Костенко Геннадій (Юрій Ош)

Оповідання

Юрко потай жалів свою маму. Вона у нього була тиха і добра, роботяща: багато років працювала швачкою все в одному й тому ж ательє і мало не кожній родині в селищі щось та шила. Він ще спав міцним сном, коли мама йшла на роботу. Поверталась вона майже завжди присмерком, особливо напередодні свят: усі хотіли зробити собі святкову обнову – от і доводилося їй допізна строчити на машинці нескінченний потік одягу.
Але Юрко жалів свою маму не тільки за те, що вона багато працювала. Тато його загинув на фронті, і після війни вони жили удвох з мамою. Він знав, що вона у нього вродлива і зовсім молода – їй не було ще й тридцяти, і бачив, як іноді мамі нестерпно зносити своє удовине життя на плечах молодості, яка швидко тане.
Частенько у неділю до них у гості приходила тітка Ганна, мамина подруга. У неї загинув у сорок третьому наречений. Обидві жінки подовгу згадували колишні світлі дні в їхньому житті і читали давні фронтові листи від своїх чоловіків змарнілими від гірких сліз очима… Узимку Юрко, коли повертався зі школи і не міг дочекатися мами, йшов зустрічати її засніженими й притихлими вулицями. У вечірній темноті ще здаля він впізнавав невеличку, худеньку мамину постать. Вона також впізнавала сина, і з темноти чувся її лагідний голос:
– Юрчику! Це ти, синку?..
До Юркової мами залицялося чимало, та, як казала вона, жодного путящого. Правда, одному вона якось повірила. У їхньому домі з’явився чоловік, і життя у них потекло цікавіше. Юрко пишався, що у нього є тепер тато. Аж одного разу на світанку він прокинувся від якогось шуму і вовтуження у кімнаті. Дивиться сонними очима, бачить: посеред кімнати мама – в одній сорочці, з розтріпаним волоссям, вся в сльозах – вириває у вітчима якийсь пакунок. Вітчим вдягнутий, поривається кудись йти. Юрко, не довго думаючи, підхопився з ліжка, ухопив мамину довгу кравецьку лінійку і щосили двома руками уперіщив вітчима по спині так, що лінійка тріснула і розкололася навпіл. Той на мить випустив з рук пакунок, випростався, заскреготів зубами, уп’явся здивованими й злими очима на пасинка і проричав:
– Ну, ти, шкет, за такі трюки ж… на голову натягну!..
Цей чоловік, якого Юрко хотів було вже називати татом, не побажав, як він сказав, «годувати чужого хлопчиська» і ушився із селища безслідно. А наостанку хотів прихопити з собою відріз габардину, який мамі хтось приніс, щоб пошити костюм.
І знов вони стали жити удвох: хоча й мало радості, та зате тихо, спокійно…
Наближався Новий рік – найулюбленіше Юркове свято. Йому подобалось не лише одне це свято, а взагалі подобалась пора року приблизно з середини грудня до середини січня. В грудні все овіяне радістю новорічного дня, який невдовзі прийде, а в січні – зимові канікули, безтурботна, весела пора: весь день можна гасати з хлопцями засніженими вулицями, а увечері, втомленим, сидіти в теплому домі, де вбрана ялинка довго, інколи до кінця січня, прикрашає оселю, і з нею ніяк не хочеться розлучатися, тому що поки вона в кімнаті, здається, Новий рік все ще триває.
Хлоп’ятком Юрко, бувало, з однолітками увечері тринадцятого січня, або, як казали старі, проти старого Нового року, бігав по подвір’ях і кричав разом з усіма:
– Щедрик-ведрик,
дайте вареник!
З будинку виходив хто-небудь, роздавав хлопцям цукерки, печиво, пиріжки, іноді гроші. Юрку подобались не стільки ці дарунки, скільки сама біганина по подвір’ях, шум, сміх, веселощі. Та якось в одному подвір’ї чоловік покликав їх зайти в будинок. Вони, зраділі, ринулись в розчинені двері. Юрко, найменший за всіх, застряв у хвості і не встиг ще переступити поріг, аж раптом несподівано був збитий з ніг хлоп’ячим гуртом, що сунув назад. Хлопці щодуху мчали через подвір’я назад до хвіртки. Юрко, переляканий, спотикався й падав, поки не вискочив на вулицю. Виявилось, як тільки гурт хлопців заповнив сінці, чоловік розвернувся і всією п’ятірнею у великій рукавиці дав ляпасу хлопчаку, який був трохи більший і ближче. Після цього у Юрка пропала охота бігати по подвір’ях проти старого Нового року…
Цього разу Юрко надумав до Нового року зробити мамі сюрприз: щось подарувати. Він ніколи не бачив, щоб їй хтось що-небудь дарував. До них приходило багато людей: приносили гроші за пошитий одяг, часто «дякували», хто цукерками, хто банкою сметани, хто відром яблук, одно слово, у кого що було. Але щоб хтось просто так, не за працю, а з нагоди свята від щирого серця дарував мамі – такого йому не пам’яталося. І от він вирішив що б то не було роздобути трохи грошей, купити щось і подарувати мамі до Нового року. Та де ж взяти гроші?
Кожного дня мама давала сину карбованець, щоб він у шкільному буфеті на великій перерві міг підкріпитися. Із цих карбованців Юрко й сподівався зібрати в листопаді-грудні гроші на подарунок… На великій перерві хлопці прямували до буфету і навперебій уминали теплі, м’які пиріжки, булочки і гарячу каву, яка так смачно пахла. Юрко дивився із вестибюля на розчинені двері буфету, іноді також забігав туди, обводив очима привабливі жовтувато-коричневі хлібні скоринки, чашки, що парували, тихо зітхав про себе і непомітно виходив з буфету.
– Гей, Юрко, ти чому не їси? – кричали йому вслід хлопці.
– Не хочеться щось… – відповідав він неохоче…
31-го їх відпустили зі школи раніше, і він залишив вдома портфель і помчав до трамвая… Їде до центру міста, а сам з тривогою міркує: «Чи вистачить грошей?» Йому хотілося купити пудру: він бачив удома в тумбочці, що стара у мами вже от-от закінчиться, а нову вона ще не купила. Мамі подобалась пудра – м’яка, ніжна, пахуча і щоб була в красивій коробочці. Саме таку Юрко й вирішив купити.
Засутеніло. Тихо падає пухнастий сніг. Все здається незвичайним і радісним: і вулиці, і обличчя людей, і навіть цей сніг. Незабаром свято. Власне, воно вже давно розпочалося. Адже новорічне свято для нас розпочинається не тоді, коли годинник проб’є дванадцять разів, і навіть не тоді, коли ми сидимо за святковим столом, чекаючи цю хвилину, а набагато раніше. Коли саме, важко сказати. Мабуть, воно розпочинається з першими думками про свято, з першими новорічними турботами про ялинку…
Юрко швидко йшов центром міста мимо яскраво освітлених вікон магазинів. Минув майдан з кінотеатром та палацом культури. Він завжди тут довгенько топтався, розглядаючи афіші. Та зараз йому було не до них. Він не зайшов навіть до магазину «Риба» (там у великому акваріумі завжди плавали живі риби, і Юрко кожного разу заходив туди подивитися на цей крихітний шматочок риб’ячого світу). На майдані він лише мигцем глянув на масивну, значущу статую шахтаря на даху великого будинку, яка губилася в колі сніжинок на тлі вечірньої імли.
Ось і магазин «Галантерея». Народу повно. У парфумерному відділі Юрко поміж людьми ледве просунув голову до прилавка і вп’явся очима в товари під склом. Його штовхали ззаду, з боків, боляче шаркали по вухах рукавами пальт, зверху чийсь голос промовив з приводу того, що дітвори, мовляв, нам якраз тільки ще й не вистачало, а Юркові очі шукали коробочку з пудрою. Тут була, як він зрозумів, різна пудра, тому що коробочки лежали усякі: і маленькі, і трохи більші, і красиві, і так собі. Ті, що менші, чомусь коштували дорожче. «Це, мабуть, як мило: туалетне – маленький шматочок, а коштує дорожче, ніж великий шмат господарського», – подумав Юрко. Нарешті він вибрав коробочку якнайкращу і, головне, за ціною йому підходящу, запхав її у внутрішню кишеню свого пальта і помчав знову до трамвая…
Хлопець відчинив двері будинку, і в обличчя йому війнуло відразу теплом та затишком. Мама мила підлогу. На столі з радіоприймача лився баритон Бунчікова:
– Вальс, вальс, вальс
звучит над страной в этот ча-а-ас…
Мама відірвалась від підлоги, випрямилась, обсмикнула сукню і повернула до сина розчервоніле обличчя:
– Де це ти запропастився? Пізненько вже.
Юрко пройшов до столу, засунув руку під пальто, витяг коробочку у шелесткому білому папері і мовчки поклав її на стіл.
– Що це? – запитала мама.
– Тобі, мам… Свято ж, – промовив він і соромливо опустив очі.
На якусь мить спочатку обоє, і мама, і син, ніби зніяковіли, засоромились одне одного. Мама стояла посеред кімнати з мокрою ганчіркою в руці.
– Господи, синку, та де ж ти гроші взяв? – сказала мама, отямившись і опускаючи ганчірку у відро з водою. – Це ж треба таке вигадати!
Вона підійшла до нього, усміхнулася, потім обняла, пригорнула до себе:
– Ну, спасибі, синку, спасибі… Давно мені ніхто не дарував.
На столі лежала коробочка, яскраво-червона, з золотими смужками.
Юрко відчув, що зголоднів, і став поспішно роздягатися. На душі у нього було тепло й радісно.