Андрій

КРАВЧЕНКО

* * *

Знов календар гортає час.
Ми летимо в його сторінках.
Тут всі: чоловіки та жінки.
Хто єсть і ті, хто був до нас.
Хто галасує в домі знов.
Хто мріє, зримувавши пристрасть,
Хто божевільну особистість
Не кличе до життя основ.
Секунди вихором ростуть,
Шукають виходу із кола.
Дивуюсь сам… та мудрість квола
Прийдешніх днів не каже суть.
Летить час стрімголов у вир,
Без сподівань на панство тиші:
В нім сік життя – вина міцніший,
І шлях прокладено – до зір!

* * *

Присвячую річкам невпинним,
Тополям – велетням шляхів,
Ланам – дозвіллю ховрахів,
Де працею зігріті ниви.

Де ранком жайворон співа,
Де ковили волосся сиве
Як море, пінне та бурхливе,
Шалену хвилю підійма.

Ліси коронами з гілок
Тримають неба міць та хмари,
Що мчать у обрій, як отари
Моїх непасених думок.

(Де люди – наче тінь бліда
Того, що Він залишив вдома.
Бо косить їх хвороба, втома,
Де за бідою йде біда.)

Присвячую садкам зеленим,
Калині – символу краси,
Де сльози вранішні роси
Кохання в’яжуть у катрени.

Де зміст наповнює слова
Патріотизму, боргу, честі,
Де мир – не тіні в перехресті,
А мудрість – всьому голова...

* * *

Чому на серці знову хмари,
Хоч небо чисте та дотичне?
Співчутливо мигтять Стожари,
 Плетуть мереживо незвичне.

Ось на прогулянку, між зорі,
Виходить Місяць, легінь-красень.
І я, в небажаному горі,
 Дивлюсь на той шматочок ласий.

І крають думи навпіл слово.
Зима іде, та в серці – лютий...
Лиш тої втіхи – рідна мова,
 Та дух – невбитий і розкутий.

* * *

У молитві, серед непокою,
Вранішню шукаю серцем тишу.
Не зовуть давно шляхи сурмою,
 Сум вагань за обрієм залишу.

Не тремчу у розпачі й тривозі,
Бо тепер натхнення є та слово:
Тихий шепіт Бога в верболозі,
 Мудрістю насичена діброва,

Лід Дніпра, кривавий на світанку,
Перший промінь сонячного дива.
День новий гаптує вишиванку
 Срібним словом божого курсиву...

* * *

Ой ти, поле,
Ой ти, доле,
Де моя стежина?
Чи мандрую,
Чи банкую,
Чи чека дівчина?

Чи у світі
В’януть квіти
За буремну душу?
Вийду досвіт,
Вітру посвист,
 Чи ховатись мушу?

Чи від шаблі
Крові краплі
Впадуть на долоні,
Та затихну
Серед лиха
 У смерті в полоні?

В небо кину
Погляд сина,
Що прийшов до неньки.
Змиють грози
Рясні сльози
 В сади зелененькі.

Горі-плаєм
Зміст шукає
Розум не байдужий.
В’яне віра,
Плаче ліра...
 Заспіваймо, друже!

* * *

Дощу життя чекало, змучене,
 Вітри кахикали плевритом,
Тополі вгору листя скрючене
 Тягнули, мов за заповітом.

Доби кривавив серпень плаху,
В степах диміло з сухостою,
І пил, як суть святого праху,
 Летів в ікони з аналою.

Добро планети пало долу,
Як сумно та безлюдно стало…
І сонце, в шатах видноколу,
 Котигорошком шлях долало.

* * *

Світ шаленіє навесні:
Буремні почуття та дії!
І ближче ми на крок до мрії,
 І вдалечінь пливуть пісні.

В оману вводить небосхил:
Повітря чисте та прозоре!
І серця щем долає горе
 Молитвою серед могил.

Безодня Всесвіту мовчить:
Життя прокинулось та плаче!
Спіши! Спіши скоріш, козаче,
 Країну рідную любить!

Бо шанс даровано не всім:
Кургани сплять в війни тумані.
І ти, можливо, той останній,
 Хто мир несе у рідний дім...

* * *

Радіє кожен, хто хоч раз в житті
Припав вологи з джерела натхнення.
 Хто змогу мав слова, як світ, прості,
 Складати в купу досвіду та вчення.

Хто перевеслом міцно пов'язав
Незламну честь та людяність первісну,
Сумління мав… Тому долоні тисну
 Й складаю вірші… Світ неначе вкрав

Можливості, свідомості єпоху.
Згубив бесплідно неосяжність мрій.
І ми тепер дописуєм потроху
 В шухляді літ занедбаний сувій…