Михайло
ЖАЙВОРОН
 

* * *

Від якоїсь пори
           прості речі почав помічати,
Як спалахує день
           і згасає ранкова роса,
І земля щовесни
           у зелені вдягається шати,
І крилом до крила
           прихиляють птахи небеса.

Цінувати почав
           цю святу неповторність повторень
Не тому, що літа
           вже плетуться за мною узбіч,
А тому, що украй
           переповнено ящик Пандори,
На якому зривають замки,
           наче маски з облич.

Стаємо́ вже такими, як є,
           ізсередини сущі,
Де не можна свій час
           прокрутити хоч трохи вперед.
Світанкова роса
           вичищає від накипу душі,
І щаслива бджола
           тут освячує сонячний мед.



* * *

Розучився писати пером…
                           Авторучка не в моді.
Пересохли чорнила ночей
                           у віконному склі.
Оцифрована пам’ять –
                           у серці на самому споді –
Зарубцьовує миті,
                           якими давно відболів.

Розучився літати
                           у снах кольорової тиші.
І далеко за обрій пішли
                           динозаври хмарин.
Нова ера мені у потилицю
                           гáряче дише,
І не сон це, що сонце вже інше
                           в зеніті горить.

Запихають, як флешки, тіла
                           у прокрустові ложа,
Переписують коди
                           і начебто змінюють світ.
Не змінилася тільки душа
                           над усе найдорожча,
Не знайшлося вакцин від гріха
                           і за тисячу літ.

Відкриваю себе
                           найтаємнішим кодом любові,
Де мій храм і мій Бог,
                           для якого ніхто не чужий.
І потроху жовтіють уже
                           почуття паперові.
Золотіє цнотлива роса
                           на листочку душі.



* * *

Є поріг висоти,
                           де птахи небеса стережуть.
Є свої береги у води,
                           свої грані в граніті.
Навіть світло у швидкості
                           має одвічну межу,
Хоча простір згортає в сувій
                           і сповільнює миті.

Горизонт врешті-решт
                           відпускає свою тятиву,
Розпанахує темінь,
                           знімаючи з тиші напругу.
І загуслий туман
                           опадає росою в траву,
Коли вранішнє сонце
                           злітає угору над пругом.

Мають межі свої кожен день
                           і цілісінький вік,
Різна міра чиїхось провин
                           у миру і на прощі.
Кожен має межу у собі,
                           при собі,
                                          оддалік,
Як останній рубіж,
                           що здавати нізащо не хоче.

Можна довго терпіти і біль,
                           і пекучу сльозу,
І любити без краю, здавалося б,
                           все, що на світі.
Та межа є всьому...
                           За душею нема амбразур.
Їй сховатися ніде.
                           Їй тільки на світло летіти.



* * *

Світ старіє із часом.
                                  І речі старіють.
                                                            І ми.
Непомітно стирається синь
                                       з білих аркушів неба.
І стає золотою,
                          мов сонячне золото,
                                                              мить,
І пилинку зорі
                        вже роздмухує вітер
                                                            у ребрах.

Сам – тихіше води.
                           Навіть нижче густої трави,
Де тону в запахущих тонах
                                               полину і герані.
Горілиць наді мною
                             безлюдні пливуть острови,
Біла піна ромашок
                               знеболює здавнені рани.

Тиха гавань галявини.
                                       Обіч шепочеться ліс.
Він про все і про всіх
                                     від верхівки до кореня знає.
На чаклунському зіллі
                                      гадали тут мавки колись,
Що і досі злі духи
                               це місце якдалі минають.

Червоніє калиновий кущ
                                            і всихає верба,
Тінь збирає в широкий поділ
                                                  мати-й-мачухи листя.
Помічною стає
                           крапелина дощу на губах,
І глибока, як доля,
                                край рідної хати криниця.

Зупиняється час,
                             зачарований голосом трав,
Кожну квіточку пестить бджола
                                                       і гойдає стеблину,
Ходить сонце по колу,
                                       якому старіти пора,
А воно не старіє в мені
                                        і випалює глину.



* * *

Ще мить тому усе було так просто!
Ступали дні і ночі слід у слід.
Хрустів прокрустів час і дихав простір, –
Стежина,
                 шлях,
                           дорога,
                                        небозвід...

Ще мить тому...
                            І вже не стало миті!
Лиш зустріч випадкова мимохіть, –
І ти вже опромінений у світлі,
І серце вже не б’ється, а щемить.

Щемить тому, що сонце стало в літі,
Про що не мріяв навіть – віднайшов.
Без чого вже навряд чи зможеш жити,
Хоч скільки б не стопталось підошов.

Не випадкова зустріч випадкова
Перевертає всесвіти й світи.
А ти усе життя згинав підкови,
А мав би сам підкованим іти.

Все зрозуміти з погляду, з півслова,
На манівці не збитися в путі.
Самому тут не стати б випадково
Розіп’ятим на чесному хресті!



* * *

Самотність не приходить надаремне,
Вона – вінець,
                         найкраща мірка доль...
Слабким потрібні натовпи й арени,
Де на виду зіграти можна роль.

Там або перший ти,
                                  або – останній.
Отам – зворотній бік самотини.
Примарна слава і гучні вистави
Лише здіймають мул із глибини.

Там і нікчему возведуть у сани,
Там у ціні –
                     відверті брехуни,
Які нараз волатимуть: «Осанна!»,
А завтра безсоромно: «Розіпни!».

Змовчить в душі глибока порожнеча,
Хоча довкіл гудітиме, як рій.
Примариться чиєсь життя чернече –
Позаздриш мимоволі долі тій.

Та не відпустиш сам себе на волю,
Жало жалів носитимеш в собі.
Твій час меди збирати, пити вволю,
А там хай свічка плаче, далебі.

Самотність не приходить надаремне
І для молитви ставить жирандоль.
У тиші проростають навіть зерна.
Вона – вінець,
                         найкраща мірка доль...



* * *

Там, де ліс крило своє волочить,
І обійми розкриває вись,
Із вовками жив – не вив по-вовчи, –
І тому людиною лишивсь.

А стежки́ плели свої полотна,
Вишивала доля рушники…
І тьмяніла ранків позолота
У туманах сивої ріки.

Світ ловив на срібло павутини
І манив у сіті міражів…
Не було там більшої людини,
Ніж у вовка гли́боко в душі.

Сильних і ненавиділи мовчки,
А слабким іздавна – все одно.
Із вовками жив – не вив по-вовчи, –
Сіяв свої зорі, як зерно.



* * *

Проминали віки, проминали роди,
Залишали сліди у далекім сузір’ї.
Хто Людиною був – по канату ходив
І стояв на краю піднебесної прірви.

Хто Людиною був – йшов по лезу трави,
Де багаття свої розкладала калина.
І палав той вогонь благодатний в крові,
І тривкою ставала божественна глина.

Хто Людиною був – рівновагу беріг,
Коли ніс коромисло крайнеба як долю.
Він лише, наче сонце, сідав на поріг,
Доки зійде небесна роса молодою.



* * *

Пересіяно тисячі слів і розорано фраз,
Сивим пилом припали перґаменти і першодруки.
Переписано писане потайки і напоказ,
І на мовах усіх навперейми повторено звуки.

Я і досі шукаю слова, ще не чуті ніким,
У яких уміщаються долі всієї планети.
Де у літері кожній течуть проминущі віки,
І які вже нічим і нікому з орбіти не стерти.

Із найглибших глибин дістаю призабуті слова,
Що замки до сердець відкривають, неначебто коди.
І шепоче про щось, про своє високосна трава,
Ніби ще пам’ятає про скошену мить насолоди.

Що мені до отих напівзігнутих вічно лекал?!
Чи зумів хто хоч раз одягнути по-модному душу?
Витікають слова із джерел – і вирує ріка,
А без них викидає тіла, наче рибу, на сушу.



* * *

Не старію…
У старості часу нема.
У цю пору стираються межі і грані.
Та віщує дощі надвечірній туман –
Білим вовком край лісу зализує рани.

У гущавинах днів – заблукалі стежки,
І слідів мозолі́ не печуть уже душу.
Котить сонце розпечений камінь важкий, –
Свої плечі йому підставляти я мушу.

Бродить молодо сік у старезній корі,
Виколисує сад літні яблука раю.
В позачассі пливе синє небо вгорі, –
Не старію із ним, а лише дозріваю.

____________________
© Михайло Жайворон
 

___________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/