Владимир Михайлов

Хроники 70-х годов

Восьмий клас Віталій закінчив з однією трійкою, тому про джинси не варто було мріяти. Щоправда залишався невеличкий шанс умовити батька. Та все одно нічого б не вийшло, бо матір у своїх рішеннях завжди непохитна.
- Та хіба я не мужчина, - міркував про себе хлопець, - от закінчу дев’ятий лише з п’ятірками, тоді, напевно, матиму навіть джинсовий костюм.
Скиглити і канючити Віталій не вмів і не хотів. У сім’ї всі добре знали, що слово мами – закон.
Кінчався навчальний рік. Весняне ласкаве сонечко запрошувало до галасливого гурту хлопців, який невтомно гасав по подвір’ю з м’ячем. Дуже хотілося приєднатися до них, але він був рішуче налаштований витримати і цей іспит.
І от, нарешті, всі труднощі позаду. В перший же день канікул батьки подарували новенькі джинси. Примірявши омріяну річ, Віталій виглядав наче переможець престижного турніру. Ще б пак – це справжнісінькі фірмові джинси.
Мати з гордістю дивилась на сина і бачила в ньому не підлітка, а вже дорослу людину, здатну долати труднощі. Вона змалечку помічала у Віталія риси свого характеру. Радів за сина і батько, котрий вперше помітив, що юнак наздоганяє його зростом.
І поки батьки мріяли про щасливе майбутнє сина, Віталія як вітром здуло. Замерехтіли сходи. Здавалось, що він летить не торкаючись їх, і ніяка сила не зможе зупинити цей політ.
Лишилась позаду задуха під’їзду. Промені сонця плутались у волоссі, а осонцена блакить виразніше підкреслювала колір обнови.
Безперечно, тепер увага друзів була прикута до нього. Та й чи могла така поява не зупинити гру? Озираючи друзяку з усіх боків, Петро вигукнув:
-Хлопці! Це ж фірма!
- своєчасна оцінка,- зрадів Віталій ,- вона тільки підвищить авторитет.
Рік тому Петро першим з’явився на подвір’ї у джинсах, та тільки його „гордість” визнали підробкою.

Були джинси і у Василя, які він купив на зароблені гроші під час канікул минулого року. Джинси були дешеві, а на справжні, фірмові, зароблених грошей не вистачало.
Раптом Віталій зупинив свій погляд на Миколі. Розгублений вигляд товариша був доказом того, що він реально усвідомлює можливості своєї матері, котра сама без чоловіка виховувала двох дітей.
- У найближчі 2-3 роки,- співчуваючи подумав Віталій,- у Миколи ніяких сподівань придбати таку річ.
Бракувало часу. Розуміючи, що затримується, Віталій попрощався з товариством і швидко попрямував до скверу. Там на нього чекала Оксана.
На залізничному переїзді, як навмисно, стояв потяг.
- Якщо чекати, - подумав юнак, - я не встигну.
Не гаючи часу, хлопець миттєво пирнув під вагон.
Гримнули буфери. Віталій відчув потужний поштовх.
- Швидше! Швидше! – наказав собі, але гострий біль зупинив рух хлопця.
Між коліями залишилась скривавлена нога. Спроба підвестися була марною. Віталій дивився на кров і втрачав свідомість.
- Нові джинси... – пострілом промайнула думка,- що скаже мама?..