ЮРІЙ КИРИЧЕНКО (15.01.1954 -- 05.12.2015)

ВИСОКОЧОЛІСТЬ ОСОБИСТОСТІ 

                                       Фраґменти біографії та творчого доробку

                            класика сучасної української поезії Юрія Кириченка, 

               вбитого, як лицаря української честі та гідності, у         Дніпропетровську в ніч з четвертого на п'яте грудня 2015 року.

    Кириченко Юрій Іванович народився 15 січня 1954 року в селі Копані Васильківського  району Дніпропетровської області в сім’ї вчителя. Закінчив філологічний  факультет Дніпропетровського держуніверситету. Працював кореспондентом обласної ґазети „Прапор юності", редактором Дніпропетровського облтелерадіокомітету. Член Національної Спілки журналістів України. Лауреат журналістської премії „Правдочолість друкованих слів" (2012). Нагороджено Золотою медаллю української журналістики (2014). Працював завідувачем Кабінета молодого автора Дніпропетровської письменницької організації, керівником обласного літературного об’єднанням  імені П. Т. Кононенка. Лауреат обласної премії ім. Г. І. Петровського (1990). Вірші поета друкували на сторінках газет, журналів, альманахів, колективних збірок Києва, Варшави, Фрунзе (нині Бішкек), Санкт-Петербурга, Москви, Саратова, Луганська, Донецька, Дніпропетровська. Окремі його поезії відображено у перекладах киргизькою мовою. Юрія Кириченка знають як сатирика, критика, публіциста, перекладача. За творчі здобутки в царині художнього перекладу нагороджено Дипломом перекладацької майстерності (2011).

    Юрій Кириченко – автор понад 50 поетичних книг: „Каліграфія весни" (1979), „Яблуня для тебе" (1986), „Сонячна криниця" (1989), „Брама спраглого степу" (1991), „Післямова до розп’яття вуст" (1992), „Кохання в пеклі" (1992), „Окрушини поранених зірок" (1993), „Серце в сорочці з любистку" (1993), „Хліб з громів і райдуг" (1993), „Карбування золотом душі" (1994), „Вінчання в храмі болю" (1995), „Прозріння круточолих літер" (1995), „Поклик струни в тумані" (1996), „Кава з ворогами" (1997), „Примножений вогонь" (1997), „Чорний шоколад – для білих мишей" (1997), „Дари Господні" (1998), „Невиліковна ліра" (1998), „Іду – на південний схід…" (1998), „Смерть без’язикого сина" (1999), „Прощання з пасльоновим цвітом" (1999), „Мальви на лезах" (1999), „Суд над Мазепою" (2000), „Читання серед ночі" (2000), „Чаювання з чужим щастям" (2002), „Борг шаблям і кобзам" (2003), „Перехід на передзим’я" (2003), „Три картоплини" (2004), „Плацдарм розкорчованої свідомості" (2004), „Зброярська крамниця" (2004), „Заблукані сніги" (2005), „Льодовиковий період" (2005), „…За мить до затемнення сонця…" (2005), ,,Ходіння за три мрії" (2005), ,,Кисневе голодування клітин" (2005), ,,Переселення земноводних" (2005), ,,Віддяка музі та мавзеру" (2006), ,,Чужі солдати" (2007), ,,Єдність змісту і форми" (2007), ,,Гра з вогнем" (2007), ,,Курок на зводі" (2008), ,,Флешка від Флорентійця" (2008), ,,Марш відчайдушних" (2008), ,,Перевзування душі" (2008), ,,Мотокрос по сталактитовій стіні" (2009), ,,На уроках у срібного сяйва" (2009), ,,Звіряння у найпотаємнішому" (2009), „Лектура Соні Маузер, або Придане для сучасної бомбистки" (переклад на російську Вікторії Мірошниченко, 2009), „Між серцем та вустами" (авторизований переклад на російську Павла Кашаєва, 2011), „Балада про солдатські поцілунки" (2011), „У час вогню" (авторизований переклад на російську мову колектива перекладачів: Миколи Кутова, Сергія Андрєєва та ін., 2014). 

    Член Спілки письменників СРСР з 1984р.  З 1984 по 1999рр. – член Спілки письменників України. Делегат IХ, Х ( I Незалежного), II з’їздів письменників України. З 2001р. – член Реґіональної Спілки письменників Придніпров’я (РСПП), Міжреґіональної Спілки письменників України, Міжнародного співтовариства письменницьких спілок (МСПС). Обіймав посаду заступника директора з національно-патріотичного виховання Дніпропетровського інституту Міжреґіональної Академії управління персоналом (2005). 

    Юрій Кириченко – член Президії та Правління Всеукраїнської творчої спілки ,,Конґрес літераторів України", член Правління київської організації КЛУ, заступник голови Правління Міжреґіональної  Спілки письменників України (2014). Керівник Центру „Свобода слова", президент Літературного фонду імені Павла Полуботка. 

    Кавалер орденів Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого III ступеня та Святих Кирила і Мефодія (2008). За Дух і Літеру козацької звитяги в творчості нагороджено медаллю Богуна (2008). Відзначено Почесним дипломом МСПС (2008) та Почесною грамотою Міжнародного літературного фонду (2012). Член редколегій газети „Література та Життя" та альманаху „Свій варіант".  Генерал-полковник Української Служби Порятунку (2015). 

    Юрій Кириченко – лауреат 45 всеукраїнських та міжнародних літературних премій: ім. Володимира Сосюри (2006), ім. Володимира Даля (2007), ім. Бориса Грінченка (2008), ім. Тараса Шевченка (2009), ім. Григорія Сковороди (2009), ім. Михайла Матусовського (2009), ім. Юрія Каплана (2010), ім. Бориса Антоненка-Давидовича (2011), „Золота шпага сатири з тризубом та алмазами з копалень царя Соломона" (2011), ім. Григорія Вієру (2012), ім. Назима Хікмета (2012), ім. Шота Руставелі (2012), ім. Ніно Бурджанадзе (2012), премії гуманістичної свідомості „Поезія – соратниця Феміди" (2012), премії „Свій варіант" (2012, 2014, 2015), ім. Шандора Петефі (2013), ім. Міхея Емінеску (2013), ім. Тетяни Снєжиної (2013), ім. Івана Франка (2014), ім. Лесі Українки (2014), ім. Сергія Параджанова (2014), ім. Володимира Свідзінського (2014), ім. Антуана де Сент-Екзюпері (2014), ім. Томаса Еліота  (2014), ім. Володимира Маяковського (2014), ім. Осипа Мандельштама (2014), ім. Андрія Вознесенського (2014), ім. Олени Теліги (2014), ім. святих Кирила і Мефодія (2014), ім. Симона Петлюри (2015), ім. Редьярда Кіплінґа (2015), ім. Омара Хайяма (2015), ім. Кароля Войтили (2015), ім. Віслави Шимборської (2015), ім. Чеслава Мілоша (2015), ім. Тумаса Транстремера (2015), ім. Сергія Єсеніна (2015),  премії „Меч і калина" ім. Миколи Вінграновського (2015), ім. Бориса Пастернака (2015), ім. Маркіяна Шашкевича (2015), ім. Івана Котляревського (2015), премії „Степів і бруків" (2015), ім. Альфреда Нобеля (2015).

    Класик сучасної української поезії. Відповідно до розпорядження дніпропетровського міського голови І. І. Куліченка, з нагоди  60-річчя, поета Юрія Кириченка нагороджено Пам’ятною Медаллю „За заслуги перед містом" (2014).  Проживав у Дніпропетровську та Києві. Активно друкувався за межами України.

                                   ПЛАЦДАРМ ДУХОВНОГО ОСЯЯННЯ

Особливе місце в творчості відомого українського поета Юрія Кириченка, лауреата Міжнародних літературних премій імені Тараса Шевченка та Григорія Сковороди, посідає баладно-поемний масив, у якому з притаманними авторові рельєфністю, образністю, художньою наповненістю, історичною та життєвою достовірністю виписано героїку звитяг лицарів козацького духу – щирих і боголюбивих дітей Матері Покрови, яка завжди і всюди надихала їх на справи, благословенні в ім’я Роду і Народу. За Дух і Літеру козацької звитяги в творчості поет Юрій Кириченко нагороджений медаллю Богуна. Цю творчу відзнаку автор 50 поетичних книг носить з особливим животрепетом. У віршах, які адресуються сьогодні читачеві, – живий дух творчості у тісній супрязі з любов’ю до України витворює своєрідний плацдарм розкорчованої свідомості, надихаючи нас, сучасників автора, до світлих звершень в царині духовних посвят.

                                                                                             Галина Шевченко,

                                              критик, лауреат Міжнародної літературної  премії  імені

                                             Тараса  Шевченка,  член Конґресу літераторів України.

                                                         ЮРІЙ КИРИЧЕНКО 

                                      БАЛАДИ КОЗАЦЬКОГО НУРТУ 

                        БАЛАДА 

                            ПРО 

         ВОЛОДИМИРІВ ТРИЗУБ 

…Любити Україну до загину, 

Гуртуючи населення в Народ, 

До рук державних взяти Божу Глину – 

Оце і є найвища з нагород… 

Все інше: і медалі, й ордени – 

Буркун, що топчуть кози при дорозі… 

З колін звелися доньки і сини, 

Чи ж їх батьки колінкувати в змозі?.. 

Там, де вогніють маки на стерні, 

Де непочатий край діянь, роботи, 

Правдива суть озвалася в мені – 

Ну хоч бери й клади її на ноти… 

До сповіді іду – не на Парнас, 

До чистоти, до розуму, до суті: 

Хай буде України стільки в нас, 

Як зір у небі, що в безсмертя взуті!.. 

Говорено: і Час уже, й Пора, 

Наш рід не вчений штивно позувати – 

Верта на схили вічного Дніпра 

Державний скіф, щоб меч заґартувати… 

В його зіницях обрій не звогнів, 

Його душа – вояцька і трудяща – 

Питає в нас, як у своїх синів: 

Де ж ваша правдонька животворяща?.. 

А правда в нас підкорена Меті: 

Любити Працю і кохати Волю… 

І навіть, як розіпнуть на Хресті, 

Не відчувати там, де цвяхи, болю… 

Воістину: прийшла пора сталить 

Отців обух, як сказано в Пророка… 

Та перед цим – раба в собі спалить: 

Невже це є велика заморока?.. 

Виходимо із пітьми за поріг, 

А за порогом – Харків і Полтава… 

Панове Січеслав і – Кривий Ріг… 

Вирішуймо: погибель жде чи – Слава… 

Завізно з Досвідом?.. Та де?.. Хіба 

Не подолали ми на Рейні звіра?.. 

Повірмо в себе: наша це Доба, 

Не пасла коней в ній карга зневіра!.. 

Не візьме зрада нас на чорний зуб, 

Ще маєм зваги, злікувавши рану, 

Тримати Володимирів тризуб, 

Виходячи на Поле Честі з брану… 

     ДОРОГА ДО ТАРАСА 

Ходімо, браття, до Тараса, 

У громом клечані слова, 

В яких Шевченка кров жива, 

Сильніша легіонів Красса… 

Ходімо, браття, в небайдужість, 

У зміст енергії й краси, 

Де творять щиру аркодужність 

Високочолі голоси. 

Ходімо кроком нелукавим, 

Ходімо серцем молодим. 

Світ правдонькою озаглавим, 

Розвієм смуток, наче дим… 

Все – з нами: небо і криниці, 

І полум’я гіркотривог. 

Не зрозуміють серцем ниці, 

Чому він – світоч, а не Бог… 

Ходімо, браття, до Тараса, 

У світ, де гнізда в’ють орли. 

Судьба розкрилля не зреклася, 

Раз очі небом зацвіли… 

Не все ще – паша й ремигання, 

Як честь і гідність – в стремені. 

Геть з душ і кволість, і вагання, 

Й сум’ять оздоби крижані! 

Ходім, всечасна Україно, 

У Кобзареву всемогуть, 

Де спражить слово яворино, 

Щоб Гонту з Умані збагнуть… 

Звучить Дніпра повноголосся, 

Жива вода, живі слова… 

Три сонця в крові обнялося, 

Світ незнищéнних дум – трива… 

Хай стане всім нам за мірило 

Шевченка совість всеземна. 

Його незганьблене вітрило, 

Його свята будучина! 

  ПРАВДОЧОЛИЙ РЕЧНИК УКРАЇНИ

Правдочолий речник України 

На ім’я провісницьке – Тарас 

У краю, де клени і раїни, 

Небайдужжя храм творив для нас… 

В нім – і незнищенна наша мова, 

Совісних криниць жива роса, 

Матері і сина віть святкова, 

Що в грядущість днів перевиса… 

Не шукав собі добра-привіту, 

Титулів і статків не надбав. 

Серце мав – пташину розповиту – 

Для борні – ніяк не для забав… 

В очі гроз дививсь без остороги, 

Вірив у незнищеність добра. 

Певен був: душа свої дороги 

Раз на цілу вічність обира… 

Правдочолий речник України 

На ім’я провісницьке – Тарас 

Крізь вогонь, румовища, руїни 

Шляхом громовиць прийшов до нас… 

У простім селянському кожусі, 

У папасі, чорній від жури, 

Усмішку край вус приніс Катрусі, 

Віру і надію – в прапори… 

В ті, які тримає наша доля, 

В ті, які триматимуть сини… 

Доки спражить небом ще тополя – 

Не потьмарять кольору вони!    

      МОНОЛОГ ДНІПРОВИХ ПОРОГІВ 

                                                 Дмитрові Яворницькому 

Ми – Дніпрові пороги, ми – жреці давнини, 

Наші тайни правічні – там, на дні бистрини. 

Наших лоцманів вірних немає в живих, 

Та лишився пергамент часів грозових. 

Ми – Дніпрові пороги, ми – діти Дніпра, 

Народила нас доля колись для добра. 

Не одного човна з ворогами Вкраїни 

Розтрощили ми, щоб весняніли раїни, 

Щоб цвіли чорнобривці край білої хати, – 

Там, де мові вкраїнській негоже всихати… 

Не одного плота яничарів-псарів 

Своїм праведним гнівом Ненаситець зустрів… 

Ми – Дніпрові пороги, в нас – душа козаків, 

Родовід наш, як вірить, ген-ген з правіків. 

Знали ми Святослава полки й Богуна, 

Пощербилась шаблюка об нас не одна… 

Нас вітали, бувало, з гармат козаки, 

Що вертали Дніпром в неминущі роки. 

Усміхався до нас любомудр-старшина, 

Вус торкаючи хвацько: „Є турчанка одна…" 

Мав сказати про нас і Григорій Варсава 

Так, що диву далась би і пані Варшава… 

Мо’, сказав, може, ні, це тепер – таїна, 

Наше серце давно з-поміж хвиль не зрина… 

Нам на груди лягли всі легенди ріки: 

Понад нами – роки, поруч з нами – віки… 

Ні, та й скресне колишнє, глибинне, старе: 

Так за душу бандура козацька бере… 

Обірветься струна, а неначе – весь світ, 

Але є в нас Тарас і його „Заповіт". 

Не зречуться  його навіть очі камінні, 

Доки жевріє ватра на дні в безгомінні… 

Ми – Дніпрові пороги, ми – діти Дніпра, 

До архіву здавать нашу мову не тра’: 

Хоч над нами – роки, але з нами – віки, 

Оживають, бува, й кам’яні сторінки… 

          ОСТАННЯ НІЧ ІВАНА БОГУНА 

           Ретроспектива у часі й просторі 

                    з ознаками балади 

   М.Вінграновському, який серцем і словом своїм 

   натхненницьким першим постукав у чорну браму ночі 

   Івана Богуна, присвячую 

                                                                                     Автор 

                                                 В історії не випита до дна 

                                                Остання ніч Івана Богуна… 

                                                       З ненаписаного вірша 

В сеї ночі стуманілі очі, 

В сеї ночі сльоза крижана. 

Позлітались з ярів поторочі, 

Аби викликать дух Богуна… 

…А ти, кальницький полковнику, їх зневаж, 

А ти лихо бровою, гейби шабелькою, підваж. 

Усміхнись, як неня вчили, і зітхни, 

На зло ляхам недобитим ,,Гречаники" утни: 

,,Ой гоп, мої гречаники, 

Прало лихо підштаники, 

Сорочину й кунтуші – 

Вибирай, що до душі…" 

Годі, кальницький полковнику, чом сумний, 

Таж сьогодні, присяй-Боже, вихідний. 

Пий наливку, пий горілку – веселись, 

До серденька двох любасок прихились… 

Невеселі щирі очі й чорний вус, 

Може, ти не в тії чоботята взувсь? 

Осміхнувся бідолаха й знов своє: 

,,Ніч – зла кицька – із черепа брагу п’є…" 

З пійла того голова моя болить, 

Що сподіяти: стріляти чи палить? 

Мо’, на палю посадити ворожбу, 

В такий спосіб пересватати судьбу?.. 

Мо’, з конюшні приведуть хай гриваня, 

Котрий навіть чорні стріли обганя. 

А чи мовчки побрести в очерета, 

Де напташив був торік твої вуста… 

Ниє серце, квилить серце неспроста, 

Не дрімає, видно, десь знедоля-мста. 

А ти, кальницький полковнику, вір в зорю, 

Ківшик злотих видай в поміч кобзарю, 

Що прибився з хлоп’яком в твої ряди, 

То дарма, що з мордопису геть рудий. 

То дарма, що до медів зело могуч, 

Зате голос – ясний сокіл з-понад туч… 

То дарма, що два провалля увічу, 

Зате піснею частує досхочу: 

,,Грай, грай, моя сопілочко, 

Уже завтра й Петрівочка. 

Третій день, як самопали 

У мовчанку впали… 

Третю ніч, як у ярочку 

В Катрі зваба на шнурочку… 

Ми шнурочок той розв’яжем,

 Сміх-печаль бровою зв’яжем. 

Поріднімось і самі – 

Хто впізнає у пітьмі?" 

Ет, облиш, облиш, душа, 

Варта пісня три гроша. 

Ще й четвертий злотий здачі – 

Щось думки стають ледачі: 

Все мандрують спроквола 

До кварти, що – край стола… 

А ти, кальницький полковнику, розум май, 

Насторожі варту й власне серденько тримай. 

Воно ніби і спокійно, а, проте, 

Терен-хустка ув очах три сни цвіте. 

Воно, кажуть, і безпечно, а душа 

Не зарядженим пістоля не лиша. 

Але цур отій пекельній гризоті: 

Порятують від наврок слова святі. 

Ой-я, кальницький полковнику, вір-не вір. 

Вже крадеться попідтинню поговір. 

А у того поговору злий язик, 

Тричі хреститься від нього і козак, і мужик: 

,,При вікні, при стіні спить жона, 

Мовчазна, чепурна, звать її – труна… 

Ой ти, труно-домовино, 

Півсвіту із тебе видно. 

Може, пів, а мо’, й весь світ – 

Кряче ворон серед віт…" 

Нахилилась гілка-вітка щебетна, 

Враз побліднув гожий вид у Богуна… 

Гей-бо, кальницький полковнику, чом змарнів? 

Білий лебідь був ще вчора, ниньки – 

                                                                почорнів… 

Гей-бо, кальницький полковнику, помолись, 

В чорне пекло всі шляхи твої зійшлись. 

Що на першому шляху – горить вогонь, 

Що на другому шляху – пістоль до скронь. 

Що на третім – забуття і каяття… 

Розімкнув Іван повіки: ,,Де ти, життя?.." 

А у відповідь – лиш оберемок плачу, 

А у відповідь – сльоза гасить свічу. 

А у відповідь – криниця без дна 

Заломила з жаху руки: ,,Я – донькá Богуна…" 

А у відповідь озвались 

                                         з срібла-злота 

                                         три жалі, 

                                         три струни: 

Світ зорею протни – 

                                      не вини, 

                                      спом’яни… 

Образ речника, чий профіль – 

                                                     з давнини, 

                                                     з сивини… 

Не застують від нащадків його славу й кажани… 

…В сеї ночі – ворохобні очі, 

В сеї ночі – сльоза рутвяна. 

Позлітались з усюд поторочі – 

На похмілля із черепа Богуна… 

Шасть до вікна, 

А там – стіна. 

Чорна стіна, срібна труна, 

З віка якої голос магічний зрина: 

,,Смерть Богуна – в лузі кона, 

А Іван – мерщій в жупан, 

Сам собі і брат, і пан…" 

В гордих нащадках ізнов вирина 

Слава його всеземна. 

Нас – не мина, 

Вас – не мина.

                                            Бо – 

Реальність а чи мана, 

Мир а чи війна, 

А праведна душа Богуна 

Віки протина. 

Лугом веде коня 

З розповені ночі – у сяйво дня. 

Доки в часі відлунить вона – доти й стоїть 

                                                                край вікна 

Остання ніч Івана Богуна – правдою пам’ятна…