ЮРІЙ КИРИЧЕНКО (15.01.1954 – 05.12.2015)

 класик сучасної української поезії, автор понад 50 книг

                        БАЛАДА

                            ПРО

         ВОЛОДИМИРІВ ТРИЗУБ

…Любити Україну до загину,

Гуртуючи населення в Народ,

До рук державних взяти Божу Глину –

Оце і є найвища з нагород…

Все інше: і медалі, й ордени – 

Буркун, що топчуть кози при дорозі…

З колін звелися доньки і сини,

Чи ж їх батьки колінкувати в змозі?..

Там, де вогніють маки на стерні, 

Де непочатий край діянь, роботи,

Правдива суть озвалася в мені – 

Ну хоч бери й клади її на ноти…

До сповіді іду – не на Парнас,

До чистоти, до розуму, до суті:

Хай буде України стільки в нас,

Як зір у небі, що в безсмертя взуті!..

Говорено: і Час уже, й Пора,

Наш рід не вчений штивно позувати – 

Верта на схили вічного Дніпра

Державний скіф, щоб меч заґартувати…

В його зіницях обрій не звогнів,

Його душа – вояцька і трудяща – 

Питає в нас, як у своїх синів:

Де ж ваша правдонька животворяща?..

А правда в нас підкорена Меті:

Любити Працю і кохати Волю…

І навіть, як розіпнуть на Хресті,

Не відчувати там, де цвяхи, болю…

Воістину: прийшла пора сталить

Отців обух, як сказано в Пророка…

Та перед цим – раба в собі спалить:

Невже це є велика заморока?..

Виходимо із пітьми за поріг,

А за порогом – Харків і Полтава…

Панове Січеслав і – Кривий Ріг…

Вирішуймо: погибель жде чи – Слава…

Завізно з Досвідом?.. Та де?.. Хіба

Не подолали ми на Рейні звіра?..

Повірмо в себе: наша це Доба,

Не пасла коней в ній карга зневіра!..

Не візьме зрада нас на чорний зуб,

Ще маєм зваги, злікувавши рану,

Тримати Володимирів тризуб,

Виходячи на Поле Честі з брану…

     ДОРОГА ДО ТАРАСА

Ходімо, браття, до Тараса,

У громом клечані слова,

В яких Шевченка кров жива,

Сильніша легіонів Красса…

Ходімо, браття, в небайдужість,

У зміст енергії й краси,

Де творять щиру аркодужність

Високочолі голоси.

Ходімо кроком нелукавим,

Ходімо серцем молодим.

Світ правдонькою озаглавим,

Розвієм смуток, наче дим…

Все – з нами: небо і криниці,

І полум’я гіркотривог.

Не зрозуміють серцем ниці,

Чому він – світоч, а не Бог…

Ходімо, браття, до Тараса,

У світ, де гнізда в’ють орли.

Судьба розкрилля не зреклася,

Раз очі небом зацвіли…

Не все ще – паша й ремигання,

Як честь і гідність – в стремені.

Геть з душ і кволість, і вагання,

Й сум’ять оздоби крижані!

Ходім, всечасна Україно,

У Кобзареву всемогуть,

Де спражить слово яворино,

Щоб Гонту з Умані збагнуть…

Звучить Дніпра повноголосся,

Жива вода, живі слова…

Три сонця в крові обнялося,

Світ незнищéнних дум – трива…

Хай стане всім нам за мірило

Шевченка совість всеземна.

Його незганьблене вітрило,

Його свята будучина!

      МОНОЛОГ ДНІПРОВИХ ПОРОГІВ 

                                                 Дмитрові Яворницькому

Ми – Дніпрові пороги, ми – жреці давнини,

Наші тайни правічні – там, на дні бистрини.

Наших лоцманів вірних немає в живих,

Та лишився пергамент часів грозових.

Ми – Дніпрові пороги, ми – діти Дніпра,

Народила нас доля колись для добра.

Не одного човна з ворогами Вкраїни

Розтрощили ми, щоб весняніли раїни,

Щоб цвіли чорнобривці край білої хати, –

Там, де мові вкраїнській негоже всихати…

Не одного плота яничарів-псарів

Своїм праведним гнівом Ненаситець зустрів…

Ми – Дніпрові пороги, в нас – душа козаків,

Родовід наш, як вірить, ген-ген з правіків.

Знали ми Святослава полки й Богуна,

Пощербилась шаблюка об нас не одна…

Нас вітали, бувало, з гармат козаки,

Що вертали Дніпром в неминущі роки.

Усміхався до нас любомудр-старшина,

Вус торкаючи хвацько: „Є турчанка одна…“

Мав сказати про нас і Григорій Варсава

Так, що диву далась би і пані Варшава…

Мо’, сказав, може, ні, це тепер – таїна, 

Наше серце давно з-поміж хвиль не зрина…

Нам на груди лягли всі легенди ріки:

Понад нами – роки, поруч з нами – віки…

Ні, та й скресне колишнє, глибинне, старе:

Так за душу бандура козацька бере…

Обірветься струна, а неначе – весь світ,

Але є в нас Тарас і його „Заповіт“.

Не зречуться  його навіть очі камінні,

Доки жевріє ватра на дні в безгомінні…

Ми – Дніпрові пороги, ми – діти Дніпра,

До архіву здавать нашу мову не тра’:

Хоч над нами – роки, але з нами – віки,

Оживають, бува, й кам’яні сторінки… 

          ОСТАННЯ НІЧ ІВАНА БОГУНА

           Ретроспектива у часі й просторі

                    з ознаками балади

   М.Вінграновському, який серцем і словом своїм

   натхненницьким першим постукав у чорну браму ночі

   Івана Богуна, присвячую

                                                                                     Автор

                                                 В історії не випита до дна

                                                Остання ніч Івана Богуна…

                                                       З ненаписаного вірша

В сеї ночі стуманілі очі,

В сеї ночі сльоза крижана.

Позлітались з ярів поторочі,

Аби викликать дух Богуна…

…А ти, кальницький полковнику, їх зневаж,

А ти лихо бровою, гейби шабелькою, підваж.

Усміхнись, як неня вчили, і зітхни,

На зло ляхам недобитим ,,Гречаники“ утни:

,,Ой гоп, мої гречаники,

Прало лихо підштаники,

Сорочину й кунтуші – 

Вибирай, що до душі…“

Годі, кальницький полковнику, чом сумний,

Таж сьогодні, присяй-Боже, вихідний.

Пий наливку, пий горілку – веселись,

До серденька двох любасок прихились…

Невеселі щирі очі й чорний вус,

Може, ти не в тії чоботята взувсь?

Осміхнувся бідолаха й знов своє:

,,Ніч – зла кицька – із черепа брагу п’є…“

З пійла того голова моя болить,

Що сподіяти: стріляти чи палить?

Мо’, на палю посадити ворожбу,

В такий спосіб пересватати судьбу?..

Мо’, з конюшні приведуть хай гриваня,

Котрий навіть чорні стріли обганя.

А чи мовчки побрести в очерета,

Де напташив був торік твої вуста…

Ниє серце, квилить серце неспроста,

Не дрімає, видно, десь знедоля-мста.

А ти, кальницький полковнику, вір в зорю,

Ківшик злотих видай в поміч кобзарю,

Що прибився з хлоп’яком в твої ряди,

То дарма, що з мордопису геть рудий.

То дарма, що до медів зело могуч,

Зате голос – ясний сокіл з-понад туч…

То дарма, що два провалля увічу,

Зате піснею частує досхочу:

,,Грай, грай, моя сопілочко,

Уже завтра й Петрівочка.

Третій день, як самопали

У мовчанку впали…

Третю ніч, як у ярочку

В Катрі зваба на шнурочку…

Ми шнурочок той розв’яжем,

Сміх-печаль бровою зв’яжем.

Поріднімось і самі – 

Хто впізнає у пітьмі?“

Ет, облиш, облиш, душа,

Варта пісня три гроша.

Ще й четвертий злотий здачі – 

Щось думки стають ледачі:

Все мандрують спроквола

До кварти, що – край стола…

А ти, кальницький полковнику, розум май,

Насторожі варту й власне серденько тримай.

Воно ніби і спокійно, а, проте,

Терен-хустка ув очах три сни цвіте.

Воно, кажуть, і безпечно, а душа

Не зарядженим пістоля не лиша.

Але цур отій пекельній гризоті:

Порятують від наврок слова святі.

Ой-я, кальницький полковнику, вір-не вір.

Вже крадеться попідтинню поговір.

А у того поговору злий язик,

Тричі хреститься від нього і козак, і мужик:

,,При вікні, при стіні спить жона,

Мовчазна, чепурна, звать її – труна…

Ой ти, труно-домовино,

Півсвіту із тебе видно.

Може, пів, а мо’, й весь світ – 

Кряче ворон серед віт…“

Нахилилась гілка-вітка щебетна,

Враз побліднув гожий вид у Богуна…

Гей-бо, кальницький полковнику, чом змарнів?

Білий лебідь був ще вчора, ниньки – 

                                                                почорнів…

Гей-бо, кальницький полковнику, помолись,

В чорне пекло всі шляхи твої зійшлись.

Що на першому шляху – горить вогонь,

Що на другому шляху – пістоль до скронь.

Що на третім – забуття і каяття…

Розімкнув Іван повіки: ,,Де ти, життя?..“

А у відповідь – лиш оберемок плачу,

А у відповідь – сльоза гасить свічу.

А у відповідь – криниця без дна

Заломила з жаху руки: ,,Я – донькá Богуна…“

А у відповідь озвались

                                         з срібла-злота

                                         три жалі,

                                         три струни:

Світ зорею протни – 

                                      не вини,

                                      спом’яни…

Образ речника, чий профіль – 

                                                     з давнини, 

                                                     з сивини…

Не застують від нащадків його славу й кажани…

…В сеї ночі – ворохобні очі,

В сеї ночі – сльоза рутвяна.

Позлітались з усюд поторочі – 

На похмілля із черепа Богуна…

Шасть до вікна,

А там – стіна.

Чорна стіна, срібна труна,

З віка якої голос магічний зрина:

,,Смерть Богуна – в лузі кона,

А Іван – мерщій в жупан,

Сам собі і брат, і пан…“

В гордих нащадках ізнов вирина

Слава його всеземна.

Нас – не мина,

Вас – не мина.

                                            Бо – 

Реальність а чи мана,

Мир а чи війна,

А праведна душа Богуна

Віки протина.

Лугом веде коня

З розповені ночі – у сяйво дня.

Доки в часі відлунить вона – доти й стоїть

                                                                край вікна

Остання ніч Івана Богуна – правдою пам’ятна…

                ЗВЕРНЕННЯ КОБЗАРСЬКОЇ СТРУНИ

                        ДО СЕРЦЯ ХОЛОДНОГО ЯРУ

Чуєш, Яре Холодний,  прабатьку свячених ножів,

Чому внуки твої ще сповідують принцип олжі?

Чому в серці твоєму – короста зневір і проклять,

Адже трактом невольницьким більш кайдани не гримлять?

Чуєш, Яре Холодний, прабатьку молитов святих,

Чому внуки твої почуттями – не з лицарів тих,

Хто пташину правдиву від пазурів злих захистив,

Хто гріхи поторочі во віки віків не простив?

Чуєш, Яре Холодний, гетьмане з свинцем замість віч,

Чому внуки твої близорукі на кілька сторіч?

Чом у їхньому зорі – лиш темінь, лиш прірва, лиш – прах,

Адже полиск шабель не потьмаривсь на сивих вітрах?

Чуєш, Яре Холодний, зеленожупанний братан,

Чому пісню вкраїнську твій внук проміняв на кафтан,

Від якого і досі не може позбутись плече,

Хоча в серці жарина прозріннями Гонти пече?..

Чуєш, Яре Холодний, що долею – майже пророк,

Чому віття калини торкає зневіри курок?

Чому серце онука зреклось великодніх криниць,

До чужої цямрини припавши у захваті ниць?

Мо’, джерела твої осквернили свою правоту,

Мо’, орли із захмар’я  зневажили віру святу?

Мо’, душа невигойна, що свячена щемом Дніпра,

Нарекла на знаменах: „За правду боротись не тра’…“?

Ні! Орли із захмар’я скоріше б зреклися крила,

Ніж послали олжу до твого і мойого чола…

Ні! Джерела не можуть сахнутись і в снах чистоти:

Їхня врода – це правда, яку, заки зваги, нести.

Ні! Безсмертна душа на псявір має триста шаблюк,

На шляхах небокрилих – Орел і Орленко, й Орлюк… 

Чому ж, Яре Холодний, розірвана срібна струна?

Та невже ж тільки внуків безтямних всечасна вина?

Чому ж, Яре Холодний, знамена твої, як онучі,

Що розвісив чумак, не чекаючи вільглої тучі?..

Чому ж, Яре Холодний, мовчиш ти, немов сто гріхів,

Закопавши сльозу гайдамацьку край битих шляхів?

Скажи, Яре Холодний, прабатьку свячених ножів,

Чи сідатимуть птахи на явір, чий корінь – у ґрунті олжі?

Скажи, Яре Холодний, ми в долі – лише байстрюки,

У яких тільки й втіхи, що згадувать славні роки?

Чуєш, Яре Холодний, озвись на часинку хоча,

Доки в грудях нащадків ще тепла остання свіча…

                            БАЛАДА

     УКРАЇНСЬКОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ

                                                                             Галі

…За що ми любимо своїх дітей?

За те, що сутність їх – калиноґронна,

За те, що в час грімких надшвидкостéй

І їх душа, як наша, безборонна…

Вони взяли від нас, що ми дали:

Дух щирості і делікатність мислі…

І, якщо треба, стануть на вали,

А не колінкуватимуть при мисці…

Їх правдочолість – це і наш політ,

Їх бруствер – це і наша барикада:

Аби поруйнувати моноліт,

Най не старається олжа руката…

Вбиваючи високий зміст родин,

Підступна ницість ставить „на удачу“…

І розрахунок тьми завжди один:

Купить продажну суєтність за здачу…

Бува, що і купуються, бува:

Ідуть в манкурти чи у яничари…

Тоді горить з-під ніг у них трава,

А в серце входять сатанинські чари…

Потоптані підступністю орди,

Ці діти втрачені для України:

На чолах їх – ганебний знак біди,

В душі – паслін знетямства, тлум, руїни…

Зійти на хрест за всіх, розвіять прах –   

Під силу лише праведнику, Богу…

Безчестя ж брезкне на семи вітрах,

Фарбуючися в суєтність убогу…

…За що ми любимо своїх дітей?

За те, що сутність їхня зрад не знає…

…А тих, що збігли в яр ста напастéй,

Най прийме в обіг тічка, що конає…

13.06.2010р.

м. Січеслав,

getto„ж/м Північний“.

                      БАЛАДА 

УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

…Не втрачаймо надії, брати,

Не втрачаймо надії…

Річку мужності вбрід перейти – 

Ось мій поклик до дії!..

Не згинаймо в бою прапорів,

Не згортаймо дочасно…

Кожен, хто в мить покути прозрів, –

Кров пролив за калиноньку рясно…

Не катуймось: так мало у нас

Скорострілів, набоїв…

…Кулемети – й у віршах без назв,

Дух Святий нас озброїв…

Недаремно ж – багнети в словах,

Вірмо: так, недаремно…

І якщо навіть хрест в головáх,

Вирушаймо суремно!..

Цей похід – у борні перехід

За Вкраїну, за неньку…

Закривавлений ворогом схід

Візьмем в серце – не в жменьку…

Це – останнє, що можем зробить,

Аби совість не вмерла,

Аби чола свої не зганьбить,

Де гармат хижі жерла…

Не втрачаймо надії, брати,

Хоч вона і кривава…

…Час Вітчизну приспів берегти,

Бо за нею – Держава!..

21.08.2014р.

                БАЛАДА ВІРНОСТІ

…То яри, то – байраки, то знову яри,

То діброви – зелені до згуби…

А над божим цим дивом – сльоза й прапори,

І твої, неціловані, губи…

То яри, то – байраки, то чорна рілля,

То зеленеє жито, пшениця…

І усе це – моя предковічна земля,

І змужнілі, нескорені лиця…

То яри, то – байраки, то зрілі степи,

То криниці при  вічній діброві…

Серце серцю хотіло сказати: „Стерпи“,

Та себе присвятило Дніпрові…

В цій присвяті – усе: і печаль, і краса,

І висока, на пόрив, калина…

І блакитна, як тихе прозріння, роса,

І дітклива, на поклик, долина…

То яри, то – байраки, то знову яри,

То дуби богатирської вдачі…

І над божим цим промислом знов – прапори,

І – обійми, мов рани, гарячі…

Я цю щирість і щедрість ношу у собі,

Аби в спадок святий передати

Тим, хто ніжок в пасльоні не миє ганьбі,

Тим, хто вірність не зміг відридати…

14.05.2014р.,

м. Січеслав.