Костенко Геннадій (Юрій Ош)

Етюд

Бувають такі хвилини, коли ні з того ні з сього щось як насунеться на тебе, усякі спогади з минулого, так голова наче аж пухне від усього пережитого. Звичайно, в молоді роки таке рідко буває, бо пережитого ще замало, щоб йому насуватись. А от як перевалить за шістдесят а то й за сімдесят, то таке частенько трапляється. Особливо перед сном, уночі, коли навіть півні усі сплять і горобці не цвірінькають. Буває й перед ранком: прокинешся, а воно тебе як зачепить у потилицю, як вдарять ті спомини, так іноді й не радий, що прокинувся. Але найчастіше таке трапляється саме перед сном, коли усі твої домочадці вже солодко похропують у перших снах, а за вікном зорі виблискують або хурделиця сірим вовком виє. Так, так, під оту хурделицю спогади, бува, як охоплять тебе, так ніби провалишся у своє минуле й на якусь мить там застрянеш…
От і на нього сьогодні зненацька таке навалилось перед сном. Вже збирався лягати, та несподівано, коли зайшов до зали, щоб завести будильник, чомусь зиркнув очима на верхню полицю шафи, де багато-багато років запорошувалися його малюнки. Щось начебто війнуло на нього з тієї полиці, і він мимоволі присів на диван, обіперся ліктем на поруччя та й замислився. Надворі дмухала заметіль, а він все сидів. Та ось, коли у вікно ніби вдарило, сипонуло оберемком снігу, він рвучко підвівся, підійшов до шафи, став навшпиньки, стяг з полиці пожовклі листи ватману й жбурнув їх на підлогу біля дивана. Різнокольорові листи розсипалися на темно-сірому паласі, як листя кленове восени на траві. Перед очима в нього зарябіло від старих малюнків. Він сів на палас поруч з ними й почав перебирати листи з малюнками. З кожного листа на нього наче дивилась здивованими очима його юність й запитувала: “Нащо ж ти мене закинув, забув? Чим я перед тобою завинила?” Він перекладав оті листи, мов гортаючи книгу свого юного життя…
Натюрморти, натюрморти. Вази, глечики з квітами… Пейзаж, краєвиди. Середньовічний замок… Космічний корабель у безодні всесвіту… А ось – жахливий малюнок. Бурхливий океан пекла. І в ньому шкваряться сатанинські істоти – мерзотні, з рогами. Істоти волають до неба від пекельних мук. А в небі розпростер крила голуб-ангел Божий. Він випромінює стріли, що летять у пекло й пронизують сатанинські істоти, додаючи їм страждань. Пекло й істоти – в чорних тонах, ангел і стріли – білі. Два світи – світ Божий і світ пекла… “Така виразна графіка. Аж не віриться, що це мій малюнок. Невже мене тоді хвилювала подібна тематика?” – подумалось йому.
І раптом погляд його впав і завмер на одному чималому олівцевому малюнку. Він навіть внутрішньо здригнувся, згадавши все, що було пов’язане з оцим малюнком… Напівтемна, похмура келія, схожа на підземелля у в’язниці. Це був ніби розріз намальованого, тобто без передньої стіни. На місці розрізу було змальовано кожний камінець. Десь у підземеллі, на самому споді, в землі зародився й проріс росточок якоїсь квітки. Бозна-де там взялося зерня тієї квітки, скільки воно пролежало під тими підвалинами, а все ж проросло. І полізла тонюсінька стеблинка між камінням уверх, шукаючи світла. Уверху – крихітне віконце заґратоване чи то отвір якийсь. Саме до нього й стреміла стеблинка. Вона вже подолала великий шлях і не тільки не зламалась, а навіть вистрілила на своєму кінчику крихітний листочок. Чи виживе цей листочок? Та по всьому було видно, що виживе, бо стеблинка в змаганні за життя змужніла, потовщала і вже стала стеблом.
Йому згадалось, як малював він цей малюнок на виставку випускних робіт, коли він закінчував навчання в юнацькій художній школі. Звідки з’явився в нього задум зробити саме такий малюнок, це вже вивітрилось з пам’яті. Але назву, яку він тоді дав цьому малюнку, добре пам’ятав – “Жага життя”. За цією назвою малюнок його здобув досить гучний відгук викладачів школи, про цей малюнок була навіть невеличка публікація у місцевій газеті. Всі пророчили йому неабияке майбутнє як художника. Казали, що особливо вдало в нього виходить графіка. Та він за роки навчання в школі охолодів до цієї справи. Спочатку так завзято взявся, а потім відчув цілковиту байдужість. Під впливом свого оточення. Всі його друзі тільки й гомоніли про Інтернет та бізнес, а він все корпів у вільний час над своїми малюнками. “Художник без штанів ходить”, – чув він від своїх друзів, і це запало йому в душу. Як не намагалися його батьки, родичі, викладачі художньої школи збити хлопця з колії байдужості до малювання, ніщо не помогло. Він твердо вирішив після “художки” ніколи не брати в руки пензель.
І суворо дотримувався цього рішення. Хотів було навіть повикидати на смітник усі свої малюнки, фарби й пензлі, щоб не муляли йому очі й не нагадували про художню школу і взагалі про всю цю справу. Та його матуся всі художні “скарби” свого синочка акуратно приховала: фарби й пензлі влаштувала десь на балконі, а малюнки поклала на полицю в шафі у залі. Він ніколи не торкався тих малюнків. Матуся ж при всякій слушній нагоді показувала їх своїм родичам та знайомим. Він при цьому лише зиркав скоса та хмурився. А як матусі не стало, то нікому було й пил струшувати з тих малюнків. Інколи, бувало, як він щось шукав у шафі і ненароком торкався листів з малюнками, його неначе струмом проймало, і він відсахувався від них, ніби з остраху перед юнацькими мріями. Так минали роки, минало життя. Йому вже й за сімдесят перевалило. І от сьогодні, несподівано для себе, йому чомусь захотілось зазирнути в ті свої малюнки. Нібито сам Всевишній змушував його підбити підсумки свого життя.
Він все розглядав свій останній малюнок і відчував, як його серце охоплював страх. Начебто Бог зазирав йому в очі й суворо запитував: “Я дав тобі листочок таланту, а ти що зробив з ним?..” Несподівано отой страх так стиснув його серце, що він ухопився рукою за груди й тихо повалився на лист з малюнком “Жага життя”.

* * *
Коли вранці домочадці прокинулись, то, на превеликий жах, знайшли свого хазяїна в залі вже захололим. Він лежав головою на листі з малюнком. З ока його витекла сльоза і впала на малюнок, якраз на отой листочок, що стремів до світла. І листочок ніби зазеленів і став схожий на квітку, сповнену жаги життя.

СКЛЯНКА ВОДИ
Нарис

Юрко з Настею місяців зо два як одружились, і молодому голові нової сім’ї захотілось детальніше познайомити свою дружину з шахтарським містечком, в якому він народився, і де минули його юнацькі роки. “Детальніше”, бо після весілля вони вже там побували у його матусі, яка жила у своїй хатині на околиці містечка одна однісінька, тому що батько Юрків ще бозна-коли не повернувся з фронту Другої світової. Але того разу за нестатком часу Юрко не зміг як слід показати дружині містечко своєї юності, тому й вирішив зробити це зараз. Тим більше, що Настя вже завагітніла, і пізніше здійснити це було б складніше.
Отож, приїхало молоде подружжя в Донбас, чим дуже втішило Юркову стареньку, і по два чи три дні повів Юрко Настю рідними вуличками, завулочками знайомити зі своїм містечком. Довгенько гуляли вони й забрели аж на протилежну від матусиної хати околицю містечка, де теж був в основному приватний сектор. Була якраз рання осінь, коли спадає донбаська спека, а в садках ще зеленіють дерева й синіють, червоніють сливи та яблука. Та сонечко іноді ще припікало, й незабаром Настю почала допікати спрага.
– Де б його хоч би півсклянки водички ковтнути, – жалілась вона чоловіку.
– Та колись цю справу можна було вирішити біля будь-якої вуличної водопровідної колонки. Але тепер, як усі обзавелись лічильниками й економлять воду, колонки ці давно зруйновані, – сказав Юрко. – Тому доведеться звертатися до якогось хазяїна.
Біля одного двору побачили вони в дверях літньої кухні жінку, середніх літ, і Юрко звернувся до неї з проханням дати їм водички напитися.
– Вадічкі? А чего ж нє дать! Захадітє. Я вас сєйчас правєду, – промовила жінка російською скоромовкою й підійшла до хвіртки. Через двір вони пройшли за нею до кухні й зупинилися біля ганку.
– Вхадітє, вхадітє! – запросила їх жінка, переступаючи поріг. Вони зайшли до кухні. Там горіла груба. Біля стіни сидів за столом чоловік, ще не старий, і щось сьорбав з миски. Біля самих дверцят груби сидів молодий парубок, русявий і кирпатий, з цигаркою в зубах, що, очевидно, слідкував за грубою. Жінка всадовила Настю на маленький стільчик в закутку між стіною й грубою і подала їй склянку з водою. Юрко тупцював поблизу дверей.
– Что ето ти, маманя, за бендєровцев к нам прівєла? По-бендєровські, слишал, гомонят, – промовив парубок і раптом потягнувся до Насті, і, поляпуючи її долонею по коліну, додав, позираючи на Юрка: – А бендєрочка у тєбя нічєво…
Жінка, ніби не чуючи нічого, мовчки помішувала ложкою щось у невеличкій каструльці на плиті. Чоловік теж мовчки сьорбав. Юрко напружився і злісно уп’явся очима в зухвальця.
– О, та ти, відать, і вправду бендєровєц! Виходіт, єщьо нє всєх вас пєрєбілі… А вот бендєрочку твою я би поміловал… для сєбя, – на всю губу осміхаючись, промовив парубок і знову поляпав долонею Настю по другому коліну. І тут Юрко не втримався, спалахнув від обурення. Не тямлячи себе він зірвався з місця, підскочив до груби, вхопив з плити каструльку і, не відчуваючи рукою жару, перевернув її на голову парубкові. Той аж підплигнув і, вхопившись руками за голову, заволав, бігаючи по кухні. Жінка, сплеснувши руками, зарепетувала:
– О госпаді! Да что ж ето такоє!
Чоловік скочив на ноги, схопив зі столу ніж і кинувся до Юрка. Але той вже був з коцюбою в руці, яку він угледів біля груби. Тож Юрко як уперіщив тією коцюбою чоловіка по черепу, то той, бідолага, аж присів. Тим часом Юрко ухопив Настю за руку й подався з нею надвір, а потім – на вулицю і – гайда швиденько до автобусної зупинки, поки в тій кухні не прийшли до тями.
Вже їдучи в автобусі, Настя довго мовчала, ледве переводячи дух. Нарешті вона раптом уважно подивилась на Юрка й сказала стиха:
– Оце тобі й склянка води…
Юрко мовчки пригорнув дружину.