Микола Тютюнник
КОРОТЕНЬКО ПРО ЦЕЙ ТВІР
Хочу зауважити, що всі свої віршовані романи – «Марусю Богуславку», «Бунтарську галеру» і «Івана Сірка», який оце вперше приходить до читача в повному обсязі, я починав писати на великі православні свята: на Водохреще або Різдво Христове. З «Богуславкою» це вийшло випадково, а вже за два наступні твори спеціально сідав саме на ці свята, помолившись перед тим Святому Богу і Пресвятій Богородиці. Бо ще змалку запам`ятав матусине: «Без Бога – ні до порога».
Якщо до створення «Богуславки» мене підштовхнула стародавня українська дума про славнозвісну дівчину-бранку з міста Богуслава, то до «Івана Сірка», здається, ніякого особливого поштовху й не було. Я перед тим збирався написати про Мотрю Кочубеївну, але, зізнаюсь, трохи злякався і на якийсь час облишив цей задум. Чого злякався? Бо дізнався, що на садибі коханої Івана Мазепи й дотепер іноді з`являється привід якоїсь молодої жінки. І коли зважити, що на той час Богуславка частенько приходила в мої сни, то що було б, коли в взявся писати про Мотрю!..
І все одно вважаю, що взявся за твір про видатного кошового отамана Війська Запорозького Івана Сірка не випадково. І не дарма. Бо рано чи пізно, але був би змушений звернутися до цієї майже фантастичної особистості, про військові подвиги якого ще за життя самого Сірка складалися легенди. Одна історія з його вірним другом, сіроманцем Сірим, чого варта! Писати про це досить не просто. Хотілось, аби читач не мав жодного сумніву, що так воно і відбувалось, що кошовий отаман, а водночас і характерник Іван Сірко завше мав поруч такого вірного чотириногого побратима. Чи вдалося мені переконати в цьому читача – дізнаюсь пізніше.
Роман «Іван Сірко» було написано вже давненько. Але в повному обсязі його читали лише мої близькі друзі. Одна з них, Валентина Біляцька, наприклад, вважає цей твір яскравішим за попередній – за «Бунтарську галери», і саме через вдало змальований образ вовка Сірого. То ж плекаю надію, що схвально прийме його й мій шанований читач.
Останні два роки, через війну на моєму рідному Донбасі, я перебуваю на Дніпрі. Звідси не дуже й далеко до місця поховання Івана Дмитровича Сірка. То, може, й здійсниться моя давня мрія – поїду, вклонюсь його праху. А, може, ще й відчую поруч його могили незриму присутність вірного друга і побратима отамана – Сірого. Бо сам же й написав наприкінці цього твору:
Таки жива Його Вкраїна-ненька.
А вороги давно вже впали в прах.
І тінь якась увечері частенько
Приходить і лягає в головах.
Коли ж і ніч опуститься неквапом,
І заблищить під росами трава,
Та тінь зіпнеться на передні лапи
Й так жалібно по-вовчи підвива…
Микола ТЮТЮННИК
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.