Валентина Лысич
Шепочуть вітами розлогі ясени,
лоскочуть спогадами пам"ять малинову.
Я повернусь до вас, покинуті лани,
я повернусь до тебе, рідна земле, знову,

Аби відчути запах свіжої трави,
аби побачити світанки на роздоллі,
де край села застиглі вряд, мов вартові,
стоять у задумі зажурені тополі.

Де зорі світять так яскраво кожну ніч,
бо небо високо нависло над землею.
І хоч далеко в місті я , - не в тому річ,
та рідну землю згадую й пишаюсь нею.

Стремлюсь пройтись по тій стежині, що колись
не раз топтала її босими ногами.
Попить води з криниці хочу, де аж ввись
задер журавлик голову з цебром над нами.

В світанок млистий з прохолодою ввійти,
молочний, з щедрістю окутаний туманом.
О, рідна земле, як же хочеться знайти
дитиною загублену десь святість,

Коли душа радіє й рветься прямо ввись,
коли приносить щастя сонячне проміння,
коли сам вітер навіває : " Не журись !",
і навіть пісня не засмучує осіння.

Люблю той час . Його я в згадках бережу,
бо це мій світлий проміжок дитинства.
І якщо я його з прийдешнім не зв"яжу,
відчую біль... Зростатимуть безчинства...