ЮРІЙ КИРИЧЕНКО

З книги
„НА ШЛЯХУ ДОБРА Й СУМЛІННЯ“


НЕСТОР ЛІТОПИСЕЦЬ

Балада з сутені віків

…У келії – лиш свічка та папір,
Лиш гусяче перо та каламар…
Та ніч, мов тать, що вигострив топір,
Та весталка – завсідниця примар…
У келії – лиш морок злих віків,
Попробуй їх знічев’я перейти…
Вони – ікластіш лісових вовків,
Які сконали-згасли без мети…
У келії – катма для печі дров,
У келії душа – мов не душа…
У келії холоне в жилах кров –
Вітчизна знов на битву поспіша…
У келії дзвенять, мов дзвін, мечі,
І капле з жил освячене життя,
І голови, мов надувні м’ячі, –
Доважком до байстрючого сміття…
У келії чорнило – чорний лід,
Непросто його словом розтопить…
Пливуть віки, як в космосі болід,
І хижу смерть нічим не відкупить…
У келії історія живе,
У келії – історія вмира…
…Хто вирівняє дерево криве,
Того не переп’є мирська мара…
А Нестор? Він – один, як і завжди,
А Нестор? Він – що в полі жовтий мак…
Тієї мудрості й тії нужди,
Що знає він, хто скуштував на смак?..

07.11.2012р.





БАЛАДА
НА ШЛЯХУ
ДОБРА Й СУМЛІННЯ

…тільки на дорозі добра і правди
людина набирається сили і розуму.
Є. Сверстюк

…На шляху добра й сумління
Люди гострять в небо крила…
Що це? Правди повеління!
Що це? Промисел Ярила!
На шляху високих істин
Люди в болях прозрівають…
Спивши неба божих звістин,
В творчих виявах тривають…
На шляху тернових знаків
Щирі чола – не ікони…
Ставши в стійло до варнаків,
Гинуть праведні закони…
На шляху пітьми і зради
Це – не дивно, це – логічно:
Збочинства – безчестя вади –
Йдуть за безталанням вічно…
Їх не просто зупинити,
Їх потрібно покарати…
Ранам – не завжди саднити,
Їм іще й на скрипці грати…
На шляху добра й сумління
Наші болі – горді леви…
…Творчість – вияв озаріння,
Посаг блазня й королеви…

15.11.2012р.


НЕБО З КРИГИ

У козацькому музеї – самопали,
У козацькому музеї – гаківниці…
А де ж сонце пракозацьке? Закопали…
А де ж зорі? Осквернили серцем ниці…
У козацькому музеї – шаблі, стріли,
У козацькому музеї – сагайдаки…
Та на вулицях ви Байду чи ж зустріли,
Чи новітній вас розраяв Сагайдачний?
У козацькому музеї – кобзи, ліри,
У козацькому музеї – древні піки…
Тільки взяти їх до рук – бракує віри,
Закотилась булава поміж засıки…
У козацькому музеї – бронза, книги,
У козацькому музеї – дальні гості…
Та в очах екскурсовода – небо з криги,
Та в очах екскурсовода – мертві брості…
Чому так і доки так? – журбу питаю,
Чому так і доки так? – нема одвіту…
Б’ю на сполох, меч у слово повертаю,
Та не чутно із вуст воленьки привіту…
У козацькому музеї – чемна тиша,
Вікна – вимиті, паркет, як щит, натерто…
Забрела у мишоловку клята миша:
Кіт музейний зневажав її уперто…


УКРАЇНСЬКА МОВА

Мені ця мова – органічна,
Вона – немов жива вода…
Така – земна, така – космічна,
У ній – і радість, і – біда…
Вона – сестра, вона – матуся,
Вона – невіста у журбі…
У неї – повнозерня вчуся,
Їй поклоняюсь – мов судьбі…
Вона мені – у спадок дана,
Мов оберіг у сповитку.
Душа її – все зряча рана:
Бог мав таку…



ДОРОГИ ВІЩОГО СКОВОРОДИ

Балада тихих розмислів

…Дорогами Грицька Сковороди
Душа мирська не ходить без нужди…
А якщо зважилась, тоді вже – хай,
Аби лиш був кунтуш чи малахай…
Аби, лишень, в’язові постоли
Самі без чорних п’ят у ніч не йшли…
Дорогами осмислених гризот
Не ходить ні пирій, ані осот…
І навіть зеленаві явори
Не годні кинуть княжої гори…
Подумайте, які з них ходаки,
Якщо сокира їх руба віки,
Якщо біда їх, мов сто пил, пиля,
Якщо струна їх щем не звеселя?
Дорогами Грицька Сковороди
Нечистому заказані ходи,
Безликому відмовлено в словах,
Як сойці – пташить в гордих деревáх…
Дороги – чорні, грішні, та – святі,
Як все, що з ним пов’язано в житті…

07.11.2012р.


* * *

…Читаю Архипа Тесленка –
Теслю зболілого духу…
І вірю в богатиренка,
Долаю з ним лихо, скруху…
Читаю Тесленка… Читаю –
В класичну зрілість вростаю:
Живу його долею, правдою,
В словах принципових справджуюсь…
Йду в біль, а він – не відходить:
Вічність по лезу водить…
Читаю Архипа Тесленка,
Брата літер, незленка…
Портрет його переочую,
Несмертний Зміст напророчую…

07.11.2012р.


БАЛАДА
ПРО
СВІТАНОК ДУШІ

…Книга – душі світанок,
Ви не згодні хіба?
Книга – високий ґанок,
Безкнижжя – лихо, ганьба…
Книга – колиска роду,
Книга – псалом душі…
В книзі шукають вроду
І мужність справжні мужі…
Шукають, а чи знаходять?
Все залежить від тих,
Хто сповна верховодять
В руднях слів золотих…
Книга – не є провінція,
Книга – ста спраг столиця…
Книга – ґротеск і ґрація,
І розвеснені лиця…
Знайся із нею штивно,
Проникай в її Суть…
…І не люби фіктивно
Слів, що вічність пасуть…

12.11.2012р.



* * *

…До книжки стежка в кожного осібна,
Якщо душа до праці вельми здібна,
Якщо лукавства в слові не знайти,
А лише сяйво творчої мети…
Я спостеріг цю істину в собі,
Крокуючи у радості й журбі
До чемної роботи з словниками,
В яких високість зваг понад роками,
Над ситістю, мерзенністю, лукавством,
Позначена здавен людинознавством…
До вдачі стежка в кожного окрема,
Але це, врешті, дещо інша тема…
Я ж тут – про книжку, про її щедроти,
Які – ні знищити, ні побороти…
Вони – нектар Господнього дання:
Лиш творчий дух дерзань не зупиня…

12.11.2012р.



БАЛАДА ПРО КНИЖКУ

…Книжка – найбільша політика,
Царює в ній кожна літерка:
Велика і геть мала
Постали супроти зла…
Хоч родом вона з будення,
Та є джерелом натхнення…
Чоло над нею схиляється,
І темрява просвітляється…
Книжка – свята, як неня,
Сяйва живого жменя…
Вітчизна вона й держава,
І правдонька неіржава…
Книжка – донька сумління,
Що їй вогонь і тління?
Книжка – держава духу,
Май її в щастя й скруху,
Брудом не оскверни,
В світ людей поверни…
Книжка – і цвіт, і плід,
І крізь пітьму болід…
Май її при собі
І знайдеш своє, дастьбі…

06.10.2012р.




БАЛАДА
ПРО
КНИЖКИ З АВТОГРАФАМИ

…Книжки з автографами – трударі великі,
Їм сняться автори, їм сняться читачі…
Їх брав до рук юнак в світанки вогнеликі,
Їх юночка читала уночі…
А нині вони сплять, їх вколисали змроки,
Їх, зморених, покрило забуття…
Писали їх ніякі не пророки –
Хто знав на смак смородину життя…
Але смаки мінливі і зрадливі,
І їм ніхто нічим не сміє докорять…
Що важить дощовик, який вдягли по зливі?
Що варті речення, що в серці не горять?
Книжки з автографами – давні мої друзі,
Їх помисли святі, хоч коленкор потерсь…
Не запродам довіру їх нарузі:
Вона – з сердець колег, навиклих до братерств…

21.09.2010р.



* * *

Богдані

…Стоять у шафах книги, мов солдати:
За кожну я півцарства міг віддати,
Коб мав під юною тоді рукою,
Святкуючи поразку за рікою…
Тепер, коли з-під пилу їх звільняю,
Рух рук на тій же думці зупиняю…
Стоять у шафах бранці зваг свідомі:
Славетні, знані і заледь відомі…
Беру до рук, голублячи корінчики:
Давно душа не чистила корівники…
Здається, вчора клав закладку в Фета,
А інша вже читацька естафета…
Там, де шукав розради-порадоньки,
Надибую листівку: почерк – доньки…
Читала чи всього лише гортала,
Та книга в нішу так, як слід, не стала…
Хоч є надія, що долонька знову,
По часі, візьме творчість за основу…
…Тому й стираю пил із корінців,
Як перш вітаючи старих бійців…

29.10.2010р.


БАЛАДА
ПИСЬМЕННИЦЬКОЇ
БІБЛІОТЕКИ

…Протирати стелажі з книжками –
Обіймати вічність над віками,
Навперейми йти собі навстріч,
Ось у чому, ось у чому річ…
Погортавши, ставити на полку
Том, немов душі живу підпорку…
А по часі – знов узять до рук
Цей, просяклий змістом, стародрук…
Вглиблюватись в літери, в абзаци,
Роздивлятись рідкісні форзаци…
Подих зупинивши, пил здмухнуть –
Все одно, що в душу зазирнуть…
Стелажі – приватної роботи,
На них – вічне: радощі, скорботи,
На них – віще: живоцвіт, жага,
Дух, що плісняву перемага…
Про навтому – в тексті ні чичирку:
Передай зволожену ганчірку
Лиш тому, для кого хліб душі –
Книга… Де тут в біса бариші?
А коли завершено роботу,
Найчастіше це бува в суботу,
Простягни долоні до томів
І скажи: „Поміг вам, як умів“…


* * *

Сниться мова колоскова,
Наче нені колискова.
Кинусь, а – нема…
Де ти, щира й празникова,
Доленька моя спадкова,
Горлице німа?


БАЛАДА
ПРО
СТЯГ ВІРИ Й ВІРНОСТІ

…Душа, мов на хвилях лодія,
Гойднулася клично: „ах!“
Орден Кирила й Мефодія
Вруча мені Патріарх…
Не лиш мені, а й Галині,
Це – як Парад Планет…
Радість і в часоплині
Сяйніша гнутих монет…
Будь-яке порівняння
В цьому плані кульга…
Господа возсіяння
Тлінність перемага…
Душа, наче вічна лодія,
Хвилю по хвилі тне…
Орден Кирила й Мефодія –
Сяйво небесне й земне…
Дві могутні святині,
З’єднані ув одну…
Вовіки, прісно і нині
Вірю в їх таїну...
Не лиш мені, а й Галині,
Це – як Парад Планет…
Радість, що в часоплині
Сяйніша гнутих монет…
Не все дорівнює золоту,
Не все – алмазам рідня…
…В літах осінніх і змолоду
Віра – стяг не міня…

31.01.2012р.


* * *

…І вже література – сувенір,
Який несуть у мишачих сто нір,
І там із нею бавляться драстично:
Не кожна книжка совісті дотична…
І вже література – цуценя,
Яке біжить по стернях навмання:
За вухо візьме хто, того й воно,
А де ж поем настояне вино,
Яке хмелить і душі, і серця,
Яке бентежить сина і вітця,
Яке з сусідом варто розділить
І на скатéрку білу не пролить?
Нема такої… Здиміла і – квит,
Збіднивши суть Оксан, Петрів, Улит,
Які зі школи – у глибінь життя,
Не відаючи, як там до пуття,
Бо не читали класиків і тих,
Які ніц не нагадують святих,
А творять кожну невідцвітну мить
Красу, яку туманами не вмить,
Не запродáть, у найми не віддать
І, певна річ, за гріш не відридать…
А вам література – сувенір?
А ви її – з душі, на псів манір?
А ви її в мішок і на торжок,
Де з лівером ґаздує пиріжок…

11.10.2012р.


БАЛАДА
ПРО ВИСОКІСТЬ ПОРИВАНЬ

Конспект
виступу в бібліотеці для юнацтва

…Юні мої читачі з прищиками на лобі,
Нищити їх вночі й ваше сьогодні гобі?
Бачу, що підросли, вірю, що – набагато,
З казки ж не відбули – там ще ярке багаття…
Хмиз в околах тріщить, полум’я – попід хмари,
Десь ховрашок пищить, сняться йому кошмари?
Але не в цім біда, але не в цім проблема:
Грає кров молода, що – фантастичніш Лема…
Що лиш не уяви, все вам під силу, справді,
З повноголось трави як не всміхнутись правді?
Навіть, якщо вона в жодному сні не шлюблена,
Навіть, якщо війна, а молода – не люблена…
Юні мої читачі, майже уже дорослі,
Білочку на плечі винесіть з літорόслі…
Тільки – не в холоди, тільки – не на морози,
І не топчіть сліди з лірики в морок прози…
Ну, хоча б до пори, ну, хоча б, як калина
Вийде з чужої гри там, де пісок і глина…
Не переймайтесь злом, не культивуйте втому,
Заздрість – в металолом! Мир вашому дому!..

25.09.2011р.
м. Січеслав.


* * *

Нахилилась над серцем пітьма:
Української мови – нема…
Я сахнувся, почувши бридню:
Шпори – в боки коню…
Мчи, буланий, за сиві яри:
Десь же наші ще є прапори…
Сповісти своїх: зрада бреде,
Напомаджену підлість веде…
В тої підлості є десь кума,
Вона мека: в нас – мови нема…
А без мови – який ми народ?
Свинопаси чужих нагород…
А без нені – які ми співці?
Просто курям на сміх – горобці…
А без мови чи ж нація ми?
На налигачі – діти пітьми…
Мчи, мій коню, – допоки підків:
Розбуди у похід козаків!


КНИГА

З
циклу
„Проростання крізь попіл“

...Книгу убивають з револьверів,
Книгу убивають з автоматів,
Книгу убивають з кулеметів,
Книгу убивають з вогнеметів,
Книгу убивають з інтернетів,
Книгу беруть на вила
І вергають до вигрібної ями,
А вона, потрібна всім, – живе…
І буде жити –
доки існуватиме
Людство…

07.10.2012р.


БАЛАДА
ПІЗНАВАННЯ СВІТУ

…Сьогодні – епоха сексу,
Сьогодні – епоха злоби…
Вам чаю, кохана, кексу,
Намилить чи змити лобик?
Сьогодні – епоха блуду,
І виродження, і – долярів…
На вулицях – уйма люду,
А я – іду до школярів
Читати вірші про ніжність,
А я – проминаю ружі…
У них є натяк на іншість,
І цим вони, знаю, дужі…
Сьогодні – епоха дзвонів,
Їх більше вже не скидають…
І знов з церковних амвонів
Віру заповідають…
Я вірю в промисел божий,
Я вірю в душу людини…
Я – в творчий промисел вхожий,
Щоб світ пізнать з середини…

08.10.2012р.



БАЛАДА
ПРО КАРЛИЦЮ В СНІГАХ

…Сім’я без Господа – лукавства чаша,
Сім’я без Книги – хлів, а не сім’я…
Вітчизна це не лише коням паша –
Самодостатність ваша і моя…
Сім’я без Господа – німа святиня,
Куди із нею, як душа – зла тля?
При ній поводарем сліпа гординя,
Що чорних серцем горем звеселя…
Сім’я без Господа – це хижі пальці,
Які стискають і гребуть своє…
Такі, зачаті скверною, зухвальці
Не знають Бога – в них пітьма жиє…
А у пітьми, вважай, свої закони,
А у пітьми – катмає радощíв…
У серці болю не висять ікони,
Не чуть ні соловейка, ні хрущів…
Сім’я без Господа – чорніша ночі,
Сім’я без Книги – карлиця в снігах…
Хто їй розкриє напівмертві очі,
Хто втримає на зболених ногах?..

11.03.2012р.



* * *

Я признаю свободу друку,
але не признаю свободи лайки,
образи, бо се насильство…
М. Вороний

…Щоб признавать свободу друку,
Свобідним сам повинен буть…
За волю йди на смерть, на муку,
Минай змертвілу каламуть…
Не пристосовуйся, не гнися,
Не запродайся, не змарній…
Вітчизні з плахи усміхнися –
Лиш їй одній, лиш їй одній…
А якщо зло тебе зупинить
І забажає усипить,
Зумій достойно з смерті кпинить,
Несмертний дух в тобі ж кипить!..

07.11.2012р.


БАЛАДА
ВЕСНЯНИХ СКАРБІВ

…Вечір і квіти, і зорі,
І даленіючий спів…
І ці прозріння прозорі,
І сплеск річних коропів –
Все пригадалось, проснулось,
Все перейшло царину…
З паузи літ повернулось
В згадок всезрячу весну…
Згадки не те, щоби згадки,
Згадки – наспіви душі…
Ось ми з кленової кладки
Стали в росу, в спориші…
Ноги їх чують-не чують:
Любо брести босонíж,
Де цвіркунята кочують,
Де роси гострі, мов ніж…
Вечір і квіти, і зорі –
Все заплива за блакить…
Сутінки чемні й прозорі:
П’єш і несила допить…
Дивне, п’янке стоголосся
Слідом іде назирці…
Хилиться в душу колосся,
Цвіт незів’ялий – в руці…
Ти мене любиш-не любиш,
Я тебе, схоже, люблю…
В сіні до згуби голубиш,
В мареві щастя – не сплю…
Ти – на плечі моїм… Злива
Нас налякать не спішить…
Доля в снах – казка щаслива,
Таїнств усіх не спожить…
Поруч десь форкають коні,
В квітах – джмелі й цвіркуни…
…Ягоди кислі в долоні –
Скарб незабутній весни…

17.11.2012р.


РУЖІ В СНІГАХ

Балада вічних поривань

…Цей вірш мені даний Богом,
Щоб я дарував тобі…
У вічності за відрогом
Нема привітань журбі…
Нема, не було й не буде,
Хоча, постривай, зажди…
Любов наша – всýціль будень,
Хоч зіткана й не з нужди…
А з чого ж вона зіткáна,
А звідки ж вона взялась?
На серці у неї рана,
Що квіткою зайнялась…
Та квіточка – незабудка,
Та квітка – гіркий полин…
Веде нас по первопутку.
Куди? А за часоплин…
Туди, де все – плинним-плинне,
Туди, де ружі в снігах,
Де полум’я в зла калинне
Не колінкує в ногах…
Цей вірш в мені – як гангрена:
Відріжеш і щастя – ось…
Душа – почуттів арена,
Дрофичка серед колось…
Стволи її не злякали,
Свинець її не згубив…
Відлуння лихі спіткали,
Як хтось із двох розлюбив…
Буває таке? Буває!
Але – не з нами… Не з на…
…Сопілка в снігах співає
Розпачливо-щебетнá…

15.11.2012р.




БАЛАДА
ПРО ЗРАДЖЕНУ ЛЮБОВ

…Не молись на втрати і печалі,
Втрати і печалі – то сніги,
Що упали на булані й чалі,
Щоб позбавить світла і снаги…
Не молись на зорі серед ночі,
Зорі серед ночі – то мана…
А молися на кохані очі –
Крадькома, як тільки серце зна…
Я тебе, кохана, не повчаю,
Я тебе, єдина, не корю…
Як в левадах іншу зустрічаю
Губи чорним голодом морю…
Ти мене за це карай не дуже,
Ти мене і зовсім не карай:
Усміхнися і скажи: „Мій друже,
Проти вітру огиром не грай…“
Я тебе візьму і зрозумію,
Та чи в хату батькову візьму?
Відданий на ґлум лихому змію,
Попрошу з платочка лиш тасьму…
Ти платок ще подаруєш, знаю,
Але – не мені… Лиш – не мені…
…Як ідеш, змарніла, в бік Дунаю,
Не тримайсь за чобіт в стремені…
Кінь – як змій… Йому – галопувати
І збивать росу на чебреці…
…А душі розіп’ятій – співати
Про хустину не в моїй руці…

15.11.2012р.


БАЛАДА ДЛЯ ВІВДЬ ТА ХАРИТЬ

З
циклу
„Леґенди чорного яру“

…У чорного яру про зрілість чуттів не питай,
А зайчика, стрівши на схилах його, привітай…
Він слух нашорошить, він вухами ледь поведе,
Немов запита тебе: „Де ми стрічалися, де?“
Край чорного яру квіток невиразних не кривдь:
Вони – для Харитьок, вони – для розхристаних Вівдь…
А Вівді й Хариті непросто в цей світ забрели,
Можливо, їх бабці тут відьмами злими були…
Повзе сіра містика: з слів у невгасність рокит,
З невгасності, факт, народився й цей цокіт копит…
Орда-не орда, а стрясає дороги й шляхи:
Мо’, чорні козаки, а, може, в жупанах ляхи?
Як їх розпізнати, якщо у них спільні лоби,
І в кожному лобі – кавалочок честі й ганьби?
Як їх навести на стежини жертовних понять,
Як їх та й навчити Вітчизну з ста скрух вивільнять?
Цокочуть копита… Булані й гніді крізь туман
Несуть: кому – віру, а смуткам – наругу й обман…
У чорного яру, що родич орді й вовківні,
Спитаю і я, на щό спертись в баладах мені?
Яр брови насупить, яр вусом, як джміль, поведе
І мовить: „Безсмертя – саменьке навстріч тобі йде…
Його ти не бійся… А знай-пам’ятай, що воно
Баладам твоїм – і душа, і в бою знаменό…
Одначе, на нього зіпертися не поспішай:
У битву на вразів за любу Ойчизну рушай…
Впадеш чи зведешся – не це визначальне в пітьмі:
Що з слів цих вершинне – Судьбі дано знать, не мені…“
…Вовки відлиняли і стежами в морок пішли,
Підкови на щастя дітвиська в димах віднайшли,
А в чорного яру леґенд не поменшало, ні,
І більшість із них дано реставрувати мені…

10.11.2012р.


* * *

Галі

…І настала глибока осінь,
Ми у неї ввійшли сповна…
У душі – ледь тривожна просинь,
Та, що з часом не промина…
Не люблю я про проминуще,
Ти, наскільки я знаю, – теж…
З нами – наше, неспите, суще,
А неспите – не знає меж…
Дотикаюсь його руками,
Наближаю його до вуст…
Птахи щирості – над роками,
Тиха паморозь сріблить вус…
Пожалів би за туманáми,
Що долину спраг облягли,
Але ж сірі, в яблуках, з нами,
Ми лиш вчора їх розпрягли…
Подивися на них, кохана,
Ось вони, в голубім саду…
Попід серцем у них не рана –
Лист жовтавий, мов смерк в меду…

09.10.2012р.




БАЛАДА ОСІННІХ ПРОЩАНЬ

Твої губи – розтулена рана…
В. Сосюра

…Твої губи – стиглі вишні,
стиглі вишні,
стиглі вишні,
Твої губи – молоде вино журби…
Твої губи – щастя клопоти колишні,
Твої губи – стерплі ягоди судьби…
Твої губи – казка з ночі,
казка з ночі,
казка з ночі,
Твої губи – реставратори прощань,
Твої губи – ластів’ята й поторочі,
Твої губи – келих згірклих пригощань…
Твої губи… Я до них не маю діла,
Твої губи… Каравели німоти…
Їхня правда геть на камінь затверділа:
Брід камінний – понад силу перейти…
Не гнівись за вирок спраг, моя кохана,
Я віднині не належу сам собі…
Твої губи – рвана рана,
рвана рана,
рвана рана…
Ніч скрипалить тричі – щастю, раз –ганьбі…

08.11.2012р.



БАЛАДА
ПРО
МИНУЩІ НЕМИНУЩОСТІ

…Осінні жоржини спивають останню росу,
В саду їх нарвавши, на стрічу з тобою несу…
Скажи, моя люба, вогонь їх тебе не смутить?
Чи зможеш мене при їх сяйві за вірші простить?
Писав – для годиться, а ворон – озвучив: тобі…
Душевні рядки їх забудуться скоро, дастьбі…
І ворон помре, і сніги упадуть і – минуть,
І серденька два за сюжетом цим тихо зітхнуть…
Усе – проминуще: і квіти, і вірші, і ми…
Це знає і ворон, що дзьобом вгруза в край пітьми…
Пітьма теж минуща, цар світла її подола,
Водиці напившись з живого, як цвіт, джерела…

23.09.2012р.


* * *

…Чорнобривці біля школи
Мама сіяла, вже сива…
Не забуть мені ніколи:
Мама – з ста пісень… Красива…
Де та школа? Де ті учні?
Де ті божі чорнобривці?..
Замість всього – вірші-мучні
При трьох кленах і при сливці…
Школа-школа… Рідні стіни…
Росна стежка в яворіння…
Пам’ятаєте ви стільки
Днів, які – з животворіння…
Чорнобривці біля школи
Мама сіяла, вже зболена…
Не забуть їх цвіт ніколи,
В нім – краса неприневолена…

21.09.2012р.

* * *

...Осінь в рудих черевичках
Йшла мимо нашої хати…
Мала й таку в своїх звичках –
Пісню з душі накликати…
Плинула пісня повільно –
Мовби з-за гір, з-за Дунаю…
І починалась так вільно –
Ліпшої волі не знаю…
Йшлося у ній про кохання,
Йшлося у ній про розлуку…
Птахів лунке щебетання
Брало й мене в ній за руку…
Мама ту пісню любила,
Але, все більше, зітхала:
Душу їй зайда журбила,
Серце неначе виймала…
Ось і сьогодні при звичках
Осінь стежинами ходить –
В жовтих, як сум, черевичках
Пісню, від мами, заводить…

21.09.2012р.