«РОЗПРЯМІТЬ ОБЛИЧЧЯ, ПАНОВЕ, І ЗРОБІТЬ ЇХ
ПРИЄМНИМИ ДЛЯ ПОГЛЯДУ»
В Новоселиці Чернівецької області живе талановита письменниця Маріанна Гончарова. Її проза усміхнена, злегка іронічна, світла і добра. Герої оповідань викликають лише теплі почуття. Ну, як не посміхнутися, читаючи про дідусів і бабусь, що протестують проти джинсів «Лівайс» та стрижок під «бітлів», філософа у спідниці мадам Врублевську чи журналістку, яка намагається взяти інтерв’ю у бабці лже-екстрасенса. На думку критиків, від прози Гончарової віє душевним здоров’ям, бо врешті-решт молоді знаходять свою любов, старші люди стають потрібними, а бездомних котів підбирають добрі хазяї.
Письменницький стаж Гончарової не такий вже великий – дев’ять років. За цей час побачили світ три збірки оповідань. Знайшла вона свого читача на сторінках Нью-йоркськогого журналу «Слово-Word», „Газети по-київски”, Петербурзького „Вокруг смеха” та московського «Кукумбер». Вже два роки публікується в київському літературному журналі «Радуга». Постійна авторка одеського «Фонтану». Цікаво, з чого все почалося?

-Маріано, ви закінчили факультет романо-германської філології, відділення англійської мови та літератури. Працювали перекладачем. Коли і як з’явилися перші рядки?

-Перші рядки? Точно і не скажеш. Завжди щось писала. Школяркою і студенткою - мініатюри для стінгазети. Пізніше – п’єси, сценарії капусників. Хоча, ні! Перші рядки я написала в п’ять років. Поряд з нашим будинком була новобудова. Там лежала величезна бетонна панель. Ми з подругами уявляли, що то сцена і влаштовували на ній один для одного вистави. Я написала батькам і повісила на двері, щоб і сусіди прочитали: «Мамо і тато! Ключі під килимком. Я на панелі. Не хвилюйтеся». З тих пір нічого такого епатажного я більше не писала. А оповідання? … я почала писати їх завдяки моїм друзям. В компаніях мені часто доводилося розповідати різні історії. І всі в один голос благали: «Ну, запиши! Це ж так цікаво!»

-Хто ваші найперші рецензенти? Взагалі, як ставитеся до критики?

-. Щодо професійних рецензентів, то їх у мене двоє. Перший — редактор журналу «Фонтан» Валерій Хаїт і моя подруга Наталія Хаткіна, відома письменниця і поетеса. Їх зауваження дуже цінні для мене. А критика, так вона різною може бути. Як об’єктивною, так і суб’єктивною. Останньої теж досить. Якось підійшов до мене на вулиці чоловік і сказав: «Я прочитав вашу книжку. У мене до вас зауваження: я там не все зрозумів». А одного разу людина, зовсім далека від літератури, зробила мені сумнівний комплімент: «В нашій міській газеті прочитав ваше оповідання. Вам би трохи повчитися і ви зможете писати». На той час у мене вже був диплом міжнародної книжкової ярмарки за третю книгу. Чи можна навчитися писати книжки? Не знаю...
-Як потрапили до "Фонтану”? І чому вибрали саме Одесу?

- У мене бабуся і дідусь жили все життя в Одесі на Молдованці. Всі канікули я проводила там. Дуже люблю це місто. Тому не люблю експлуатацію одеського акценту. В Одесі все набагато глибше і серйозніше. На рівні – догадатися і відчути.
Там гумор тонше. Там стосунки кращі. Візьміть Бабеля. Всі люблять згадувати жарти його Бені Кріка. Але забувають, що той же Беня Крік говорив, що стріляти потрібно тільки в повітря, інакше можна вцілити в людину.
До «Фонтану» я потрапила досить просто. Написала листа, яким супроводила свої тексти. Здається, найбільше враження справив мій лист, в якому я розповідала про себе, про те, що мене звуть Маріанною, і так в нашому маленькому місті звуть кожну другу козу, і у нас біля дому поселилася весела смішлива конячка, що завжди рже. Щось вони там в ньому побачили, відчули. І надіслали мені відповідь з пропозицією співробітництва.

-Через "Фонтан” вас зараховують до плеяди гумористів-сатириків. Але не всі ваші оповідання можна віднести до гумористичного жанру.

Щодо гумору, то «Фонтан» не такий вже гумористичний журнал. Це журнал, який перш за все викликає не сміх, а добрі почуття. Гумор – це не завжди, коли смішно. І навпаки, коли всі сміються, це не завжди смішно. Як говорив Олександр Ширвіндт, гумор і сміх – різні поняття. На мою думку, гумор – це як музикальний слух. Це дар. Гумор потрібно відчути. Це особливе ставлення до життя. Це чистий звук. Повага і достоїнство. Як там у Шолома Алейхама? «Расправьте лица, господа, и сделайте их приятными для взляда». Ось гумор. Прочитаєш і душа співає. І «Фонтан» сам той журнал, що допомагає читачеві вберегтися від моральної руйнації.

-Маріанно, ви пишете оповідання, даєте уроки англійського. Ви – керівник дитячого експериментального театру Новоселицького районного будинку дитячої творчості. Про ваш театр знають навіть в столиці. Минулого року на Всеукраїнському конкурсі вас визнали найкращим керівником гуртка, нагородили Дипломом першого ступеня і Знаком Софії Русової. Словом, за що не візьметеся, все у вас виходить. В чому секрет вашого успіху?

-Знали б ви, як у мене вчора каструля пригоріла! А ви про успіхи! Просто працюю. І все. Так навчили. Наприклад, ніколи не спізнюватися. Працювала з такими людьми, які цього вимагали. Виявилося, що це дуже зручно і комфортно бути організованою людиною, завжди приходити вчасно. А режисером я себе не вважаю. У нас в Чернівцях працював режисер Зігмунд Білевич. Коли потрапила до нього в театр, то на сцені ледве шепотіла. Дивуюсь його терпінню. Я йому дуже вдячна. Він мене «виростив». Сама зайнялася театром заради своїх дітей. Син пішов до школи і потрібно було зайняти чимось його самого, його друзів та його клас. Син виріс. А в перший клас поступила Ліна. Життя театру продовжується.
Якщо чесно, то мені багато чого б хотілося вміти. Колись я вишивала гладдю. В’язала. Я робила би щось руками – орігамі, шила б м’які іграшки, різних забавних їжачків з хитрющими мордочками, пташок екзотичних.
Хотіла б водити машину, малювати, танцювати ірландський степ. Але всього не охопити. Взагалі, зараз моє найбільше захоплення – онук.

-А в дитинстві ким мріяли бути?

- Леді. Ходити по залу в гарному платті, з опахалом і обговорювати інфлюенцію. Потім – оперною дівою, як, наприклад, Монсерат Кабальє, то-о-о-овстою, і їсти все підряд. Багато про що мріяла. Навіть хотіла бути розвідником, кондуктором. А як тільки закохалася в свою вчительку, захотіла бути педагогом. Ще уявляла себе піаністкою. За білими роялем, у білому платті. Шквал аплодисментів. Був період, коли хотіла зайнятися математичною лінгвістикою...

-Що любите читати?

- Є письменники, яких я перечитую по декілька разів. Наприклад, Сергій Довлатов, Фазиль Іскандер. Набоков, Пастернак, Ходасевич. Взагалі обожнюю срібний вік. Люблю англійську літературу, зокрема, Ґолсуорсі. З захопленням читаю нашу Тамару Севернюк. Люблю літературну критику, мемуари, та книги-спогади.

-Ви живете у провінції. Не думали податися до великого міста?

-Ні. Я і так часто буваю у великих містах. А в провінції дуже добре жити, виховувати дітей, дружити. В провінції все, як на долоні. Тут день довше. Не потрібно витрачати часу на транспорт, переходи, з’ясування стосунків. І люди в провінції добріші, душевніше, щиріші. Образно кажучи в Новоселиці ще можна «наливати».
- Тобто?

Колись, наприкінці 20-х років минулого сторіччя, до Ясної Поляни приїхала делегація письменників. Там ще залишилися слуги Льва Толстого. Вони ходили між столами і дивилися, кому ще налити спиртного. Хтось покликав слугу, щоб їм налили. У відповідь прозучало: « Його світлість граф Толстой вчив нас наливати по шуму». Тобто наливати за тим столом, за яким тихо. Так ось про Новоселицю. У нас ще можна наливати. У нас тихо. Між людьми має бути мир, ми всі не вічні, і життя коротке. А для цього потрібен компроміс.

-«Живіть так, щоб старість вас не помітила і пройшла повз вас» - це слова одного з персонажів. Хороша порада. Як же їй наслідувати?

-Посміхаючись.
Любов Стрільчук