Людмила

ДОБРОВОЛЬСЬКА

* * *

Здається, вже написано про все:
Про зорі, сонце, місяць, осінь, весни –
Та зорепадом на папір несе
 Рядки, що в підсвідомості воскресли.

Здається, вже написано всіма:
Любов і радість, зрада і розлука –
Проте вона з’являється сама,
 Із серця ллється поетична мука.

Здається, вже написано давно
Про різнотрав’я буйне серед літа,
Але в душі зринають все одно
 Слова любові до життя, до світу.

Здається, вже написано не раз
Про війни, відкриття, знаменні дати…
Але, на щастя людства, не погас
 Промінчик муз Евтерпо та Ерато…

2002

* * *

Усе проходить. Все колись минає:
Приходить день на зміну ночі знов.
І так, як дім потроху виростає,
 З душі людської вироста Любов.

Любов, як хліб, – у всі часи потрібна!
Цей вислів пам‘ятаю з юних літ.
Це почуття високе шани гідне,
 Його, як стяг, несу в широкий світ.

Любов потрібна матері й дитині,
І воїну в напрузі кожну мить,
Самотній бабці у старій хатині,
 Яка шибками в білий світ зорить…

Любов потрібна хлопчакам бешкетним:
Енергія з них ллється через край!
І юній дівчині, яка причетна
 До віршів, де чуттів цвіте розмай…

Любов пілоту в небі необхідна
І прикордонникові на посту…
Любов, як хліб – у всі часи потрібна!
 Не забувайте істину просту!

У березневому парку

За легкою туманною димкою
Ледь видніється парк іздаля.
Серпанковою диво-наміткою
 Знов покрилась весняна земля.

Зацвіли вже у парку підсніжники –
Сніжно-білі малі острівці.
Я торкаюсь їх пальцями ніжними,
 Та тремтять вони в мене в руці.

Не тривожтесь, цнотливії квіти,
Не зламаю я вас, не зірву!
Лиш візьму, аби пересадити
 Вас на клумбу весняну, нову.

Придивляюся пильно до рясту,
Та його ще не видно ніде:
Видно, квіт цей життєвонезгасний
 Свого часу очікує, жде!

Бо тепла йому мало живого:
Має дату він в календарі!
А зелена травичка розлога
 Уже виткнулась – їй на порі.

Зелень чиста, аж очі вбирає –
Свіжа-свіжа, шовкова, м‘яка!
Ніби просить, зове, закликає
 До затишного йти моріжка…

З гілки клена схилилася білка:
Хто це парком неквапно іде?
Ну й смілива ж стрибуча вивірка:
 Та невже ж не боїться людей!

Пильно поглядом вслід проводжає:
Що потрібно істоті оцій?
Потім з гілки на гілку стрибає:
 Вочевидь, дуже весело їй!

Та й чому б їй і не веселитись?
Адже знову весна надійшла,
Поспіша аромати розлити –
 Така ніжна, п‘янка, запашна!

Повертаюсь із парку додому,
Хоча він ще в обійми бере.
Він знайомий мені й… незнайомий –
 Предковічне це царство дерев.

Я тебе не кидаю, не сердься!
Ще сюди неодмінно прийду,
Бо частинку якусь свого серця
 Залишила назавжди в саду…

* * *

Збагнула нарешті, чого мені
Не спиться у синю рань:
Нові приходять думки уві сні
 Й душа потребує писань:

Спішу записати усі слова,
Що звідкись до мене йдуть.
Бува, заморочиться голова
 У спробі виразить суть

Людського покликання на землі:
Прекрасне в життя нести
І через слова – великі й малі –
 Нові відкривать світи.

Віддать читачам романтичність мрій
І щирість своїх думок,
Які закрутились – хоч сядь, хоч стій! –
 В один великий клубок.

Потроху в плетінні розворушить
Виразну думку одну,
Яка допоможе в кожній душі
 Тугу натягнуть струну.

Тоді в ній веселково забринить
Вселенська щира любов,
Котра' зуміє людей обігріть
 І явить істину знов:

Цей світ порятує лише краса
Думок і вчинків людських!
Тоді радітимуть Небеса,
 Як скрізь запанує сміх –

Дитячий, грайливий і гомінкий,
Юнацький – кохання плід,
І воїнів мужніх, чий дух стійкий
 Розтопить воєнний лід.

Щасливий – матері, що немовля
В колясці везе між дубків,
І тихий – собачника, що гулять
 Свого сенбернара привів.

Старечий – тремтливий, тихий – аби
Нікому не заважать,
Заливистий – хлопчиків, що без журби
 Готові пореготать.

Дівочий – той, що ніжно дзвенить
І в сонячний день, і в сльоту.
І сміх чоловічий – скупий, що вмить
 Обірветься на льоту…

…Коли ж настане прекрасний час
Безхмарного майбуття?
Хвилює питання це кожного з нас,
 Та що відповість життя?..

Cніг на сорок святих

Не мали снігу протягом зими,
А навесні, як заяскріли квіти,
Природа посміялась над людьми:
 Послала з заметілями привіти!

Цей невагомий сніговий покров
Земля спочатку зовсім не приймала:
Як тільки він торкавсь її основ –
 Його накидка миттю розтавала!

Але під вечір, сутінь як лягла,
Втомившися протистоять завії,
На себе ковдру сніжну натягла
 Землиця і поринула у мрії…

На ранок і поля, й ліси, й сади
У саван білосніжний одяглися,
А сонце, що зійшло, як і завжди,
 Не мало сил, аби сніг розтопився…

І ось, спиваючи небес блакить,
Лежить сніжок, іскриться, сяє, грає,
Лелітками ясними миготить…
 А де ж весна закохана блукає?!.

Після дощу

Нарешті здійснилася мрія: дощ рясно на землю проливсь, і спрагла землиця радіє: весь вид її гарно умивсь! На полі рілля почорніла, немовби убралась в жупан, берези ж – в контраст – побіліли, від пилу омивши свій стан. Трава на горбочку аж сяє, смарагдовим вкрившись плащем, а ліс гомонить-розмовляє із цим благодатним дощем!

Вже й рясту листочки пробились: шукала їх пильно в саду. І, хоч набридає ця вільгість, та вперто під гору іду, аби свіжим духом озонним просякнути аж до кісток. Підходжу до сажалки знову, повільно іду на місток, де верби сплелися гілками, створивши суцільне зело, а котики їхні зірками під сонцем блищать, як срібло'.

Ось гілка з берези упала – спішу її з стежки прибрать – не хочу, аби заважала спокійно комусь тут гулять! Можливо, ще хтось завітати під вечір захоче сюди і може зненацька упасти й собі заподіять біди!

Кохані каштани крислаті пишаються віттям своїм, а стовбури їх вузлуваті блищать під промінням ясним. Від листя зіпрілого запах, піднявшись угору, пливе, вологою на'скрізь пройнятий, дарує сп’яніння живе… Он білка метнулася з клена і блискавкою пронеслась, вмостилась на липу й на мене згори поглядає… Котрась хмаринка у небі спізніла зронила ще жменю дощу, і краплі, розсипавшись віялом, скотились мені по плечу…

Натішилась, намилувалась, ввібрала хмільну благодать, і сили, й наснаги набралась – вже можна іти працювать!

У полоні пам‘яті

Знов тону в океані солодких, щемних згадок про юні роки'… Хвилі споминів линуть потоком, не спинити їх – як не крути… Обливають солодкою млостю – обіймаю їх серцем гарячим, в душу стукають бажаним гостем – і не хочеться з ними прощатись!

Згадки ллються живильно у руки – в сонній тиші, у місячну ніч: про побачення і про розлуки, про чекання, про бажаність стріч. Згадки ті – кожна пристрасті повна, в них приховані мрії й надії, їх прихід непомітний, безмовний, повертає у дні чарівнії.

…В тихім парку юнак соромливий ледь торкався моєї руки, а каштани гіллям пишнокрилим від очей нас ховали людських … Поцілунки ласкаві під зорями – то шалених чуттів водоспад! Серце б‘ється у грудях прискорено, як в думках повертаюсь назад…

Я ці згадки вітаю привітно, закликаю: приходьте сюди! Повертайтеся сонячним квітнем! Світла пам‘яте, не підведи!

Фантазійне

Ми зустрілись з тобою на схилах Дніпра, де замріяно шепчуться віти… Ти промовив до мене: «Моя золота! Не гадалось тут щастя зустріти!» .

Ледь тремтіли зелені листки у гаю, гребінці бурунились на хвилях; нам співав соловей вічну пісню свою про кохання, про пестощі милі.

Ти легенько моєї руки доторкнувсь і поглянув на мене так ревно, що здавалось: в Снігурку я перетворюсь і розтану від жару, напевно…

А вітрець-безсоромник сукню вгору здійма, розвіва її димом шовковим, мого стану легенько руками торка і заводить зі мною розмову…

– Хочеш диво уздріть? – тебе вітер спитав. – Тільки ти не лякайсь, це ж не горе: вона в пр?сторі трохи, мов птах, політа і до тебе повернеться скоро.

– Я не хочу її відпускать, далебі! – так гукнув ти, аж спінилась хвиля. А вітрець-непосида всміхнувся тобі – і поніс мене легко на крилах...

Залишився ти сам на Дніпра крутосхилах, тебе враз огорнула самотність бентежна. Я ж летіла над дзеркалом вод срібно-синіх – і мене вдаль манила небесна безмежність…

Ти чекав… І не знав, чи самотність закінчиться… І збагнути не міг: нащо нас розлучили? Й шкодував, що не встиг у коханні освідчитись, і не знав, звідки взять на чекання те сили…

* * *

Ти приходив до мене з усмі'шкою, тут колись ти стрічався мені…Не чекаю я зустрічі… Мишкою прошмигнули і ночі, і дні… Нам безхмарним життя уявлялось, душу гріло весняне тепло, і у мріях юнацьких бажалось, аби щастя навіки прийшло…

Як давно все це сталось, коханий! (Вже й не вірю: чи дійсно було?)…Та розбились стосунки неждано, вкрили зморшки життєві чоло… Ну і що ж? Загубилась у літі, хоч літа вже пливуть до зими… У ромашок купаюся цвіті, з дорогими стрічаюсь людьми. Відмела все пусте, непотрібне, залишила лиш все для душі… Та згадається щось принагідно… І куди ж ти, минуле, спішиш?

Вже кохання пора промайнула, віднесла почуття в небуття… Та нічого, повір, не забула, що на двох дарувало життя… В снах солодких приходите зрідка і несете на крилах у даль, сподіва'нок дівочих лелітки, тихий смуток і світла печаль…

Йди, нарешті, від мене назавше! Озирнись на прощання та йди! Душу, серце й думки обійнявши, кань в минуле… Уже назавжди!

* * *

І надворі, і в серці так ясно, вітер хмари усі розніс. Я ж своїм почуттям незгасним поділитися йду у ліс. Він зустріне мене обіймами, теплим спокоєм огорне… З ним так добре і легко мріяти: розуміє лиш він мене!

Під ногами шурхоче листя, кожен кущик мене віта, від дерев тече-струмениться їх енергія золота. Ллється сила живильна потоком, ніби хмелем мене обвива… Як тут добре бродить одиноко, одягати думки у слова!

Чари лісу серпанком вкутують, забирають у свій полон, напувають п‘янкими трунками… Йду і думаю: чи не сон?

Ось поважні дуби замислені: помічати мене чи ні? Зате птаха якась в горішині завела весняні пісні! Дика яблуня розкошлатила обважнілі свої гілки – бідолашна старенька матінка вже не може злічить роки!..

Раптом серце боляче ранить: розчахнулось сосни гілля! То, напевне, вітри ураганні пронеслися крізь ліс на поля! Жаль, не можу нічим зарадити і притишити стогін важкий, вже цей збиток ніяк не поправити… Хто ж побореться проти стихій?!.

Повертаюсь додому стривожена: чи людині природа мстить? І зроста в серці біль примножений: її мусимо ми захистить!!!

2020

________________________

© Людмила Добровольська