Золотистого мёда струя из бутылки текла…
Осип МАНДЕДЬШТАМ
* * *
Вере Артуровне и Сергею Юрьевичу С<удейкиным>
Золотистого мёда струя из бутылки текла
Так тягуче и долго, что молвить хозяйка успела:
– Здесь, в печальной Тавриде, куда нас судьба занесла,
Мы совсем не скучаем, – и через плечо поглядела.
Всюду Бахуса службы, как будто на свете одни
Сторожа и собаки, – идёшь, никого не заметишь.
Как тяжёлые бочки, спокойные катятся дни.
Далеко в шалаше голоса – не поймёшь, не ответишь.
После чаю мы вышли в огромный коричневый сад,
Как ресницы, на окнах опущены тёмные шторы.
Мимо белых колонн мы пошли посмотреть виноград,
Где воздушным стеклом обливаются сонные горы.
Я сказал: виноград, как старинная битва, живёт,
Где курчавые всадники бьются в кудрявом порядке;
В каменистой Тавриде наука Эллады – и вот
Золотых десятин благородные, ржавые грядки.
Ну, а в комнате белой, как прялка, стоит тишина,
Пахнет уксусом, краской и свежим вином из подвала.
Помнишь, в греческом доме: любимая всеми жена, –
Не Елена – другая, – как долго она вышивала?
Золотое руно, где же ты, золотое руно?
Всю дорогу шумели морские тяжёлые волны,
И, покинув корабль, натрудивший в морях полотно,
Одиссей возвратился, пространством и временем полный.
* * *
Вірі Артурівні і Сергію Юрійовичу С/удєйкіним/
Золотавого меду стікало із пляшки вино,
Так тягуче лилось, й до розмов господиня охоча:
– Тут, в печальній Тавриді, нам долею місце дано, –
Не нудьгуємо зовсім – та видали стомлені очі.
Всюди Бахуса служби, неначе у світі одні
Вартові та собаки – ідеш й не помітиш нікого.
І діжками важезними котяться спокою дні.
Голоси вдалині. Тільки шлях твій – мовчання й дорога.
Після чаю ми вийшли в безкрайній коричневий сад,
Наче вії, на вікнах темніють завішені штори.
Ми повз білих колон йшли дивитися на виноград,
Де повітряним склом уві сні обливаються гори.
Я сказав: виноград, наче битва минула, живе,
Там де вершники юні у запалі рушать порядки;
В кам’янистій Тавриді наука Еллади – й на те
Золотих десятин благородні іржавіють грядки.
А у білій кімнаті, мов прядка, стоїть тишина,
Пахне оцтом, і фарбами, й свіжим вином із підвалу.
Пам’ятаєш, у грецькому домі: кохана жона, –
Не Єлена, а друга, – як довго вона вишивала?
Те руно золоте, де ж воно, те безцінне руно?
Всю дорогу шуміли морські, небом здійняті хвилі,
Й корабель залишивши, зі зношеним вщент полотном,
Одісей повернувся, часами і простором сильний.
___________________________________
© Переклад з російської Ігоря Маркеса
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.