недогорілу іскру золоту –
пресвітле, тепле і таке прекрасне,
в якому я і мрію, і росту.

Росту листком у повеснілій брості,
росту волошкою в ясних житах…
Тебе чекає серденько у гості
із поцілунком теплим на вустах.

Коли переросту в собі кохання,
переросту в душі усе земне,
я спалахну тоді, як зірка рання,
любові чистим променем-вогнем.

           Зима у грудні
Зима у грудні так зайшлась плачем,
що крила вітру змокли і отерпли.
Вона мовчить. Мовчанкою пече
прихід морозно-білого вертепу.

Душа її тендітна, як роса,
усе бентежить, як вода весняна,
бо музикою снігу колиса
туману пісню сіро-полотняну.

Сьогодні вечір з м’яти й чебрецю,
ще й ранок буде з житньої соломи,
та вже іде зима по путівцю,
вітрам сміється в щирих перемовах.

Чекаємо… Чекаємо, коли
земля засяє в срібних переливах,
прийде мороз і полетять сніги…
А в тім… Погодо! Ти ж така мінлива!

       Я позву себе...
Я позву себе з минулих літ.
І коли мені озветься тиша,
Я відчую легкості політ,
Як серденько в нім привільно дише.

Там нема душі сумній хули,
Там дощі з розмовами грибними,
І мене так м’яко обплели
Квіти з пелюстками росяними.

Там хмарки замріяно пливуть,
Приховавши часу швидкоплинність,
Там душі приємно не відчуть,
Як снігами диха сива вічність.

А коли замовкне тиші звук,
Заговорить серце обвугліле…
Я відчую в ньому перегук
З тим, що так смиренно відболіло.
 30.09.2017 р.

Позову себя из прошлых лет.
И когда сольюсь я с тишиною,
Лёгкости почувствую полёт,
В сердце с благодарностью одною.

Нет в душе печальной, грустной мглы –
Там дожди грибные, мох татами,
И меня так мягко оплели
Лепестки росистые с цветами.

Облака, мечтая, там плывут,
Времени скрывая быстротечность,
И душе пока не до минут,
Тех, в каких снегов седая вечность…

А когда замолкнет тихий звук,
Сердце, что обуглилось, истлело,
Даст сигнал…услышу перестук
С тем, что так смиренно отболело.

   Одягну своє серце...
Одягну своє серце в журбу
і закутаю душу в печалі,
понесу я свій біль під вербу,
подивлюся в безмежнії далі.

Крізь сльозу задивлюсь в небеса,
у зірок діамантові очі –
хай небесна блаженна краса
сум розвіє мені в чарах ночі.

Хай журба розпадеться в росі,
пропаде по краплині у травах,
наче постаті чорні й сумні,
що зникають у білих туманах.

Розпливається морок і сум,
із очей опадає облуда
і зникає тривога із дум –
так магічно впливає природа.

Я весь вечір з вербою мовчу,
обіймаюсь із хвилями ставу…
Мій коханий мовчання почув -
цілував… доки сонечко встало…
 30.10.2014 р.

 Перевод на русский Любови Яшиной
  Своё сердце одену
Своё сердце одену в тоску
И укутаю душу в печаль,
Боль свою отнесу под вербУ
И вгляжусь в бесконечную даль.

Сквозь слезу засмотрюсь в небеса,
В ярких звёзд диамантовы очи –
Эта неба ночного святая краса
Грусть развеет мою в чарах ночи.

Пусть тоска распадётся в росе,
Исчезая по капельке в травах,
Как виденье - в печали и чёрной тоске,
Что почудилось в белых туманах.

Растворятся сомненья, растают, и прочь
С глаз моих ниспадает завеса.
И тревожные думы исчезнут, и ночь
Околдует природу вечернего леса…

Жду под вербой, молчанье моё
Отраженьем купается с тихой волною.
Мой любимый услышал – примято жнивьё…
И всю ночь целовал… распрощались с зарёю…

Перевод Владимира Михайлова
 http://www.stihi.ru/2016/07/18/5607
Окуну своё сердце в тоску
И укутаю душу печалью.
Боль свою отнесу под ветлу,
Брошу взгляд в бесконечные дали.

Сквозь слезу засмотрюсь в небеса,
Ярких звёзд бриллиантовы очи -
Это неба святая краса,
Грусть развеет в чарующей ночи.

Пусть печаль растворится в росе
Да исчезнет по капельке в травах,
Как виденья, виденья в тоске,
Что мне чудились в белых туманах.

Расплывётся весь мрак, а с ним грусть,
С глаз сползёт пелена, вот уж чудо!
Я с тревогой уже не столкнусь,
Быть счастливой хочу и, я буду!

Я весь вечер с ветлою молчу
И с волною пруда обнимаюсь...
Я взаимностью щедро плачу -
В поцелуях твоих умываясь.