У цих словах феї Берилюни – одна з основних iдей філософської п’єси-казки «Синій птах» лауреата Нобелівської премії Моріса Метерлінка (1862-1949). П’єса написана в 1908 році, і тоді ж поставлена у МХАТі Костянтином Станіславським. Театральний світ відзначив 150-річний ювілей великого режисера, і в Луганську, в обласному академічному театрі ляльок, відбулася прем’єра «Синього птаха», приурочена до цієї дати. Художник-постановник - Віра Задорожня, балетмейстер - заслужений артист України Володимир Онищенко, композитор - Катерина Карпенко. Розповідає режисер-постановник, заслужений діяч мистецтв України Олексій Кравчук, який багато років присвятив театру імені Леся Курбаса у Львові, створив кілька неординарних постановок у луганських театрах, а з недавнього часу - головний режисер театру ляльок.

- Олексій Анатолійович, як вам живеться і працюється на посаді головного режисера?

- Для мене це і урок, і честь, і відповідальність - поступово увійти в живий організм театру і уникнути революційних дій. Тільки еволюційні. За внутрішнім, душевним станом мені тут дуже комфортно. Може бути, це пов'язано з тим, що театр в першу чергу - для дітей. Я вважаю, що стан Дитини важливий для нас, дорослих.

- У Театрі юного глядача у Львові йдуть ваші вистави для дітей та юнацтва. А для театру ляльок щось ставили раніше?

- Для мене це вперше в житті. Щось я знаю і вмію, але багатьох речей, звичайно ж, не знаю в специфіці театру ляльок, мені всі допомагають їх освоювати. Все ж таки архетип театру ляльок давніший, ніж, скажімо, архетип драматичного театру. Він бере джерела ледь не з первіснообщинного ладу, коли люди, творячи заклинання, спілкувалися через форму, знак, символ...

- Чи можете ви сказати, чим відрізняється для вас робота з ляльками від того театру, до якого ви звикли?

- Тут величезну роль грає форма. Я граю як актор драматичного театру і як режисер ставлю вистави, але робота з формою - це шалено складно. Ми не бачимо актора, ми сприймаємо ляльку, і якщо це талановито, на це реагують і діти, і дорослі. Моя мрія - зробити «Івасика-Телесика» у східному колориті, щоб можна було бачити різні традиції театру ляльок, скажімо, японський театр.

- Японський театр ляльок?

- Так, театр ляльок перекочував до Європи зі Сходу, хоча є він і в слов'янських традиціях, ми можемо відстежити появу того ж Петрушки. Але якщо поглянути на театр ляльок в цілому - він знаковий. Він символічний. Така традиція сприйняття світу більше притаманна народам Сходу. Візьмемо китайську писемність: бачиш ієрогліф, де намальовані дерево, призахідне сонце і серце, і раптом розумієш, що це - «давай зустрінемося, моя кохана, на заході сонця в прекрасному саду». Такі символи дуже цікаво розгадувати. І ця традиція, хочемо ми того чи ні, передається в театрі ляльок. Актори думають образами, а образ - це теж знак, символ, у театрі ляльок він просто більш очевидний. Діти сприймають образи, а не логіку, і потрібно шукати ці образи живим, парадоксальним моментом.

- Скажіть, будь ласка, кілька слів про символіку «Синього птаха».

- Образ птаха пов'язаний із стародавньою традицією. В Індії в давні часи люди гадали по польоту птаха. Політ - це подорож, і динаміка щастя, напевно, лежить в самому подорожі, в самій дорозі.

Метерлінк будує п'єсу абсолютно не за канонами європейської драматургії, яка бере початок від Давньої Греції. Мені здається, він іде від містерії, де існують різні картини. Наприклад, першу картину він називає «Дивна кімната» - тобто місце, де діти, для непосвячених, засинають, а для присвячених - прокидаються. Так само, як наступна картина - «Країна спогадів». Що це за спогади? Напевно, щось важливе, що ми забули. Або Палац Ночі - це велика містифікація, це палац ілюзій. Метерлінк будує драматургію по окремим маленьким спектаклікам, кожна картина - це окрема вистава. І коли людина проходить крізь всі ці кола, він отримує певне посвячення. Оскільки містерія завжди служила для того, щоб людина отримала посвячення, Метерлінк, мені здається, писав п'єсу саме з такою метою.

 - Можливо, ви закладаєте в спектакль свою ідею, в чомусь відмінну від ідеї автора?

- Мені дуже подобається саме його ідея, про те, що синій птах - це якийсь горизонт в житті, за яким треба йти. Коли ми зупиняємося, ми не спіймаємо синього птаха, він або помре, або почорніє, або зникне. А коли ми рухаємося, в нас завжди є горизонт, якого досягти не можна, але до нього завжди треба прагнути. І в цьому русі відбувається диво життя, диво любові, диво відкриття. Синій птах - всередині нас, це в першу чергу подорож всередину себе. Але треба пройти тридев'ять земель, щоб зрозуміти, що нікуди ходити не потрібно. Навіть не зрозуміти, а відчути...

- А як прийшла ідея постановки?

- Це була давня моя мрія. Перша спроба була у 2002 році у місті Львові, в Театрі юного глядача, але вона не вийшла через брак коштів. Були зроблені чудові ескізи, написана гарна музика, ми навіть почали репетиції, а грошей не вистачило. Вистава у драматичному театрі коштує набагато дорожче, ніж в театрі ляльок, хоча я думаю, що в театр ляльок, навпаки, потрібно вкладати більше грошей... І вистава не вийшла. А рік тому, коли ми були в Луганську на фестивалі ім. П. Б. Луспекаєва, ми якраз в приміщенні театру ляльок грали «Чекаючи на Годо», і нам воно дуже сподобалося. Після цього я познайомився з С. В. Терновим (директор театру, заслужений діяч мистецтв України), і він сказав: а може, щось зробите і у нас? Я кажу - із задоволенням ... Постановка була спланована рік тому, а потім доля так повернулася, що я прийшов у театр головним режисером, і ми змогли здійснити цю роботу.

 - Як проходила робота над виставою?

- Ми довго розбирали матеріал з акторами, це пов’язано, значною мірою, з тим, що "Синій птах» - не психологічна драма, а містерія, що не дуже звично. Багато працювали зі світлом. Цікаве сценографічне рішення знайшла Віра Задорожня (вона, до речі, - головний художник у Київському Муніципальному Академічному Театрі Ляльок- С.Д.). Усе відбувається у хмарах, де нема нічого і, в той же час, є все. Найбільше навантаження взяли на себе актори Євген та Тетяна Мерзлякови (Тіль-Тіль та Мітіль), також велика роль провідного майстра сцени Валерія Середи, асистента режисера. Він присвячував мене у таємниці, яких я не знав.

- Які художні засоби використовані?

- Тут є і живий план, і план театру ляльок, і мультиплікація. До речі, пластичне рішення живого плану вимагало провести багато тренінгів з акторами. Ляльки ж у нас - і тростинні, і планшетні, і рукавичкові, майже всі типи, окрім маріонеток. У виставі 22 персонажа, зайнято 8 акторів.

 - Чим ви хочете здивувати юного глядача?

- Напевно, треба не дивувати, а шукати діалог з юним глядачем. Це діалог для дітей 8-12 років, а може бути, навіть і для дорослих. З дітьми треба грати чесно і відкрито, тому що вони сприймають світ не так, як ми у своєму дитинстві. Вони сприймають його точно так само, як і ми зараз, з тією різницею, що вони більш відкриті, ніж дорослі. Вся робота будується на пошуку форм, образів, прийомів, методів подачі сцени, тексту. Я відмітив: щойно у виставі спираються тільки на сюжетну канву, відразу виникає питання: а чому російською? Або - чому українською? Як тільки беремо тему об'ємно, стає неважливо, якою мовою, хоч грузинською. Головне - людина тему відчує, адже в театр приходять почувати, переживати, відчувати. В цьому його дивовижна, рідкісна функція в нашому світі, який став занадто швидким, занадто інформаційним.

- Тобто, «Синій птах» - для глядачів 8-12 років?

- Мені хотілося б, щоб він був для сімейного перегляду. Щоб дорослі приводили дітей, діти приводили дорослих, і навіть дорослі самі приходили - можливо, знайдуться кілька диваків, у кращому розумінні цього слова, романтиків, які вірять в казки.

- Є у виставі будь-яка виховна функція?

- Можливо, але вона більше зі сфери естетичного виховання. А діти вже самі можуть винести якусь мораль. Наприклад, маленька дівчинка сказала після відкритого показу: я зрозуміла, що кожне дерево, кожен предмет, все, що нас оточує, має душу. До речі, і театри Луганська теж мають свою душу. Коли йдеш вночі, відчуваєш, що кожен театр пульсує по-своєму. І цирк, і філармонія - кожна будівля має свій містичний ритм...

 - Що у вас в планах після «Синього птаха»?

- Дитячий спектакль «Руда команда», для самих маленьких. У планах є і пригоди Карлсона, хотілося б зробити і «Сад нетанучих скульптур» Ліни Костенко, для дорослих. А взагалі, хочеться, щоб театр ляльок став великим театральним сімейним будинком. Він і зараз - такий будинок, просто ці традиції треба підтримувати і розвивати відповідно з часом.

Ми багато говорили з Сергієм Вікторовичем про те, що потрібно вишукувати можливості для поїздок театру на фестивалі. А може, з часом і тут виникне фестиваль? Було б добре, щоб Луганськ став театральним містом, та він таким і стає. Я дивився по різним рейтингам Луганську та Львівську області, і та тенденція, яка є в Луганській області, мені дуже подобається. Тут гуманітарні проекти виходять на провідне місце в Україні. То відкривається «Українська книгарня», то виникають цікаві пропозиції з приводу святкування ювілею Т. Г. Шевченка, то Іван Довгий створює молодіжне театральне об'єднання. Не втомлююся дивуватися фестивалю ім. П. Б. Луспекаєва, многая літа йому. Коли з'являються ці тенденції, люди виходять з формату соціальної боротьби і переходять у формат творчої співпраці. Буде ювілей Луганської області, і потрібно думати, як заявити про себе як про театральну одиницю.

Я порівнював луганські події з тими, які відбуваються у Львові. Багато аналітиків говорять, що зараз приходить час, коли треба приділяти увагу мистецьким проектам. У якийсь час у Львові дуже добре спрацював такий формат, як свята кави, пива, виникли Книжковий форум, театральні фестивалі «Золотий Лев», «Метод і практика», «Івасик-Телесик», - те, що вбирає в себе і поширює навколо творчу енергію. А в цих степах відчуваєш себе як вдома, можна працювати, репетирувати, спілкуватися з людьми. Коли цей творчий початок буде згенеровано, тут виникнуть зовсім інші енергії. Хоча вони і зараз хороші. Ви, луганчани, за своєю натурою дуже відкриті, темпераментні, і в той же час, якщо вирішили щось робити, то робите. Це здорово.