Костенко Геннадій (Юрій Ош)
м. Суми

ОСТАННІЙ З МОГІКАН
Оповідання

Він лежав у наспіх зробленій халабуді й дивився у нічим не запнений вихід на нічне осіннє небо. Було ще по-вересневому тепло, а зірки миготіли блакитним промінням наче так близько, що мимоволі хотілося простягти до них руку і відчути їх оксамитове свічення. Він завжди любив дивитися на небо будь-якої пори року. Особливо, коли воно було зоряне, оце як тепер. Отож, очі його були прикуті до нічного неба, а думки, ніби окремо від нього, роїлися в голові, намагаючись покинути цю убогу оселю й потекти, полинути у безмежжі піднебесного простору. І він, відчуваючи знесилля боротися з ними, примруживши очі, віддався цим думкам і полетів у далечінь свого минулого…
У десятому класі всі його друзі вже визначились щодо свого подальшого майбутнього. Майже всі хотіли вчитися далі. Хто – в інституті чи технікумі, хто – у військовому училищі. Лише окремі хлопці вирішили після школи піти десь попрацювати, а там вже, як кажуть, видно буде. Вирішив і він для себе цю проблему. Та що там вирішувати, коли ще змалку його думки були пов’язані з небом. Іде він, бувало, з матусею селищем та все спозирає на небо. Через те частенько спотикається. Тож матуся раз у раз нарікає йому:
– Та дивись під ноги! Оце ще мені літун.
– Не літун, а пілот, – поправляє він матусю. А вона йому, посміхаючись стиха:
– Хіба ж пілоти спотикаються? Мовчав би вже.
А він дійсно задумав стати пілотом. І неодмінно військовим. Вже у дев’ятому класі потай від матусі звертався листом до льотного військового училища в їхньому обласному центрі. Та мати перехопила відповідь з того училища й почала наполегливо умовляти сина змінити своє бажання щодо військового пілота.
– Батько твій загинув після військового училища, і ти туди ж лізеш! – дорікала вона йому.
Довгенько матуся змагалася з сином, поки нарешті зійшлися вони на тому, що буде він пілотом цивільним. Тож, як тільки закінчив десятирічку, подався він до училища цивільної авіації, куди його після вступних іспитів і зарахували без особливого клопоту. Вчитися в училищі було цікаво, а коли справи дійшли до практичних польотів, то кожна піднебесна подорож була для нього справжнім захопленням. І незчувся хлопець, як став дипломованим пілотом і отримав направлення на Далеку Північ, в Якутію. Почав молодий пілот спочатку на Ан-2 розсікати повітряні простори вздовж Колими, річки хоч і не такої вражаючої, як Волга, біля якої він вчився в училищі, а все ж доволі повноводої. Через рік пересів він у крісло другого пілота на Іл-14 і вже не нишпорив у низов’ях Колими в пошуках стійбищ оленярів, а гасав над крутогір’ям у полярних напрямках до Магадана, Певека, Чокурдаха, мису Шмідта.
Та літав молодий літун на Півночі, набирався пілотського досвіду, а весь час думав, як би його перебазуватися поближче до Півдня, а ще краще б до його рідної України. Думав-гадав і – під час відпустки, будучи вдома у матусі, з’їздив до їхнього обласного центру та й домовився там щодо переводу його до місцевого авіазагону. І через місяць-другий вже працював, тобто літав, у складі екіпажу Як-40, що базувався в авіапорту біля обласного центру. Невдовзі одружився, став батьком, як то кажуть, завів свою родину, придбав власне житло. Одне слово, все в його житті складалося нормально, навіть, можна сказати, якнайкраще. Та раптом стався випадок, що перевернув усе його життя. Випадок з одного боку – комічний, з іншого – трагічний. Отже в цілому – трагікомічний.
Пішов він якось літнім ранком вихідного дня до річки, що протікала в їхньому місті й радувала око городян. Він частенько ходив отак уранці до річки. Милувався її спокійною течією серед пагористих берегів, то вкритих літньою зеленню, то зимовим покривалом. От і сьогодні зійшов він на крутий берег, порослий внизу, біля річки, вербами, а наверху – усяким густим різнотрав’ям, та й завмер поглядом перед знайомим і кожного разу дивним краєвидом. Сонце тільки-но зійшло, і його промені вигравали на листячку верб помаранчевими сполохами. На серці в нього було так тепло й хороше, як ото буває іноді, коли прокинешся вранці, а тобі крізь віконце бризне в очі вранішній сонячний промінчик. В душі щось немов засвітилось, і він прошепотів:
Ведь есть шевченковское что-то
в склонённой вербе у реки.
Прошепотів і… немов заціпенів, здивований. Бозна-звідки були ці рядки, якого автора. Та не це його здивувало, а те, що, згадавши Шевченка, йому спали на думку слова чужою мовою, а не шевченківською. “Дожились…” – подумалось йому, і в душі його спалахнула образа. На самого себе, звичайно, бо на кого ж найперше ображатись, коли забуваєш рідну мову. І несподівано для себе вирішив він говорити українською. Завжди і всюди. І заговорив… І саме з цього часу почались в його житті усілякі негаразди, які йому раніше й не мрілись.
Домашні сприйняли його мовну новизну як чудернацьку витівку. Сусіди почали триматися осторонь чоловіка, що говорив-говорив суржиком, як усі в їхній окрузі, а тепер ось раптом згадав про рідну мову. На роботі друзі пілоти спочатку посміювалися з нього, а коли він і всякі технічні та командні терміни почав говорити українською, дехто з них обурився. В авіапорту причепили йому прізвисько гвинт, бо він тепер, коли заводив свого літака, вигукував “Від гвинта!” Невдовзі його викликав командир авіазагону для щирої розмови. Але, почувши від пілота, що той нізащо не змінить своєї мовної поведінки, сказав йому:
– І пілоти, і технарі скаржаться на тебе. Вони іноді просто не второпають, що ти їм говориш. Не отямишся – переведу на Ан-2. Нам ще такого дурного клопоту не вистачало!
Та він не отямився. І незабаром після тієї розмови в своїй пілотській кар’єрі опинився там, з чого ту кар’єру почав, – з Як-40 його перевели на Ан-2. І тепер він тихенько плавав над колгоспними ланами, розсіваючи отрутохімікати та міндобрива. Звичайно, це вдарило його матеріально, тобто суттєво відбилось на зарплаті. Тут вже не витримала його дружина й раз у раз почала дорікати йому:
– Ну, що – добалакався солов’їною? Стривай, стривай! Ось-ось тебе взагалі утришия з авіапорту витурять.
І справді – дружина як у воду дивилась. Розпочалась колгоспна самоліквідація, і вже стало нікому не потрібне розсіювання ні отрутохімікатів, ні міндобрив над ланами, що бур’янами поросли. Тож йому запропонували роботу технаря у майстернях їхнього авіапорту. Він обурився й звільнився. А коли під тиском дружини повернувся, щоб працювати технарем, йому і в цьому відмовили, бо були раді, що нарешті здихались такого впертого гвинта.
Дружина його тепер вже поїдом їла.
– Он у сусідньому під’їзді вертолітник також без роботи залишився. Так він не опустив носа, як ти. Вдарився у бізнес, у Туреччину за шматтям гасав. А тепер, бачиш, яким бізнесменом став? Вже власний магазин має! А ти записався на біржу та й чекаєш, поки… новий авіапорт для тебе відкриють, як старий остаточно розвалиться, – день у день точила вона йому нутро. І він якось не витримав, схопився, узяв, як то кажуть, своє нічого, грюкнув дверима й подався світ за очі.
Пішов він до річки, всівся на пеньку й почав думу гірку думати. Аж чує, десь за кущами на горбочку негучний гомін і запахом варива звідти тягне. Спочатку подумав, що то відпочиваючі куховарять. Але ті поводяться біля річки здебільш галасливо, а ці лише гомонять стиха. Піднявся він, розхилив гілля куща й побачив досить дивну картину. На невеличкій галявинці були розстелені вкрай замизкані матраци з усяким ганчір’ям. На матрацах сиділи й напівлежали четверо чоловіків, вдягнені в якісь обноски, з зарослими щетиною, почорнілими пиками, немов люди, що тільки-но вийшли з Аравійської пустелі. Трохи поодаль між цеглинами горіло багаттячко, на цеглинах у закоптілому казанку, певно, щось варилось, бо біля нього стояла, по всьому ще молода, жінка і, схилившись, чимсь помішувала в казанку вариво.
Він здогадався, що це були бомжі. Вони помітили його й хтось з чоловіків скрикнув:
– Що дивишся? Заходь у гості! Не бійся – не з’їмо.
І він зайшов. Йому підсунули деревину, він присів та й… залишився в цій компанії.
Отак став він бомжем. Серед його нових друзів були люди з різними біографіями. Жили вони влітку на лоні природи, а взимку ховалися по підвалах хмарочосів. Харчувалися тим, що Бог дасть. Не гребували й смітниками. Словом, якось перебивалися.
Через рік ще молодого пілота вже навряд чи впізнав би хто з його колишніх знайомих. Якось дізнався він, що дружина його кинула своє вчителювання, зайнялась бізнесом, і нова справа в неї добре йшла. Тож він був щиро радий за неї, і вертатися додому йому й на думку не спадало, бо знав, що його там вже не приймуть. “Ну, який з мене чоловік та батько?” – думалось йому. Він знав, що літак його життя пішов на аварійне зниження і ось-ось стане в піке. До того ж, дійшла до нього чутка, що померла його матуся, не витримавши бомжування сина.
Згадуючи, з чого в нього почалися всі життєві негаразди, він іноді казав своїм друзям бомжам, щоб, коли піде на той світ, написали на хресті на його могилі, що тут, мовляв, похований українець. І більше нічого. Ніяких імені й прізвища. Бомжі реготали з його прохання, а він твердо вирішив спрямувати політ свого життя в завершальну фазу. Чекав лише слушного моменту. І цей момент прийшов.
Нещодавно він трохи простудився, тому попросив друзів роздобути йому чогось снотворного, бо через хворобу вночі ніяк заснути не може. Вони принесли йому аж два флакона снотворних крапель. Отож він за один раз видудлив ті флакони й тепер лежав на околиці міста неподалік річки й дивився на небо, чекаючи свого кінця…
Коли вранці його друзі бомжі зазирнули до нього в халабуду, він вже був захололий. Вони зібрали свої копійки й по два дні тихенько поховали його. На металевій пластинці, прикріпленій до хреста на могилі, зробили, як і прохав небіжчик, напис: “Тут покоїться УКРАЇНЕЦЬ”.
А через декілька днів під цим написом хтось червоним фломастером дописав: “Останній з могікан”.