Василь Старун

 ВЕРЛІБРЕ!
 ВІЗІЯ
 сьогодні смерть…
завтра смерть…
все залишається на потім…
 Айлосянке

вправний пісок заправляє за пісню
лазаря біля старої оази
з дірок поросли дощі як дрова обрію
зайняті цигаркою і тваринами
вони вибігали одмежовані роги та очі
цяцькували груди плечі і болото
звідки воно коли там лише сліди
закопаних фарб і розлитих істот
за стіною вони говорили люб’язно
до тополі що виросла в хаті
а хата тепер весь час світила каганцями…
і текли янтареві горобчики по вікні
вже так сталося наші великі окуляри
стали важкі і пута їх уже не держали

коли годи скляні візерунки пропиті як сад
коли з його горла тиша оспівана текла
і важкими каменями кували зозулі
полетіла б оце невелика птаха з берега женців
де кожен з них оддихав біля своєї верби
і сопілка нарізала наша дівчина її вітали
і кожен одкривав солодкий курінь
а його жінка в цей час прив’язалась до птиці
що стіну змінила з далекої вежі моря
і коли він гуляв де не поле то й горе
кров голуба шурхотіла між сонце
розкажіть розбиті чоботи про дикого
що блукатиме з річкою в парі

веселий день у бджолах день скидався
стояли чоботи загорнуті в папір
і виглядали солом’яних бичків з нори
вони на хмарах бій вели за смерть
не замочила ніч її сіяниста пісня
і де її сховати в жовтих очах туману
з’явився день веселий у бадилині синьої води
і всі його округлі візерунки мерехтіли
мерехтіли журавлями до України
і далі лише спогад з металевої карафи
бо вона обділена сліпикаменем
і так засівається горло сопілками і кмином
його віршування як стелиться дим біля берегів
виїдає веселий день на чорних бджолах

іди від мене мій нелюбий валгальський сад іти од мене
птахи в дощі злітають в небо іди од мене
і ліжко вечорове в полі у візерунках ковилових
іди од мене мій нелюбий пісок мої наповне груди
у вічко вигляну любов’ю залізна доле не до мене
нелюбий мій великі діти з обценьками стоять в пожежі
в старих одежах ця пустиня зведе мене нелюбий мій
до річки із господніх рук тече вона білявим гроном
іди до мене мій нелюбий аральський бог мій сон прогнав
йому Варвара під коріння мішок любові заховала
і поки я вмирати буду коріння випрохай у газдів
нелюбий мій сади побиті

ЛІ БО
по смерті кожного я згадую любов
зірки в кайданах храм будують з бога

коли дощі повзуть як хміль до хати
небесні павутини одкладають соки
подертий бог в його душі блискуче коло
і мазунець загойданий у грушу
коли дощі слова на вікнах давлять
і охоронці берестових грамот плачуть
їх вірного собаку вбили вранці
в хустину зав’язали чорні зорі
коли дощі виплигують з калюжі
опудало тікає як баштанник
мій гість вечеряє його курінь ошатний
згорів над вогнищем у голові його

колись дощі хіба такі ішли
колись дощі хіба такі ішли
колись дощі хіба такі ішли

ПАРО ФОН
насіння з швидкістю кулі вбиває:
одне місто один день коли я побачив
на дорозі дерево паки ліс
спасалися в лісі осанні корови
підглядач палив йому зорі шпигали
торкаєте дзвоники під горою і камінь
вивозите ще ночами
а там збережені боги як чорнильниці
ті ями що звезено камінь з них
пожежі не буде в підземельній винниці
лише сонний сніг
спасалися… ач портретик між пальцями
не пройдеш по спечених гарбузах
весілля і смертні весільні глечики
гуділи порожні в очах
спасалися в лісі корови осені

ПАВО ТАН
спасителі теж підглядали корів

на перелазі до птахів
гільцем колишнім торохтить
гончар з пов’язкою на вишні
коли вона з руки не вийшла
гончар з опудалом на вишні
шпачаті дзвоника давав
по образах текли дива
у глупий день блищали лики
нікого тільки ти в молитві
і не вродив малярський пень
на перелазі б’ються квіти
у горщик трапити старий
гончар з пов’язкою горить
перед вогнем як груба глина
його любов вогонь ганьбила
на перелазі до птахів

таке написане безпечним ліхтарем
він світло розливав під солов’ями
і дві майстрині плахти нарізали
тобі росу а нам її сліди
і на пустелі ланцюжок легкий
у вітрі перебіг перекотився
таке написане: і на старому дні
де дзвонять краплі соляним єством
сопілочка у вечоровій тліні
попереду як паличка летить
пустеля під ногами гуготить
рушниці наче гагілки кремінні
і проміж них написане таке
оаза величезна з місяченьком
і звук на волю ще такий печерний
проміж вогнями вибрана любов

за шкляними столами сміється любов опалима
химерного поїзда лінія з руки цебенить
і в павутині дихають органи з диму
відра крові похитуються в старих хустках
з прірви стола і прірви моєї долі дійди
до пустелі в закладених коробках осені
любов опалима поливає над вікнами квіти
для мене для мене шкляним голосом вишень
так золоті ціпки кружляли в домі
і так їхні сни цигарковими колами гралися
з легкими столами сміється любов опалима
і плечі її ясніють в зорі над вітром

ДАГО ЛОТО СІ
протистояння в цю ніч знаменне:
прилетять до нас журавлі
і ми заплутаємо вервечки
що тримали наших журавлів

висвячує воді печальний схід
великдень порятунку знову красний
вино тече униз до півчих ніг
як знову білий батько на коні
згодився ніж у виблисках світів
на вежах їхніх болі вікували
у плесо мчало колесо півнів
висвячувать воді печальний схід
чудове погребище на столі

ТО СЕ КОМО СНО ВІ КОРО
в неділю любов на мітлі голосить
вулиці наче розпечені гриби
вогонь розмальований зорям на сміх
в неділю совина печать на столі
збираю гриби з кабанами і вітром
набиті сумки розмальовані снами
в неділю з небитими кабанами
пестимо жаль який липи
коли обсипались і гілки і роги
пороху з берестечка зірвемо трохи
коли за неділю гриби виростають
каміння гризуть кабани з коровою

НЕ О РЕКОТ ЩЕ ГОЙ
співаються кущі молодика
грудаста жінка хату розкида

блищала гроза і співали похорон вужа
холодної дівчини гості моїх річниць
розумні дерева сховали ножі веремійські
і ти ними білу капусту шинкуєш
блищали столи насувалася хмара ефіру
і смертникам поні і жаб’ячу упряж несеш
холодної дівчини гості моїх річниць
вмирається блиск просинаються очі небесні
з грози калатало блищало в калюжі голів

розумні дерева гей знову розумні з ножами
і ти ними білу капусту шинкуєш як зло

ЛІМ КО РЕС ПОР СПЕ ТОКО ЛІК
не близький наш дім…

колодязі колодязі колишні вежні сни
дивилися на себе в горі
і стільки там з тії весни
нагідок колючок і крил
що окропив світ колодязний
старою біблією в дітях
колодязі колодязі кому іти до спраглих?
їх вирізають вишні й бур’яни
там жабенята голод їх потворний
колодязі запив холодним сном
і камінь що народжував красу
не до млина до річки однесу

КО ПРАН ВЕ ЗІР ЖІ ПРЕ
холодязі холодязі
твій поїзд з журавлем у полі

сусідко мила йдуть літа
колодязі скарбами пахнуть
немає в бурштині оцьому
крилець що піснею блищать
сусідко мила йдуть літа
колодязі грибами повні
і смерть вже золотом подерта
немає на руках нічого
та голови звірят лежать
ґвалтують відра небесами
сусідко мила в день базарний
тебе ведуть з колодязів
сусідко мила йдуть літа
колодязі воскові повні

НЕ ПРЕ СТЕ ГОР ПОСЕТЕ
і кавуни і мухи сонні
та вже на волі кров тече

у давній кошик падали для нам:
солоних яблук світло опалиме
і хтось кричав приліплений до глини
не винен він і вміє все до дна

не прісновидні голоси світил
за тином кайдани стягали миром
допоможіте браття злото бідним
і одягніть залізні голоси…
у давній кошик падали для нам:
киснева чарка квіткою рибин
а за селом попи повчали сина
що був давно з потойбіку один
у давній виногронний кошик зла:
слова стоять завинені в дерева
і навіть буква мати букварева
у крокву через шашіль перейшла
- казав невідомий смерті ВІР ЛІС

Написати листа.
листи прадавні в скринях пахнуть
деревним голосом моїм
їх лиця в полі розпочаті
коли заплакало дівчатко
вже небо підіймало дім
важкі осінні двері впали
пір’їнкою в чужі вуста
деревний лист і кров густа
коли нещастячко пропало
в деревний лист і білий ліс
покручений в кулак зимовий
у скронях попеліють змови
хоча під музику плелись…

пресвітлий вітер смерть несе до стін
зігрійте кахлі річку біля себе
риплять часи у дереві рипкому
рипить цигарка комин-чоловік
у комині здичавіли вози
перекидають краплі біля ям
пресвітлий вітер все тополі гоне
в багні човни пресвітлих голосів
метеликами вишиваним дном
дощ над покійним полем голосить
і слухають знавці пухнастий плач

Сон 4 серпня.
коли тебе знаходять в церкві
поміж пісками солов’їв
коли неправильні відерця
об камінь б’ються в лободі
оливи на лиці як злото
кресало виріж з голосів:
гей озовися жінко броду
коли побачили тебе…

КАВУН
грали в колодязь головою метелика
свавілля
викладене мохом і сонечком
полетіло гупання за річку
ставити руки на дно

ЯБЛУКО
сімдесят сім дівчат
цілували так зблизька місяць
і в тому домі вікно пригорнулося
і мальований змій над ліжком
співав

ОЗЕРО
помирав козак – вигадував казку
бідна куля залишалась удома
стрілила в дорогу приносила меду
помирав козак вигадував смерть
іде
нагинається по барвінок
а козак в човні…

ГОРЕ
у сторожа згоріли черевики
курінь полетів до річки пірнути
і замовити йоржам гострого слова
сторожа поклали в ящик
обережно хвоста обірвали диво не помідор!

ЛІД
каменярі видовбують з нори
над вогнищем вечері лід
і п’ють там січень грудень лютий
великими льодами дівування… людень….

Вбивця елегії.
сьогодні вбивці спати треба
біля камінного вікна
він біля місяця ночує
його любов цю смерть почує
і руку в прірву поведе
сьогодні вбивцю ліс манує
і звірі м’ясо подають
його любов як той малюк
біля гнізда з ножем танцює
сьогодні вбивцю понесуть
на сон примарний і осінній
чия любов стара й невірна
під вікнами іде на суд?
сьогодні вбивці спати треба
біля моїх комах в саду
свою любов давно забув
в чужих словах засне як люди
Вбивця елегії пише елегію
опісля цього з’являється тільки біле…
як стане поїзд в море йти
співаєш смерті пісню ти
така є станція між нами
таке є слово між дерев
воно горить
рожеві діти вуглинами спішать пробігти
в картоплі станцію чудову
тебе обійдуть як обнову
як стане поїзд в горе йти
застеле дим дитячі коні
колючі коні на припоні
співають сріблом граєш ти
як стане поїзд біля брами
і назва станції замре
між нами слово замете
і сміх і піна під морями…

чи вікувать божественним сувоєм
на ноги хмари падали в птахах
як букви вінценосні закував
вогнями жовтими в порожнім полі
і проясниться в пальцях німота
хай стрілиться рушниця в братню стріху
хай принесуть картопляне поріддя
хай одберуть засипане погруддя
і сотні ніг як прапорці малі
на вовка опівденного важкого
ідуть в пісок куди забрали бога
ідуть в пісок виспівувать пісок

саднисту сливу випікав вогонь
крутили губи бублики поганні
сливове дзеркало ногами перебите
являлося ганчіркою вітрів
котився він у голодах як небо
лежала ти сливова на траві
сливові брязкотіли сірники
об мармурові ноги голосити
заспіла слива загорівся сніг
всі язики його тікали з неба
сливова дівчино сестра мого портрета
перебирає знову ліс вгорі

зашелестять сховають води
рибин блискучі сопілки
приглянуться весільні броди
рибин блискучі сопілки
стонадцять бродів переброде
змія за бабиним теплом
залізним списаним стилетом
приглянуті заплачуть вдови
як діти вийдуть в сопілках
зашелестить звірина в полі
перейде вбрід з малим добром

перекинься з каменюки на літак
і буде твій хазяїн шанувати
невірну квітку що збирає дим
на чорну хату і на півчий стіл
перекинься з каменюки на літак
із сухих очей тікає дощ
золотце несеться в білім черепеку
перекинься з каменюки на літак
весь хазяїн у блискучім шроті
трішки він запам’ятав літак:
некрасивий схожий на долину
де свиней спасала лобода

і цього ящика не вийде чорний пломінь
і біля вечора на віжках виснуть руки
хоча в калюжах розбивались пащі
засідлані співали в срібний місяць
в широкий ранок зірвані дерева
коріння шурхотить по кришах з болю
що яблука посипані з грозою
піском течуть і папір’яним гроном
в снігу білесенькі коліна
як занесли в цю річку непорушність
червнева голова до неба вигляда
рибалоньку язик як квітка жовта
присохла в лопушиному столі
дощу перепаде од мачухи-сльози
достиглий мед що з проводів стікає
базарний день горохові кінець
свої з’їдає біля поля мрець
як занесли під гору непорушність
Миколаївські солдати
на каруселі за Іванком
блискучий як стежина птах
його подзьобані літа
закопані в будинок танку
зоря парує без намиста
перебрідає через день
Івасик напуває пень
беззубий ніж такий вродився
і бджоли Йосипа несуть
і бриль і вершу з чорнотину
покоте вітер намистину
та ніж загорнеться на суд
зайде сестра у крихкі двері баклажанних крапель
як спатимуть голови голубі журавлі
весняний вузлик лежатиме у нареченої за стіною
і чоботи димітимуть з дев’яти ворогів
проведе сестра рукою по одному полю
і воно здригнеться возами-новобранцями
коли голови у грубках тріщать
і все’дно замерзають у вікнах журавлики
твердим постуком вийти по вишні

се щасливе гусеня воно побачило у небі сніг
так він ліг до тих дівочих снігів
як глечик у воді і сам як сонечко гуде
і торохтять поліплені зразки померлих
щасливе гусеня проміж гусей-студентів
ковтає голос і фонтани десь на площі
до крил чіпляє висне боїнг мертвих
як небо пригорнуло в глечик сніг
се гусеня прибігло в час обідній
йому ця каша накче крихта смерті дивна
лиш бачення у небі сніг світе дім:
це щасливе гусеня біжить з базару в квітку

про хаті йшла пречиста павутина
неголене лице світило на боки
і в цьому світлі мертві зеленіли
на черепках що в сонці вікували
на радіво побігла сіно прясти
в молошному яйці лице набрало кров
солоні яблука проміж снігів сміхів
радійте заколисані дівчата в горах
що в хату йшла пречиста як овечка
з палкого поля синя од свинцю
взяла охота перекинуть світло снігом
по глині торохтіти з барабаном

як плачеться піску біля бомаг
у кошику запалені вони як кошенята
несе їх мати чи стороння жінка
на вогнище і на собор одразу
не літачки не гайвороння і не золото
угледіли задавленого в Коростень
мережаний очима сніготрусу
спускався на вервечках аж найменший
пустіть його до загорожі з лісу…

спечіть борщу осіння мамо
у синьому вогні лісів
лісник просив вечерять буде
і лампою з руки світив
спечіть борщу на тих он глинах
де ще сліди бідові зліють
чорніє з яблука як глина
і блискотить вгорі латинь
спечіть дощу
задуха синя вросте лісами в чистий стіл
лісовики просили ніч
ліс трохи в динях заховать
біля воріт стоїть прелюд
в його руках блищать самітні
мисливці з білкою на небі
рибалки з вершами в зорі
і ще збиральники покоїв
біля воріт негідних зліг
пісок в очах пересипався
і пальці позначали місце
де кров повинна спочивати
як мати під селянським дном
біля воріт прелюдний люд
лише камінчики в плечах
блищать причащені причинні
негідник з хмари став насіння
і легко зло під корінь взяв

в степу похідні чоботи ждуть сніг
як завалує круглими нитками
поперед стріх до ластівок на світ
свистить сопілка в стінах наче дзвін
ждуть сніг рушниці господи і нам
сухим листком гніздів’я змієносе
перегорни як смерть біля палацу
і сніг не ждуть пісок і бог аральський
у чоботи заховані сніги
чи ластівками розлетяться ноги
чи білий сніг і чорний сніг твердий
заховані у витесаний профіль
жінко
розчиниться вікно як випускають
званих на обід по ліхтарях в сопілці
жінко з тополі загадка чекає на
потонулих у легких калюжах що
по тобі у поле мчать і рами
залишаються як вогнище жіноче:
тверда картопля б’ється по руках і вирвах
булькає страхітливий жар
озолотить тебе співанна жінка…
не сподівався кінь зірвати слив полонних
і жінку – сторожа стрічав на безоружжі
її знавець обідній з потонулих
на рамці граючи пасмом кривавим
розчиниться вино на скрині жінки

прибите до гніздів’я лихо
розбите небо диха в ліс з крила
ледь видного у шкло із гупання прийшла
маленька мавка з кошиком трави
підсвічники так затікають снігом
з його верхів’я по очах рукою воде
і вибирає чорні цятки вітру
неначе сьодні вернеться вона
гніздів’я перебите на три лиха
обмежене трьома листками глини
на пам’ятках укопаних могил
на небо загляда і ліс плюскоче
угорі
тільки ластівки з їжаками вмирають
за річкою-невеличкою
що хати підпалює і гасить
та заметені поїзди з чередою
що білобокі туляться до об’яв
про жорстоке принесення дерева
близько до кожного обеліску вгорі
наспівати коротке слово про ніж
не треба вгорі помираючого од місяця
угорі тільки ластівки з їжаками висять
і підмальоване снігом од поїзда
їхнє вмирання веселить їх угорі…

збиралися солдати на війну
співали пісню пелюсткові діти
вона літала наче джміль по літу
і в сонці видно кров було її
збиралися солдати от біда
співали про зотлілого коня
його під місяць мертва привела
збиралися солдати на війну
вона збирала страхолюдні крила
і кожному і душу окропила
і душу затопила в ніч нову
збиралися солдати розійшлись
по місяцю по луках і по небу
війна
таким товаром не погребуй
співав солдат убитий по війні

співці балакали про дощ
що переходе наші води в тінях
од тебе дерево із дзвониками
до тебе вулиця на берегах малини білої
старюче радійо плистиме по дощу
дрижатиме співачка під листами
і полум’я коли ти прийдеш мамо
маленьким місяцем народження його
чекати поїзда намисто і любов
і срібні віжки бабиного часу
що переходе так невчасно вулицю твою
насипаного в колесо дощу…

веслують обірвані дерева солов’їв
і їх зірки блищать як звірогори
по вимощених дорогах біля вуха
як промені гранітного колодязя
виходити покійним вікуванням в небо
таки веслують зібрані хатини і сліди в кістках
шпигають відображенням ослів
що тягнуть ліс і поле й зорі вкупу
понад ченцями їхні стіни сипляться
і сніг зривається з останків поля й слуху
щоб закривать обірваним співанням
тих веслунів
щоб на розбитих на солдатських домовинах
був слід руки величиною з дощ.