Олександр
 ВРУБЛІВСЬКИЙ

* * *

Вгадую осінь у порухах листя.
– Ближче до серденька падай, пожухле...
Зморшки розгладжує вітер дощистий
 І розганяється в небо щодуху.

Нерви серпневі хай будуть вузлами,
Їх зав'яжу та до скирти соломи...
Вимолять спокій тибецькії Лами
 Над горизонтом Гоморри й Содома.

Погляд за тишу чіпляється рвучко,
Спробам збагнути немає вже ліку...
В осінь пірнаю, у голчине вушко,
 Ниткою, долею... Карма довіку.

Бабине літо, твоя павутина
Цупко тримає. Зігріюсь під сонцем.
Сорокалітня осіння дитина
 Вірить у вічне та слово назовсім.

* * *

Слова змітає вітер, їх загубив улітку.
Дощі ізрання вкрали у лисого вікна
Осіннє сонне сонце... У сні цілуєш в щічку:
 Розрадиш, нагадаєш, що ти така одна.

Нехай буває сумно від жовтого падіння,
Пожухлого чекання та мокрих сірих днів...
Секрет маленький маю, таке собі спасіння,
 До тебе скоро сяду на потяг Київ-Львів.

А поки доцвітає, тьмяніє, догорає
Гаряча стигла осінь. В обід ще двадцять два...
Птахи летять у вирій в краї, що звуться раєм,
 В Ізраїль, Палестину встигають до Різдва...

За розкладом вселенським йдемо собі по колу,
Та докори за горло притиснуть до землі...
Смокчу ведмежу лапу, таблетку валідолу
 І в дзеркалі смирення побачу на чолі.

* * *

У ніч твою, осінню падав сон,
Зорею, що сховалася за хмари;
А далі закотився під вікно...
 – Здалося чи почулося? Намарив...

Казкова жовторота, сива ніч
Кидалася гарячим гострим листям.
Ти з нею залишися віч-на-віч,
 Вона така промовисто-барвиста...

І тіні – довші. Тиша. Не втечеш
Від себе, не старайся, марна справа.
Довірливо вдивляється в лице
 Рудий, осінній місяць – має право.

Цілуй своє безсоння, мов дитя,
Та випий передумане до ранку.
Багато полохливих запитань
 Летять в твоє вікно, твою фіранку...

* * *

Торкайся ніжно... Ти не обпечеш
Душі моєї люблячої крила.
Я хочу більше, щоб за край і ще
 Скажи: "Завжди любитиму, любила ж..."

Слова стікають воском, плине час;
Кохання мантра колисає ніжно.
А світ біжить подалі та й без нас,
 Лишаючи нам тишу, губи, ліжко...

Гармонія в гормонах? Що любов?
І звідки це знамення чи знаменник,
Що зводить рідні душі знову й знов,
 Де рівні всі: нездара та учений...

* * *

Брязкіт тарілками – сварка.
Кожен собі про своє...
Проситься в губи цигарка.
 – Ми ще існуємо, є...

Дрібно нарізані фрази
Котяться зрештою вниз...
Спалимо, звіємо разом
 Мрію, надію чи міст.

Кремінь характерів креше,
Сіє вогнисте зерно...
Поспіх – розгніваний вершник,
 Ногу стромляй в стремено!

Темно на дворі. Запізно
Знову по колу... Пітьма.
Нерви, вони не залізні.
 Тиша лікує німа.

Холодно, голодно, тоскно...
– Винні обоє чи як?
Місяць, мов вилитий з воску.
 Плата – дешевий мідяк...

КАЛЕЙДОСКОП

Калейдоскоп з уламків наших драм...
Історії там добрі й так собі
В циліндрі оживуть своїм життям,
 А ми лишень крутнемо в інший бік...

Від обертів затамувавши дух,
Дивлюся крізь шпарину, уперед.
– Терпіння, лиш терпіння... Вічний рух.
 І хочеться, як ложкою, то мед...

Рипіння барабану... Хрипота
Пластмаси у потугах віднайти
З перестороги чорного кота.
 Той щезне на чиєсь один, два, три...

Міраж такий із пам'яті та снів,
З полиць, де вже прочитані книжки,
Приходить... Дотягнувся, він зумів,
 Складає пазли-скельця, їх шматки...

БЛЮЗ

Повзуть рядки. Ваги б їм, сили, зросту.
З колін мені б і в небо до зірок...
Буденне відголосить, певно досить:
 Кінець всьому приходить. Вирок – строк.

А світ нас надихає, знову в'яже
Вчорашні запізнілі думи й сни
З хмаринами осінніми... – Ех, вражий...
 Війни б то не було, лише війни...

Осіннє, потім зимнє... Далі – літнє.
Не всі слова ще визбирав. Ловлю,
Їх замалюю в вірші чи палітрі
 Під жовтий монотонний, милий блюз.

Курс долара стрибає... Все дорожчі
Слова стають на віру та любов.
Посолов'їла совість, мов на прощі
 Враз скине каменюку, бачить Бог...

* * *

Швидко їду та під музику FM
Пасажиром розглядаю панораму.
Бачу жовтень, він обпалює вогнем
 І білбордів надоїдливу рекламу.

В черзі селища маленькі і міста,
Що сміються, проводжаючи в дорогу.
Перспектива навігатора проста:
 Сто кілометрів – і вдома, слава Богу.

Ну, а поки задивляюсь у вікно,
І гадаю, що минає і що буде...
Допиваю літо бабине вином
 Сонця білого, що в очі звідусюди...

* * *

Мрійливо осінь слухає казки,
Що нашепоче падолистом листя.
Летять за вітром почуття, думки.
 – Дощем умита тиша, бачиш, чиста.

Вгадав себе у жовтні, в тихім дні,
І роздивився душу, що нетлінна:
Там каганець надії миготів
 І посміхався бабиним вже літом.

Незвична назва літа, що в літах...
Достиглий сум із присмаком розплати
Тепер до долу пада просто так:
 Тяжіння сили нам не подолати.

Наразі є, мов років сто тому.
Ніщо не змінне, лиш технічний поступ
Торує шлях до світла крізь пітьму –
 Учений друг, бунтар або ж апостол.

* * *

Осінь туманами сонна,
Я поміж нею і ти.
Мокре з дощу підвіконня
 Краплями вниз дріботить.

Спина п'ятиповерхівки
Нас захищає в дворі.
Ниткою, ринвою цівка
 З даху збігає, згори.

Є забагато повітря
Зранку у просторі цім:
Осінь уповні розквітла
 Жовтим листком у руці.

Руху немає без вітру.
Зціпила паморозь час
В пізній пожовклій палітрі
 Просто без зайвих прикрас.

Широкоплечі дерева
В коло стають, мов попи,
Моляться, видно їм треба
 Бути ось так до весни...

ЗАВТРА

До лісу, до природи з рюкзаком
Збираюся під ранок з давнім другом...
Ще трохи і сповзає слимаком
 Ліниво час а з ним моя напруга.

Сіріє. Саме п'ята... Сонний день.
Дивлюся у вікно, де пада листя:
Воно од вітру в ноги... Разом ждем
 Розмову про буденне й особисте.

Ця осінь саме в тему... Стільки тем
Нам стануть по дорозі з листопадом.
Сосновий ліс під сонцем чи дощем
 Не важить: є коньяк із шоколадом.

Намріялось багато за життя,
А щось ще до весни чекає: буде...
Мовчу із другом, щиро – просто так.
 В четвер тут менше люду. Звичний будень.

* * *

З туманом під руку, не сам,
Блукаю полями, лісами.
Ця осінь, її небеса
Зіллються дощами над нами.
Гриби поховались в траві.
Нам листя шепоче: "не спати..."
Воно видається живим
 Од вітру на гіллі хрестатім.

Потуги німого життя
Трясуться, мов зімкнені губи.
Вслухався, вдивлявся. Питав:
"Негода – не згуба, не згубить?"
Розлука на видих і вдих
Морозного в груди повітря.
Зима скоро прийде – затих
 Наш світ і замало нам світла.

Хай спокій, надія прийде!
Мовчання хай золотом стане!
Он осінь горить і цвіте
Цілує своїми вустами.
Щорічні гріхи та жалі
На сім'я оберне й у землю...
Весною назад журавлі
 Повернуть. Ніщо – не даремно.

* * *

Містичне... Що маю казати...
– Ти, будеш ховатись чи ні?
Воно, бач, заходить до хати
 Надвечір і тінь на стіні...

Поважно сідає до столу,
Тримає синицю в руці,
Кружляє думками по колу,
 Й очима по стелі ось цій...

А далі до ліжка й під ковдру
Грайливо об ногу котом
Потреться. – Будильник на ко'тру?
 Рахую... Заснути б... Лото.

Містичне, химерне, крутійське
Вже викраде спокій та сон.
Мені у кімнаті заті'сно:
 Є стіни рубіж, рубікон.

Падіння та злети від вдачі...
Мій Боже, мене бережи.
Затиснутий в просторі й часі
 Тримаюсь тривкої межі.

* * *

Осіннє, запізнє до нас
Навшпиньки із голим чеканням
Приходить і хлипає час
 Дощем, мов прощає востаннє.

Розчахнуте в небо гілля
Проситиме снігу й морозу.
– Негодо, бери розгуляйсь,
 Пожухле зривай без наркозу.

Вже спокою прагне земля,
Стелити туманами – доля.
– Який пірует! Вуаля –
 І листя в долоні й до долу...

Ніде ні душі, тільки – я.
І ніг шарудіння, і спати б...
Замрія осіння моя
 До мене у снах, наче мати.

О п'ятій темніє... І ніч
Є довша за Сонця окраєць.
Зима поспішає навстріч,
 Нам паморозь, бач, розсипає.

* * *

Одна мене чекаєш в цьому світі
Так сильно, як ніхто ще не чекав.
Нехай кохання взимку наше квітне
 Духм'яно, наче подих літніх трав.

Чекай мене, повернуся за хвилю.
Останні кроки наостанок є.
Здолаю їх, із вірою осилю.
 Візьму в обійми, серденько моє.

Назву тебе життям, любити стану.
Напевно, так ніколи не любив.
Зцілю сердешні від розлуки рани
 І відпущу до неба голубів.

Кохану цілуватиму і щирі
Вірші складати буду про добро.
Прожити вік у злагоді і мирі,
 Допоки б'ється серце, грає кров...

________________________
 © Олександр Врублівський