Галина Яценко

У Всесвіті, в найхолоднішій волі,
Шукала промінь теплий я.
Важкі думки несли мене, як повінь.
Як швидкоплинна течія.

Своїм гріхом я душу так орала,
І всупереч прогнозам і весні,
Святий вогонь я так оберігала,
Ту крихту світла, що ти дав мені.

І якось так незвично, дивовижно,
Під ритм життя і всупереч судьбі,
З вогнем твоїм я на дорогу вийшла,
Зігріти душу тим вогнем тобі…

Прийде і покличе

В ту минулу, недалеку осінь,
Ота сповідь, як болючий крик,
Стугонить між вербами і досі,
Той минулий, незабутній рік.
Ніч настане, спокій вступить в хату,
Ляже туго зморшка біля губ.
Вже не першу ніч не буде спати,
Жінка від печалі і розлук.
В жінки очі вдумливо-глибокі,
Як в богині з присмерком земним.
Жде таки, що якось ненароком
Прийде і покличе: «Відчини!»

Як мої зорі згаснуть

Вранішній світ, ще вчора народившись,
Роса краплинки бережно ковтала.
І золотий вогонь в траві світивсь.
Яке блаженство, слів не вистачало.

Дивлюсь, мовчу.
Шепчу собі: - Буття!
Переді мною вічність відчинилась.
Я щиро одарована життям,
Бо я щоночі Богові молилась.

Моє майбутнє народилось вчора.
Святе, величне, суще не віднять.
Хтось на стезі колись мене повторить.
Як мої зорі згаснуть і згорять…


Таїсія Гончарова

Знайшов вихід

Зупиняє чоловік
Прекрасну блондинку:
-Почекайте, зупиніться,
Бодай на хвилинку,
Гляньте: он огрядна жінка,
То – моя дружина.
Три години з нею ходим
Ми по магазинах.
Хоч від спеки знемагаю,
Не дає на пиво.
Мало того, що скупенька,
Так іще й ревнива!
Хай побачить мене з вами,
( Знаю свою Тому!)
Зразу купить мені пива
Й потягне додому.


Ліки

Прийшов п’яний чоловік
І впав серед хати.
Жінка так до нього й сяк –
Не може підняти.
Тут сусідка на поріг:
-Знаю добрі ліки,
Я не раз так підіймала
Свого чоловіка.
Й щось на вухо шепотіла,
Жінці з півгодини.
І голосно:
-Ну дерзай,
Пробуй, Катерино.
Жінка враз:
-Саньок, біда!
Вставай, любий, швидко,
Бо додому чоловік
Мій вернувся, видко!
Саня вскочив. До вікна
Вже заносить ногу…
Схаменувся:
-Тю, дурна,
Злякала, їй богу.’

***

Що це, куме, ти будуєш?
-Та будку собачу.
Глянь, яка вона – в цеглину,
Тепла та добряча.
-Нащо ж тому цуценяті
Отакі хороми?
-Та буває, напідпитку,
Приплетусь додому.
Моя жінка – справжня відьма:
Не впуска до хати!
А надворі уже осінь,
І хочеться спати.
Де, скажи мені, будь ласка,
Ночі перебути?
Ми ж не влазимо з Барбосом
У стареньку будку.


***

Зустрілись дві душі самотні,
Всміхнулись якось несміливо.
І зморщечки лягли скорботні
В куточках вуст – таких вразливих.
Зігрітись душі ті хотіли
У непогоду поцілунком.
Себе розрадить не зуміли,
Лиш напились гіркого трунку…