Французькі корені у Красному Куті

В долині двох річок – Міусик та Мечетна - розкинулося мальовниче селище Красний Кут. Щодня тисячі людей проїжджають трасою «Харків – Ростов-на-Дону» і нікого не залишає байдужим краса золотих куполів церкви, які видно крізь зелені шати нашого парку. В зелені також потопають широкі сільські вулиці… І мешканцям села здається, що Красний Кут існував вічно.
Селище й справді має багату та цікаву історію. Не дивно, що його жителі цінують звичаї та обряди, своїх далеких предків. Але не менш зацікавлені історією села люди, які заради того, щоб побачити батьківщину свого дідуся, здолали не одну тисячу кілометрів.
Отож, до Красного Кута 23 жовтня 2007 року завітав мешканець Франції – Андре Унгерн-Штернберг разом зі своєю дружиною, щоб дізнатися більше про далеке минуле села, з якого починалось його родове коріння. Подружжя відвідало церкву Св.Миколая, які одразу ж після прибуття до села привабила до себе, а потім люди у храмі порадили звернутися до школи. Краснокутську ЗОШ І-ІІІст пара відразу відшукала. Гості були приємно вражені, коли їх запросили до шкільної «Світлиці» і в історії села (а написали її члени гуртка «Берегиня» під керівництвом вчительки української мови та літератури, керівника гуртка Тимошенко Валентини Миколаївни) знайшли відомості про своїх рідних. Вони відшукували інформацію в інших селах.
Гості переконались, що саме тут, у цьому Красному Куті, народився дідусь Андре – Михайло Унгерн-Штернберг. З яким захопленням оглядало подружжя шкільне подвір’я, де колись стояла панська горниця, ті місця, де були каретний двір, глибокі льохи, вівчарні, де ріс розкішний панський сад та милували око красиві липові алеї!
У сім’ї Андре свято бережуть пам’ять про далеку батьківщину, з покоління в покоління вивчають російську мову. Не дивно, що учні школи спочатку й не здогадувалися, що до села завітали іноземці, адже гості вправно володіли російською майже без французького акценту.
З Красного Кута французькі гості поїхали до Софіївки, Краснолуцької міськради. Але, як виявилось, не в цьому селищі знаходився маєток дідуся. При допомозі працівників Луганського музею Історії та Культури з’ясувалося, що Софіївка розташована поблизу Дебальцево.

У ХІХ ст. володарем краснокутських земель був барон Адам фон Вітінтхоф. Його донька Аделаїда вийшла заміж за барона Адольфа Унгерн-Штернберга і у 1870 році у них народився син Михайло. Згодом Михайло Адольфович одружився на Ганні Федорівні Розаліон-Сошальскій, яка доводилася сестрою Наталі Вербовській – дружини першого губернатора міста Луганська. У Миколи Адольфовича та Ганни Федорівни народилось двоє хлопчиків Володимир та Юрій. Михайло Адольфович залишив на собі багато добрих справ: побудував школу, притулок для сиріт, планував також побудувати церкву. Але якось, граючи у карти, за одну ніч програв велику частину свого майна, в тому числі і селище Петрово-Красносєльє. І застрелився. Це сталося у 1904 році. Його 18-річна вдова, Ганна Федорівна, з малими дітьми переїхала до маєтку в с. Софіївка. Володимир та Юрій, коли стали дорослими, у 1922 році покинули Батьківщину разом з Білою Армією. І вже за кордоном у Юрія народився син Андре. Андре Юрійович приїхав на Луганщину не тільки для того, щоб відвідати Батьківщину дідуся. Річ у тому, що у сестри Ганни Федорівни Наталі теж були діти. І вони залишились жити після революції у м. Луганську. Тільки в останній день їхнього тритижневого перебування на луганській землі вони дізналися адресу своїх рідних, але познайомитись не встигли і тепер листуються.
Знайшли також місце, де був похований дідусь Михайло, але сама могила зруйнована у 1957 році, коли прокладали дорогу до шахти. Зустріли людей, котрі навчались у дідусевій школі після війни. Маєток і притулок для сиріт були зруйновані у 1943 році при прибутті фашистських військ на луганські землі.
Багато знайдено, але ще лишились чисті сторінки в історії цієї сім’ї: яким був маєток у Петрово-Красносєльє і кому його програв Михайло Адольфович. Якщо хтось із наших вельмишановних читачів чув бодай деякі відомості про історію згаданої родини – зверніться, будь ласка, до редакції газети. Нам коштовні навіть крихітні свідчення та факти.

Алевтина Легещич