Валентин Бендюг 


Оповідання


Він був сином безприв’язної суки і якогось приблудного, але породистого пса, що забіг якось на собаче весілля в село із сусіднього містечка. Коли одного травневого дня його, ще сліпим цуценям, виміняли у сусідки за відро старої побабченої картоплі і посадили на прив’язь, він скавчав, слинив важкого іржавого ланцюга, намагався скинути цупкого ошийника, кликав, як умів, свою байдужу маму, котра, ощенившись, не дуже й то переймалася своїми цуценятами і прибігала (аж поки щенят не потопили) лише тоді, коли набрякало й починало боліти вим’я. Потім він нюхав і жував жовті соснові стружки, що закручувалися й з посвистом вилітали з-під рубанка, лизав поруділі кирзові чоботи, пручався, коли йому роззявляли рота і дивилися чи чорне у нього піднебіння, несамовито дзявкотів та кусався, коли смикали за вуха й хвостика…
Прозрівши, оговтавшись та звикнувши спочатку до теплого коров’ячого молока, свіжого чорного хліба, а потім і до пісних і холодний помий, тісного нашийника, іржавого ланцюга і нової дерев’яної будки із зеленим бляшаним дахом, він почав реагувати на кличку “Рекс” та розглядатися на довколишній світ, обмежений шлаковим хлівом, дерев’яною побіленою хатою, столярною майстернею, кошарою, високими зеленими ворітьми та білою шиєю мурованого погреба.
Першими його ворогами стали кури на чолі з пишнохвостим набундюченим і забіякуватим півнем, що боляче дзьобав у голову, коли Рекс намагався обороняти від непроханих гостей свої помиї. Але те ворогування тривало недовго. Одного разу в сонячний дощ найсумирніша з курей залізла аж у Рексову буду й заходилася голосно й неприємно кричати. Рекс стояв віддалік (на скільки це дозволяв ланцюг), мокнув під сліпим теплим дощем і здивовано дивився то на райдугу у небі, а то на причинкувату рябу курку. Коли ж вона врешті вгамувалася і, обтрусившись, ніби нічого й не сталося, пішла собі повагом до кошари, Рекс поспішив до будки, підняв за собачим звичаєм ногу, аби перебити чужий дух, а потім обережно заглянув до своєї оселі. Там він знайшов ще тепленьке яйце. Було воно чомусь без шкаралупи, а лише обтягнуте тонкою ніжно-білою шкірочкою. Не довго думаючи, керуючись псячим інстинктом, він обнюхав його, а потім обережно розкусив і проковтнув. Знахідка припала до смаку, а тому песик перестав ганятися за курми, коли вони підходили до вищербленого баняка з помиями. Він навіть весело помахував хвостом і привітно скавчав, коли ті ненажери наближалися до його будки. Згодом приклад Рябої наслідували й інші – білі, рябі, чорні… Рекс перестав їсти помиї, – перейшов на яйця. Тепер він щосили гавкав на горобців і горлиць, коли ті налітали їсти просо, овес, ячмінь чи пшеницю, посипані для курей.
Коли б він знав, що означає те коротке, як посвист батога, слово, яким нарекли його ще маленького і сліпого, він ніколи б і не доторкнувся до тих пісних і холодних помий… Але не дано собаці збагнути людську глупоту й нещирість…
Одного теплого й сонячного осіннього дня Рекс, поклацуючи зубами, ловив надокучливих мух та гавкав собі знічев’я на сріблясту павутину, що зачепилася за його зелену буду, притрушену жовтим листям, аж бачить, що у двір, який він уже свідомо охороняв від усяких чужинців, заходить незнайомий чоловік на металевих милицях. Від чоловіка гостро й неприємно тхнуло, він погойдувався на своїх костилях і наближався до Рекса – до його буди, у яку саме зайшла Ряба (її яйця були найсмачнішими), і щось сердито й погрозливо вигукував, наближаючись до нього. На Рексів розпачливий ґвалт ніхто з хати не вийшов, як то бувало в подібних випадках, а тому пес кинувся на непроханого зайду й ухопив його зубами за ногу. Нога теж виявилася металевою, але штани на нападникові він таки роздер. Тоді той залізний чоловік із вишкіреними металевими зубами замахнувся своїм костуром і щосили ударив Рекса по іклах. Потім ще й ще раз. Рекс завив від болю і кинувся у будку. Але напасник діставав його й там, бив по закривавленій і запіненій пащі своєю милицею і зловісно усміхався… “Ах ти псяюха, – кричав зайда, – ти на мене ще гавкаєш, ти мені ще штани подер?!.. Я тебе зажену до буди, бєлофінн ти недобитий, я тобі покажу, як на інваліда фінской войни гавкать, Манергейм ти собачий… Псяюха!..”
Лементували сусідські собаки, герготали наполохані гуси, горобці й горлиці мовчки злетіли на високу осокору і там причаїлися в кущах омели, а металевий чоловік усе не вгамовувався, бо тільки-но він незграбно повертався, Рекс, із заюшеною червоною піною мордою, відчайдушно кидався навздогін, намагаючись ухопити нападника за розідрану колошву.
Раптом із будки вилетіла перелякана Ряба і чимдуж побігла до кошари. Пишнобарвний вогнебородий півень, що досі, не змигнувши карим оком, спостерігав баталію, несподівано стрепенувся, ударив крильми, розчепірив свої пазуристі й гострошпорі лапи… і мовчки, одним махом, злетів на інтервента, збивши з сивої голови сталінського картуза, щосили дзьобнув кілька разів у лисе тім’я…
Лисий чоловік з червоним патьоком на лобі й червоними очима, із пошматованими штаньми, з-під яких сталево поблискувала його нога, шкутильгаючи на милицях, подався поволі, боязко озираючись, до хвіртки… у яку він більше ніколи не заходив.
Рекс важко й довго страждав, – не міг нічого їсти. Коли б не виливки Рябої, то й, певно, не вижив би…
Тепер він ще пильніше стереже двір від всіляких зайд і сердито гавкає на байдужих до його лементу перехожих, на чужих котів, курей, на горлиць, горобців і, навіть – на лелек у небі, а найдужче – на безприв’язних зухвалих псів, що бігають собі без усякого діла шляхом, стежками й городами… Тихими ночами на підповня місяця він важко й жалібно виє, задерши щербату свою морду до чорного, всіяного золотим просом, неба.



Публікацію підготувала Л.Цай