Костенко Геннадій (Юрій Ош)
м. Суми

ДИТИНА ВІЙНИ
Нарис

Олександр Іванович вже з півгодини «чергував» біля тролейбусної зупинки, проводжаючи очима маршрутні таксі, які городяни звали «маршрутками», а він про себе звав «трандушками». До тієї околиці їхнього міста, куди він зібрався до себе на дачу, ні тролейбуси, ні автобуси не ходили, тому дістатися туди можна було тільки на «трандушках», що вже давно заполонили їх місто. І хоч до дачі відстань була невелика, всього декілька зупинок, але як йому нещодавно стукнуло вже сімдесят, то для нього й ця відстань була чималою. Та ще як на гріх сьогодні в нього нога розболілась, тобто сідничний нерв знову нагадав про себе. Тож і стирчав він отут, на зупинці. Їхати ж було край треба, бо вже травень розпочався, а він на своїй ділянці ще з картоплею не впорався. Та й як його впораєшся швидко, коли дружина його ще працювала, а в самого сил було обмаль. Але сьогодні треба було закінчувати з тією картоплею, щоб у вихідні разом з дружиною взятися за овочеві грядки.
Та чому ж Олександр Іванович не сідав на «маршрутку»? Не сідав, тому що ловив таку, в якій було б вільне так зване пільгове містечко. Він був пільговик, дитина війни, і мав право на безкоштовний проїзд у міському транспорті. Але щодо маршрутних таксі – за наявності в них вільного місця для пасажирів пільгових категорій. А оскільки у тих таксі таке місце було лише одне, то й доводилося іноді довгенько чекати, поки воно буде вільне. Та ще й треба було отримати дозвіл водія, щоб зайняти те вільне місце, бо коли той скаже, що воно вже зайняте, то хоч насправді воно вільне – зайняти його пільговику без того дозволу було ніяк не можна.
Отож Олександр Іванович і ловив саме таку «маршрутку», де було б вільне пільгове місце, яке водій дозволив би йому зайняти. Від такої ловитви в нього вже в очах миготіли оті «трандушки» і нога ще більше розболілась. Він присів на лавку і притулився головою до металевої опори будівлі на зупинці. Від міського гамору в голові у нього злегка шуміло. Він подивився на небо. Там на тлі сліпучої голубіні пропливали білі-білі хмарини. Під ними ширяли птахи у своїх травневих клопотах. Олександр Іванович на мить заплющив очі, і враз… перед ним замиготіла картина, яка снилась йому сьогодні вночі: у небі гудять-стрекочуть літаки – Бог його зна, чи то наші, чи ворожі, а вони з мамою ховаються на полі в кукурудзі… Вже стільки років цей сон снився йому, особливо як наближалось 9 Травня – свято Перемоги.
Біля зупинки загуркотіло, і Олександр Іванович розплющив очі. Проти нього стояла «маршрутка», якраз потрібний йому номер. Виходять пасажири, ось-ось вже зачиняться двері. Він шарпонувся до маршрутки. З торбинкою в одній руці і з пенсійним посвідченням в другій підбіг до дверей.
– Пільговику можна сісти? – запитав він водія, показуючи йому здаля посвідчення. Той, пикатий молодий чолов’яга, зиркнув на нього спідлоба і щось знехотя буркнув. Олександру Івановичу здалось, що водій відповів йому ствердно, тим більше що в авто було лише двоє пасажирів – молоді дівчата, тому увійшов до салону й сів спереду, біля кабіни, важко переводячи подих. На наступній зупинці дівчата вийшли, і Олександр Іванович залишився в салоні наодинці, тобто в авто сам на сам з водієм. Їдуть вони, і раптом Олександр Іванович бачить у дзеркалі, що в кабіні водія, над його головою, злющий погляд, спрямований на нього. Водій раз у раз спозирав у дзеркало і щось буркотів, все голосніше й голосніше. Олександр Іванович мимоволі занепокоївся, бо до кого ж ще міг буркотіти водій, як не до нього.
– Ви мені щось кажете? – питає Олександр Іванович водія, підводячись з сидіння і зазираючи до нього в кабіну.
– А то кому ж, старий козел! Ти чого заліз у машину, хто тобі дозволив? – почув він у відповідь. Олександр Іванович на мить отетерів, потім, прийшовши до тями, промовив стурбовано:
– Та я ж вас запитував, показував посвідчення! Ви щось буркнули, на посвідчення не глянули. Салон був майже порожній, я й зайшов.
– Яке твоє діло – порожній чи ні! – заволав водій і брудно вилаявся.
– Та чого ви лаєтесь! Ось моє посвідчення. Я дитина війни, – ледве стримуючись від образи, голосно сказав Олександр Іванович, показуючи водію своє пенсійне посвідчення. І раптом трапилось те, чого Олександр Іванович ніяк не міг чекати. Водій на секунду повернув до нього перекошене від злості обличчя, вирвав у нього з руки посвідчення, викрикуючи матюччя, розірвав його навпіл і шпурнув йому в обличчя. Це сталося так миттєво, що Олександр Іванович спочатку не міг навіть зрозуміти, що з ним трапилось. А коли зрозумів, авто вже зупинилось на кінцевій зупинці, і він почув голос водія:
– Виходь, старе дурило, поки я тебе не викинув!.. Дитина війни. Це ж треба таке вигадати! Завтра будуть жертви аборту… І всі тикають тобі під ніс якийсь папірець, а ти вези їх безкоштовно…
Олександр Іванович вийшов з машини, ніби очманілий, притискуючи до грудей руку зі шматками свого посвідчення, яке майже несвідомо підібрав з підлоги в салоні авто. Він почував себе так, наче його щойно відлупцювали. В голові гуло, потилицю начебто стискував якийсь обруч, перед очима щось миготіло, а серце ладне було вискочити йому під ноги. Не тямлячи себе, Олександр Іванович пришкутильгав до зупинки і чи то важко сів, чи просто, як підрубане дерево, впав на лавку. Торбинка випала в нього з руки. Спиною він притулився до бильця лавки, голова його сама по собі закинулась назад. Він заплющив очі і через якусь мить побачив перед собою давно знайому картину: небесна голубінь, а в ній ширяють і стрекочуть темні металеві птахи. Як тоді, в ті далекі роки, коли вони з матусею ховалися на полі в кукурудзі… Олександр Іванович важко дихав. А лівою рукою він все стискував в долоні біля грудей своє пошматоване пенсійне посвідчення, в якому було видно круглу печатку з написом посередині великими літерами – ДИТИНА ВІЙНИ.

У НІЧ ВЕЛИКОДНЮ
Новела

Машина часу вже відрахувала їй тридцять років. А нареченого в неї ще не було. Мала і зовнішність досить привабливу, і розуму вдосталь, а от чоловіка, хоч би трохи пристойного для життя, так і не зустріла. Як пороблено – кажуть у таких випадках. Та пороблено чи ні, але життя в неї було поки що самотнє. Від того й сум частенько огортав її серце, бо роки минали, а з ними й краса дівоча потихеньку спливала, в очах радість життєва марніла. Так і жила вона, вже навіть не сподіваючись на розлуку зі своєю дівочою самотністю.
І от якось у великодню ніч приснився їй дивний сон… Травневого дня у зеленому гаю на галявині – п`ять трун відкритих, і навколо них – вінки з ялинкових гілочок. А в кожній труні лежить красива дівчина, вже мертва, уквітчана білими лілеями і червоними трояндами. Дівчата залишились цнотливими, бо не встигли зустріти свою дівочу долю, не втратили невинність і через те за життя дуже сумували. І цей сум так знесилив їх, що вони зреклися земного життя… І от тепер усі присутні дуже журилися, дивлячись на померлу красу. Великий сум огорнув галявину, сум – квітучого травневого дня. Разом з людьми сумували земля і небо, вкрите важкими хмарами.
І раптом сталося щось небувале й небачене.
Казна-звідки налетів шалений вітер. Все навкруги загуло. Дерева, мов скажені, затряслись, їх почало несамовито розгойдувати, тріпати й хилити майже до землі. Перелякані люди, не знаючи, що робити, збилися докупи, дехто намагався ховатися за труни. А вітер дужчав і дужчав, здіймаючи вгору все, що йому вдавалося захопити з собою. Над трунами утворився повітряний вихор, наче стовп, який здійнявся над галявиною, полетів у небо й розірвав товщу хмар. З неба враз вдарило сонячне проміння й залило галявину золотим сяйвом. І в одну мить вітер стих, немов його й не було. Навкруги запанувала мертва тиша. Люди озиралися навколо, мов очманілі, і не одразу помітили біля середньої труни незнайомого молодого чоловіка. Білявий і стрункий, він справляв враження, що начебто щойно прилетів з далеких країв і опустився з неба на цю сумну галявину. Він підійшов впритул до труни, подивився на завмерлу дівчину, підняв руки над нею і мовив голосно й виразно: “Прокинься, жоно моя! Будемо справляти наше весілля”. Потім повів руками ліворуч-праворуч і додав: “І ви, сестри, прокидайтеся! Скоро й за вами прийде ваша доля”.
І трапилось диво дивне. Груди дівочі почали поволі оживати, у всіх п`ятьох губи почервоніли, вії затремтіли і розплющились очі. А дівчина в середній труні, біля якої стояв незнайомець, радісно посміхнулась, простягла до нього руки й сказала, підводячись: “Я так довго чекала на тебе, мій любий”. Він підхопив її на руки і витяг із клятої труни. І незабаром на зеленій галявині, залитій сонячним промінням, розквітли радісні посмішки й залунали веселі співи. Траурний сум змінився на весняне весілля…
Вона прокинулась. У вікно до неї лагідно посміхався ранок, ніби говорячи: «Христос воскрес!» Вона тихо прошепотіла: “Воістину воскрес!” – і виразно відчула в своєму серці живу надію, яку воскресив Всевишній у цю великодню ніч.