Валентина ЛИСИЧ:

Але ж була любов?

Але ж була любов? Чи не була?
Чи все намарилося в сні та й годі?
Смутні думки, злітаючи з чола,
Спурхнули, розчинилися в негоді,
Зітхання полишивши, ревний біль:
Ніхто нікого не кохав. Нітрішки.
Самотності крутився водевіль –
Прийшлися до душі амурні втішки.

Чому ж тоді без спокою душа?
Ятриться, плаче, навісна, страждає?
І час від часу в спогади руша?
На доводи розумні не зважає?
Чому жар-птиці бачиться крило,
Адже вона майнула світ-за-очі?
Байдужості відкрити б джерело,
Щоб в згадках не навідувавсь щоночі...

------------------

Осiннiй натюрморт

Вересневе листя, мертве, золоте,
Із сухих стежинок вітерець мете
І шпурля в калюжі пити неба синь:
В сонячну їм осінь не страшна глибінь.

Клена мідь багрянить світло-райський день.
Губить дуб мрійливий жолуді з кишень.
Пустуни завзято шапочки – з чола!
Жарко, роздягнутись хочуть догола.

У повітрі – літо, ще бринить тепло.
Павучок завзято кутає стебло.
Павутинка в’ється легко, без кінця,
Будоражить щемом осені серця.

-----------------

Щемящая нежность в бездонных глазах...
Постой! Утону. Пощади!
На небо седьмое – с мольбой на устах,
С сердечком цветущим в груди.
Изменчивый ветер – забавный чудак! –
С усердием свищет сонет.
Часы выбивают минуты: Тик-так!
Я жду: позвонишь мне иль нет?
И город вдруг замер, вокруг – тишина.
И солнце в зенит не спешит.
Порвётся ль незримая эта струна,
Иль музыкой всё оживит?

-----------------

Подрузі

Малюєш словом вітер,
шукаючи епітет,
щоб розказав коханому про неземну любов,
заквітчану калину,
й тебе одну-єдину...
Як рветься бідне серце до нього стрімголов!

І місячні озера,
і зорі, і Венера,
і навіть грім раптовий – все в радість, торжество.
Безсонними ночами,
умитими дощами,
У пристрасті згорає усе твоє єство.

-----------------

НЕ ИЩИ ВИНОВАТЫХ...

Виновата ненастная осень?
Или дождь, размочивший все чувства?
Я – другая... Как холод несносен!
Да и ветер теперь – необуздан.
Вот... расстались. Метель жёлтых листьев
Занесла след твой – в счастье дорогу.
Эпизоды ухмылочкой лисьей
Подсознательно будят тревогу.
В письмах сгинули нужные буквы... –
Где они? Не ищи. Время смыло.
Кисло-сладкою ягодой клюквы
Память прошлого стынет уныло.
И хоть воет прощанье – не слушай:
Затаенная боль нестерпима.
Плачет осень. Слёз – полная лужа.
Неземная любовь – неделима...

----------------

А небо чисте, голубе!
Я посміхаюся, щаслива.
В гніздечку горличка скубе
м’якеньке пір’я – прагне дива.
Рожевий абрикоси цвіт
на гілочках осів так рясно!
Листків-маляток малахіт
тополі розтривожив пасма.
І музика – така чудна!
І сонце – радісне, святкове!
І я з тобою – не одна!
Яке ж життя тепер бузкове!