Поет Юрій Кириченко про владу, імітацію, зраду та орду

                                                                             ...Час Вітчизну приспів берегти,

                           Бо за нею – Держава!..

                                                                                             Юрій Кириченко

    У промові з нагоди річниці смерті Пушкіна „Про призначення поета" Олександр Блок скаже: „Поет – син гармонії; і йому відведена певна роль у світовій культурі. Три справи покладено на нього: по-перше – вивільнити звуки з рідної безначальної стихії, у якій вони перебувають; по-друге – привести ці звуки в гармонію, дати їм форму; по-третє – внести цю гармонію в зовнішній світ. Викрадені в стихії й приведені в гармонію звуки, внесені у світ, самі починають творити свою справу. „Слова поета суть уже його справи"."

   Свою роль у світовій культурі, можна з впевненістю констатувати, поет Юрій Кириченко виконав. Письменник не відмежовувався від світу, а реалізував, як й інші великі поети, в тому числі й Нобелівські лауреати, такі як Чеслав Мілош, Тумас Транстремер, Віслава Шимборська, модель культури, в якій поет ставить собі найвищу мету – порятунок і покращення людини і людства:

                                 Ніколи світ добра не стане на коліна,

                                 Його не спопелить, не осквернить, не вбить.

                                 Чого я був би варт, якби не Батьківщина,

                                 Що в серці у моїм сопілкою болить. 

    Глобалізований світ XXI століття вимагає від нас надзвичайної пильності й відповідальності та об’єднання творчих зусиль, щоб Батьківщина для кожної миролюбивої держави залишилась святинею добра, як задумав Бог, чого не скажеш про Україну. 

    Поет та літературний критик Володимир Базилевський, нещодавно надрукував статтю до 110-ї річниці від дня народження Івана Багряного, сказавши про відокремленість, сирітство ювіляра, бо сьогодні „Україна мародерів і торгашів, імітаторів і фарисеїв – не його, не наша Україна. Сирітство Багряного – наше сирітство", на що Юрій Кириченко ще в далекому 2007 р. в своїй книжці „Чужі солдати", віршем „Така зрима схожість", відповів на питання сирітства не тільки Івана Багряного, а й нашого,  акцентуючи на втраті Вітчизни:

                              ...Поети не йдуть в президенти,

                              Поети не йдуть в генерали...

                              Вони – рядові дисиденти:

                              Вітчизну у них украли... 

                              А ті, хто живуть без Вітчизни,

                              Які б не були вельможі,

                              Хоч райдугою в них бризни – 

                              На смертників схожі...

    Більше того, поет ще в середині 90-х, і не тільки в одній своїй книзі, відповідає на питання ВЛАДИ в Україні віршем „Фреска, з якої проступає затінене обличчя імітатора":

                                Підтасовка під щирість,

                                Підробка під правду...

                                Це – Іудина щедрість,

                                Це – запроданства прапор...

                                Підтасовка під вроду,

                                Підробка під волю...

                                Це – зневаження роду,

                                Це – лжесвідчення болю...

                                Підтасовка під віру,

                                Підробка під слово...

                                Це – освідчення звіру, 

                                Це – осквернення слави...

    В передостанній день свого земного буття, 4 грудня 2015 року, на Третю Пречисту, Юрій Кириченко, маючи вертикаль душі та дар її відроджувати, прокладаючи шлях крізь темні розірвані століття знизу і догори, несе читачу Слово-вертикаль – зашифрований код українського аристократизму, даючи відповідь на найактуальніші питання сьогодення:

                                 ...Степ затерп від болю, вкляк в тумани,

                                 Але що тепер ці туманú?

                                 Пещені якісь жерці омани,

                                 З надвечір’я діти сатани...

                                 Степ затерп від болю від безсилля

                                 Народити щирість і жагу...

                                 Знов на кресах ницості засилля,

                                 Знов бджола несе одну пергу...

                                 Що в степах столезих відбулося?

                                 Що в степах, по крові, пролилось?

                                 Безголосся, друже, безголосся,

                                 Чорне плетиво сумних колось...

    Безголосся, час німоти... Безголосся у Вітчизні долає тільки ПОЕТ, „син гармонії", бо йому болить, біль – його огир.   

    Поети, мов птахи, перекликаються між собою у часопросторі. Поет Ігор Римарук (1958 – 2008рр.), за словами автора передмови Івана Жданова до його книжки  „Доброе имя твое" (Дрогобич, „Коло", 2011), пише: „Ось у деяких текстах книжки мою увагу привернуло використання поняття Берестечко, і Берестечко для Римарука навіть не поняття, а категорія...

   Україна, після набуття незалежності, стала ще недоступнішою для тих, хто є українцями. Ну, в конкретнішому розумінні цього слова.

   А що для інших – їх це загалом може і не торкатися.

   Незалежність – вона була бажаною, ідеальною, можна навіть сказати, небесною.

   І ось прийшла незалежність. А її тут, на землі України, не виявилося."

   Чому ж не виявилося НЕЗАЛЕЖНОСТІ? БО ЗРАДА, зрада як категорія. У Римарука – козацька зрада під Берестечком, а не татарська... У Юрія Кириченка у вірші „Орда" (1997) – теж своя, українська зрада:  

                                  Довкіл, куди не кинь, повсюду – ЗРАДА,

                                  На покуті – не Кий, а Пес Лихий...

                                  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

                                  Бредуть без слів нащадки гайдамаків:

                                  Де став їх чобіт – ратиці свині...

                                  О Господи, народ це чи – отара?

                                  Куди не глянь, лиш ратиці, лиш – ра...

                                  А над усім оцим – чорнюща хмара,

                                  Мов чорна клякса – з чорного пера...

    Продовжуючи цитувати передмову І. Жданова до книжки Ігоря Римарука, читаємо: „Інший лейтмотив книжки не менш важливий, – відхід роду і неможливість його замінити чимось іншим, тут присутнім.

   Відродження кудись віддаляється, в майбутнє. Але запитання, чи майбутнє?! І чи можливе воно, коли таке теперішнє?!

   Українізація проводиться!!! в якихось – тих чи інших – цілях, але, здається, в неправильних.

   Я кажу з тої точки зору, з якої я розумію Римарука...

   Українізація проводиться, а Україна не відроджується.

   Народ розгублений. Він ніяк не може відбутися як народ. Він лише складає населення, яке зайняте виживанням. Духовне, родове відкладається на потім.

   Звідси релігійні мотиви – як крайня втеча. Саме як втеча, а не як природний характер роду...".

    Поезія Ігоря Римарука перекликається з поетичними текстами Юрія Кириченка. Читаємо в „Баладі прихиляння до Вітчизни" (2015):

                           Та знаєм і бачим, як зводяться калічні німби,

                           За котрими – тричі продажна, в лушпинні, кохана майбуть...

                           ...Це ж звідки взялося: продажність, підступність, підстава?

                           Це ж звідки взялося: почвари – в сім’ї, мзда – в суді?..

                           ...На лаву – йде лава, на славу і вірність – неслава,

                           Як так, в ім’я чого второвувать стежі орді?..

                           . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

                           ...Що ж сталося нині з великим і мужнім народом?

                           Чому за рікою кістки убієнних блищать?

                           Чому в зраді те, за що падали ротою, взводом?

                           Невже і понині відступництво в моді прощать?..

    Тему ВЛАДИ сьогоднішньої в Україні поет Юрій Кириченко продовжує у вірші „Непристойність", де називає конкретно речі своїми іменами:

                           Київ – їхній... В нім вони татари,

                           Київ – їхній... В нім вони мордва...

                           Порядкують звично біля тари,

                           Сказано: з чекістських веж братва...

                           Все у них надійно і синхронно,

                           Все у них, конторських, на чеку...

                           Бруками ступають похоронно,

                           Мнуть в губах усмішечку глевку...

    Словом, – „На покуті сидять, злом зморені, чекісти...", „...Зачумлені й тупі сьогодні парадують", „Вони – опудала нікчемні, / Хоч на екрані, часом, чемні...", „Правлять на покуті чорні пресвітери"... 

    „...А що життя? Ціна йому п’ятак, / Ще панщину ми ніц не відробили...", – продовжить  Юрій Іванович.

    Який же вихід? Який порятунок пропонує ПОЕТ Юрій Кириченко, один з небагатьох на фоні безголосся, що чітко усвідомлює відведену йому роль?

                                        Який потворний час біди!

                                        Безвихідь подолавши, йди

                                        На бій з блювотною бідою,

                                        Як предки – з чорною ордою...

    „Бачиться потреба в дзвони бити, / Із сердець викрешувать вогні...", – напише Юрій Іванович в кінці листопада 2015 року. В баладі з Вітчизною в серці „Сонячні дзвони" (2014) поет б’є в ці дзвони:

                                        Кажем: бракує набоїв,

                                        Кажем: не ті автомати...

                                        ...Кращих – Шевченко озброїв

                                        Ницого зайду зламати...

                                        Вóрона – легко скарати,

                                        Крука – дедалі складніше...

                                        ...Впору – навильника брати,

                                        Нуж-бо, брати, сміливіше!..

    „А ті, хто на бруствер стануть, / У мареві не розтануть...", – закарбує золотом душі ПОЕТ, висвячуючи серця і вуста сучасників на незглибиму жертовницьку Любов, перед якою нишкне, обертається в прах кривава суть лжепророка, супостата, відступника.

     ПОЕТ говорить про зміну державного керівництва, у якого відсутня не лише системна методологія управління суспільством та державою, а й планетарна стратегія розвитку. 

    „Модерні суспільства сприяють своєму вдосконаленню, тобто своїй раціоналізації, що веде до професіоналізації. Це охоплює і політичне життя країни", – зазначає видатний соціолог Макс Вебер.

    Юрій Кириченко будує своєрідний храм величі Духу Народу, концентруючи зусилля на активізації і мобілізації духовності та інтелекту. Саме духовно-інтелектуальне громадянське суспільство, на противагу існуючій владі, розуміючи велику потребу в інноваційних ідеях та підходах до активізації розвитку, а не в імітації запізнілих реформ, всебічно формує потужну духовно-інтелектуальну менеджер-провідну еліту нації.

    Як стратег і філософ новітніх часів, поет Юрій Кириченко, звертаючись до своїх сучасників, суттєво додасть: „...Доки ви будете економити на Апостолах Слова, на Світочах Таланту, до тих пір Князі пітьми і Кардинали зла крізь вушко голки будуть вашу паству (електорат, народ?!) у свій чужинський монастир зманювати...".

                                    Час учитись прозрівать та бути!

                                                               Юрій Кириченко

                                                            Галина Шевченко (Кириченко), журналіст,                  

                                                                            літературний критик, біогаф поета.

Київ, 15.07.2018р.