуток осіннього дня,
Розтривоженим плачем дитини
Рветься вслід їм журба журавля.

Між осінніх холодних пустель
Кличе зграю, мов матінку діти,
З перебитим крилом журавель,
Бо не може у небо злетіти.

Розгубилася зграя на мить,
Вчувши пісню душевного болю.
Зрозумівши, що він не злетить,
Залишила загублену долю.

Відлетіли у вир журавлі,
На чужині їм світить вже ранок.
А на рідній холодній землі
Зустрічатиме зиму «підранок».
Осінь снігом та холодом віє,
Все живе поглинула пітьма.
Чи на рідній землі хто зігріє
З перебитим крилом журавля?