Ольга

МУСІЄНКО

СПОГАДИ ПРО БАТЬКА

Любив він безмежно дорогу...
Ще ніч прохолодою дише,
А він вже торкнувся порога,
Вслухаючись в зоряну тишу.

Грунтівкою рухався швидко –
Бігцем, підтюпцем серед ночі,
Вдивляючись вдаль, чи не видно
Автобуса заспані очі.

Він чув під собою дорогу
Не так, як усі – значно глибше,
Вдихаючи дух перелогу
І запах дозрілої вишні.

Я й досі не можу сказати,
За чим мандрував він по світу.
Напевно, хотів відчувати
Грудьми освіжаючий вітер.

А, може, бажав поєднатись
Зі світом яскравим і дивним,
У себе самого вдивлятись
І стати із ним нероздільним.

Любив він безмежно дорогу.
Прожити не міг й дня без неї.
Я подумки дякую Богу,
Що вдачі ми з ним однієї.

* * *

Чомусь вночі думки такі оголені,
Рентгеном начебто вони просвічені,
Спокійні і ясні, не розмагнічені –
Ці імпульси свідомості нескорені.

Чи, може, й підсвідомості… Ховаються
Десь в глибині, у нашім дивнім мареві,
Отари дум, що линуть поза хмарами
І зрілими дощами повертаються.

Люблю цей час. В нім плавно розчиняюся.
Зникає десь він у нічному протязі,
Мов кішка, що піймала очі потяга…
Вже й за вікном світанок розгоряється.

* * *

Тоді, як сни були ще кольорові,
І паростки росли рожевих мрій,
Нам чистоти хотілось в кожнім слові
І доброчинних та шляхетних дій.

І не тому, що юність легкокрила
В серцях палких веселково цвіла,
А лиш тому, що поривання сила
Невпинно всіх нас до добра вела.

Я згадую оті роки щасливі,
І запах трав, і свіжість відчуттів…
І квіт рясний, і сонячнії зливи,
І загадковість дивних відкриттів.

* * *

Загубитись хочеться в мареві думок
І плекати жадібно кожен їх росток.
Розчинитись з тишею,
                                   що дзвенить довкруж,
Заховатись потайки від життєвих стуж.
Відчувати дотиком відстані й роки
І зійти до берега вічної ріки.
Там на срібнім човнику ти один пливеш…
Та ріка студеная. Та ріка без меж.

* * *

Хтось сплутав думки і слова всі спочатку.
Та в пору яскравого злету й цвітіння
Ніхто ще не має про це навіть гадки,
Лиш з часом приходить оте розуміння.

Що всі ми несхожі, як світ – неповторні,
І наші думки теж різняться разюче.
Ми їх пропускаєм, мов зерна крізь жорна,
І хочеться ті міркування озвучить.

Як добре, коли тебе хтось розуміє…
По близькості духу, по стукоту серця
Знайти собі друга усякий зуміє,
Та тільки душі він чи справді торкнеться?

* * *

О, цей дощ за вікном,
                      монотонний, холодний, беззвучний.
Не зігрітись душі у сувоях хмарин олов’яних.
В інфікованім світі незатишно так і незручно,
І зализуєм ми не природою завдані рани.

Вже каштани густі погасили неонові свічі,
Ось і травень п’янкий відкриває у літечко браму.
І здається мені, що живу я десь в середньовіччі,
Де людина заплуталась, втративши радості гаму.

Та зажура зника, коли світить черешенька з саду
Зелепужками-дітками, що задрімали на вітах.
І в хвилини такі всі тривоги зникають позаду –
Насолоджуюсь фарбами ясного, щедрого літа!

* * *

Цей чоловік колись мене любив.
В минулому житті, а не сьогодні.
Понуро понад урвищем ходив,
А очі мав – розверзлі дві безодні.

Не пам'ятаю імені його...
Лиш погляд бачу в пам'яті пригаслій.
Стоїть на відстані всього життя мого,
Неначе гість з тонкого позачасся.

Прозорий весь, у легкому вбранні,
Мені щось каже – я не розумію.
Палаю вся, неначе у вогні,
А підійти до нього не посмію.

Цей чоловік колись мене любив,
Та вже забула я в яку епоху.
Якби Господь життя всі відтворив,
В майбутнє перейшла б любов потроху.

* * *

Скажи сьогодні. Бо хтозна, як завтра…
Скажи сьогодні. Чуєш, не мовчи.
Ледь жевріє вечірня наша ватра,
І дим прозорий полином гірчить.

Та ти мовчиш. Вже ніч своїм покровом
Торкнулась хвиль. Прибій прошелестів.
Сама не знаю, що ж оце раптово
Твоїх мені так захотілось слів.

Колись вони на ясне Боже світло
Летіли, мов яскраві світлячки.
Чому ж тепер обом нам так самітно?
Напевно, винуваті в цім роки.

Ні, не роки. Тепла не вистачає.
Не вистачає добрих, щирих слів…
Біля причалу чаєчка кружляє
І сонця диск у хвилях потьмянів.

* * *

Ти мене не чекав.
                 Не чекав, бо втомився чекати.
Я прийшла… хоч й не знала,
                 куди я насправді іду.
Так, неначе хтось ввів
                 мене в ці таємничі палати,
Наче хтось точно знав,
                  що тебе я в світах віднайду.

Я так само, як ти,
                 з сьогоденням болючим змирилась...
І набачилась світу,
                 і звідала смак гіркоти.
І торкалась глибин…
                 і прозоро мовчати навчилась,
І, спіткнувшись не раз,
                  намагалась дійти до мети.

Ти потрібен мені –
                 в цім захланнім і ницому світі.
Знаю, він ні при чому,
                 бо безлад твориться людьми...
Ще б поніжитись душам
                 в розкішному, теплому літі
І мелодію степу
                  на повну вдихнути грудьми.

* * *

Ну що поробиш? Думаєш, отак
Воно все й буде, як ти загадаєш.
І вже здається бачиш добрий знак,
І вже до цілі впевнено ступаєш.

Та не завжди збувається усе,
Що потайки у серденьку плекаєш.
Буває часом доля припасе
Таке, чого й в думках не допускаєш.

Колюча мжичка сіється в лице
І вітер б’є нещадно і безглуздо.
То раптом обпече тебе свинцем,
То біль сипне, щоб серце заскорузло.

Та все одно, хоч як би не було,
Як все пройде й навкруг одгрозовіє,
Здіймайся сміло й вперто на крило,
Лети увись своїй назустріч мрії.

________________
© Ольга Мусієнко