Костенко Геннадій (Юрій Ош)
м. Суми
БІЛЯ РІЧКИ
Оповідання

Невеличкий руденький песик, який не знав своєї клички, бо ніколи її не мав, влітку частенько плентався до річки, сподіваючись знайти там смачну кісточку або хоч би шматочок хліба. Він щодо їжі був непримхливий, бо життя своє розпочав на околиці міста, неподалік від річки, у норі під великою каменюкою, що вирила його матуся. Вирила нору, народила його там, вигодувала та й подалась кудись, залишивши його наодинці з камінням та бур’янами на пустирищі. Відтоді й никає він щодня у пошуках їжі з самого ранку до пізнього вечора. Ночує у своїй норі, а іноді під якимсь кущиком, як тепер, коли літо. Повз його нору йдуть люди до річки, рибалки й просто відпочиваючі. Бува, хто й кине йому щось їстівне, коли він сидить біля нори й проводжає людей сумними, голодними очима, а бува, й пошпурить хтось в нього порожньою пляшкою з-під пива. Особливо дошкуляє йому пацанва білобриса, від неї навіть у норі не завжди сховаєшся, бо хлопці іноді штрикають туди палками або каміння кидають. Тоді єдиний порятунок – дременути навтікача попід кущами та у високі бур’яни.
Сьогодні до річки йде багато людей. Усі – з чималими торбами, від яких віє смачним. З кожним новим гуртом – лунають нові сміхи й веселощі. Та йому не до сміху, його очі прикуті до тих торб. І він мимоволі чалапає тихцем до річки за тими торбами… Ось і верболози та високі вільхи й осокори на березі. Хазяї торб зупиняються неподалік річки, роздивляються, шукають зручного, гарненького містечка, щоб і до водички було близько, і травичка зелененька голубила око. Та навкруги – такий розгардіяш, наче ще вчора тут дивізія ворожа стояла. Купи сміття красуються по всьому берегу, деінде підступають аж до води. Хазяї торб, що чимчикували з маленькими шоломофонами на вухах, почали лаятися вголос з приводу того, що тут, мовляв, наразі не відпочивати, а тільки… зняти штани та й сходити до вітру. Та нарешті вони уподобали містечко біля старого височенного осокора, де ще не встигли накидати сміття, й почали отаборюватися.
Він сидів у верболозі й слідкував за торбами. Їх хазяї, щоб довго не збирати сушняк, зрубали чимале дерево, нарубали з нього гілок, додали трохи сушняку й розпалили багаття. Стовбур від дерева валявся поруч. Торби вже давно розпакували, хазяї повитягували з них харчі й розклали їх на великій ковдрі, розстеленій на траві. Він уважно стежив за цією процедурою, а коли з однієї торби витягли чималі кусні м’яса, то мало не підплигнув від спокуси кинутися до таких ласощів, ледве втримався, лише загарчав стиха та ковтнув слину. Хтось з тих хазяїв, почувши його гарчання, голосно скрикнув:
– Ще собак нам тут не вистачало! – й пошпурив у верболози шматок дровиняки.
Він бачив, як кусні м’яса наштрикнули на гострі палиці і розташували їх над димним вогнищем. Дим з полум’ям лизав м’ясо, воно шкварчало, розносячи смаковитий дух, а він щулив очі та ковтав слину. Нарешті хазяї торб підтягли до вогнища стовбур зрубаного дерева, повсідались на нього й почали їсти спечене м’ясо, здираючи його з палиць. Перед тим вони відкупорили пляшки і тепер пили якесь питво й заїдали його м’ясом.
Над осокором, біля якого вони розташувалися, на самісінькому вершечку примостилося пташине гніздо. Коли під осокором розпочався гамір, над гніздом закружляла птаха, раз у раз стурбовано скрикуючи. Та весела компанія, зайнята своїми турботами, не чула тих пташиних криків чи просто не звертала на них уваги. Але як усі вдосталь напились і понаїдалися, то декому ті крики стали ніби поперек ситого горла. Дехто погрозливо замахав руками на птицю. Та пташині крики не вщухали. Тоді один парубок з веселої компанії схопив гілку й, розмахуючи нею, вигукнув, задравши голову до неба:
– Якого ти… розкричалася тут!
Але, незважаючи на лайку парубка, птаха все кружляла й кружляла над осокором, продовжуючи стурбовано кричати. Ось вже майже вся компанія позривалася на ноги й галасувала, витріщившись у небо й погрожуючи птиці кулаками. Та це ще більше стурбувало птицю, кружляння й крики її почастішали. Крім того, до неї приєдналася ще одна птаха, і вони тепер удвох кружляли над осокором з гніздом і кричали.
А напівп’яна компанія шаленіла від свого безсилля. Хтось, гепаючи кулаками по стовбуру осокора, раптом голосно запропонував:
– Та що ми тут кричимо, як дурні? Давайте зрубаємо оцю деревину – гніздо впаде, і прокляті птахи полетять звідси!
І цей крикун схопив сокиру й підбіг до стовбура осокора. Його оточила вся галаслива компанія. Під п’яні вигуки “Зрубаємо! Зрубаємо!” парубок з сокирою розмахнувся й вдарив гострим залізом у дерево. Сокира глибоко встромилась у стовбур і застряла так, що парубок даремно з грубою лайкою щосили смикав за держак. До нього підскочив ще більший здоровило з цієї компанії, і з криком “А ну, дай я!” він відштовхнув парубка плечем, вхопився за держак, висмикнув сокиру зі стовбура і розмахнувся, щоб спробувати й собі свої сили на нещасній осокорині. Та раптом сталося несподіване.
Рудий песик, що сидів у верболозі, неподалік від осокора, якому загрожувала смерть, скориставшись тим, що п’яна компанія стовпилася біля дерева й залишила без догляду свої речі і всі недоїдки, які ситі лобуряки повкидали просто у вогнище, що ще димилося, насмілився вилізти із свого сховища і підкрастися до вогнища. Він лапою витяг з жару шматочок чи то обсмаленого м’ясного недогризка, чи то шкварки з попелом і вже хотів було вхопити його зубами, як почув над собою людський крик. То напівгола грудаста дівка у рожевих плавках типу бікіні, побачивши собаку, підбігла до вогнища й закричала:
– Іди геть!
Вона вхопила палку й замахнулась на собаку. Песик від жаху, що його можуть позбавити такого ласого шматочка, загарчав. Дівка заволала:
– Хлопці, скажений собака! Скажений собака!
Уся компанія враз забула про осокір з гніздом і вирячилась на песика. Дебелий парубок, що збирався рубати осокір, брудно вилаявся і зі всього маху жбурнув сокиру на собаку. І треба ж! Сокира не просто влучила в песика, а попала прямо в голову. Удар був такий, що песик одразу впав біля вогнища. Компанія скупчилась навколо нього. Грудаста дівка у плавках-бікіні голосно сказала:
– Нещодавно по радіо передавали, що в нашому місті порозводилось багато скажених собак. Бігають біля річки, кидаються на людей. Декілька чоловік вже покусали… Скажених тварин, чула, спалюють. Треба спалити оцього собаку! Він справді скажений. Бачили б ви, як він на мене вищирився!
Дівоча пропозиція була підтримана. Хлопці й дівчата швиденько відновили вогнище і кинули у вогонь руденького песика. Певно, він був ще живий, бо на вогнищі ніби ледь помітно здригнувся, та вогонь охопив його, і він завмер, спалахнувши золотаво-рудим сяйвом.
Незабаром звечоріло, і хазяї спорожнілих торб весело поверталися додому. А біля річки над живим осокором все ще кружляло й гомоніло птаство, наче глибоко вдячне руденькому песику, який своїм життям мимовільно врятував красиве дерево і гніздечко з їхніми дітками. Невдовзі над осокором зійшов місяць. Він золотим оком плив над затихлою річкою, яку ніби охопив глибокий сум, через те що не всі люди приходять до неї з чистим серцем.