Михайло
ЛЄЦКІН
 * * *

Я закохався випадково
У заборонену істоту,
І навіть знайдена підкова
Не обіцяє щастя квоту.

Мені ж не квоту – хоч краплинку
Перехопити б на льоту…
Вдивляюсь, як в богиню, в жінку,
В позаможливу ліпоту.

Я не дитина, не хлопчисько.
Нового в жінці вже ж нема.
Та клякну, як побачу зблизька
Це сяйво… а навкруг пітьма…



* * *

О, як же в тебе я закоханий!
Цьому нема, здається, меж.
Я над століттями й епохами
Коханню правлю за кортеж.

Такі не писані ще правила,
Любові де спинитись слід…
Як легко ти мене направила
У цей окрилений політ!

Як легко ти… А от від пристрасті
Нелегко буде відійти:
Потрібні тут жіночі хитрості,
А їх ще не навчилась ти…



БОЮСЯ ОДНОГО
(сонет)

Задирай, кохана, носа,
Що завгодно задирай!
Можеш навіть гола й боса
Заманить, мов Єва, в рай…

Можеш ти простоволоса
Завести, як Мавка, в гай,
Де ніщо не відбулося,
Та відбутись мусить вкрай…

Не боюся я з тобою
А ні флірту, ні двобою,
Ні чогось там без названь –
Я боюся одного лиш:
Цілувати не дозволиш…
Ти ж дражлива, наче лань



* * *

Все буде краще, ніж тепер –
О, навіть набагато краще!
Просторим стане інтерʾєр
У спалахах нових шпалер,
І після огляду премʾєр
Ми перескочимо барʾєр…
Яких премʾєр? Який барʾєр?
Та всі вони давно пропащі.
Тобі їх нині знати нащо
На плесі лагідних озер?

На плесі лагідних озер,
Які мені дарує доля
Серед безмежного роздолля,
Забуду, що пенсіонер
І що нема колишніх пер, –
Я обійму тебе без болю –
І я збагну, що в щасті вмер…



* * *

Двоє намислили зустріч.
Зустріч примарилась їм
Без лососини та устриць;
Їм непотрібні екстрим,
Райські хороми та люстри –
Тільки інтим…

Проти стоять перепони.
Проти суспільство, мораль,
Кодекс сімейний, закони,
Радість чужа та печаль.
Але найвище над всім –
Тільки інтим…

Це не придумане ними –
Це закодоване їм.
Ангел витає незримий
Над безсердеччям людським.
Любий… Моя ти любима…
Тільки інтим…



* * *

Тебе любити – то велике щастя,
Не кожному дісталося воно.
Колись і нам іще зустрітись вдасться,
Своє здобути золоте руно.

Тоді я остаточно вже зариюсь
У таємничі сутінки твої,
Відчую молодечу легкокрилість
Й почую, як співають солов‘ї.



* * *

Закоханий колись у всіх жінок,
Закоханий тепер в одну-єдину,
Я сам собі плету тепер вінок
Із віршів зі слізьми наполовину.

Але й наполовину з почуттям
Захоплення в солодкому полоні,
Коли долонь торкаються долоні
Й моє буття сусідить з небуттям.

Кохана, я для тебе – пˋєдестал.
Ти ж памˋятник безсмертності любові
На всі часи й на всі позачасові
Епохи, де оселиться мій шал.



* * *

Закоханість – амбітне почуття.
Воно, таке земне, таке тілесне,
Незримо переходить у небесне,
Немов новонароджене дитя
Із мẚтері у світ приходить. Світ
Прекрасний! І воно таке прекрасне!
І необачно рветься у політ
Із вірою, що він повік не згасне.
Звичайно, будуть тисячі тривог
І міріади різних неполадок…
Закоханість скрізь наведе порядок,
Бо з нею двоє підданих. І Бог!



ЗАЛИШКАМИ КРИЛ
(сонет)

Сон – реалізація уяви, ̀
А уява – це реальність мрій.
Тож тепер я – не старий, кульгавий,
А щасливий, дужий, молодий.

Скільки ще кохати, Боже правий?
А з небес почулося: «Не ний!
Ти ж бажаєш не марнот, не слави,
А того, чим живиться живий…».

Таж і справді я живий! Чого же
Не послухати напутнє слово Боже,
У якому – щедра благодать?
Залишками крил змахну я трішки,
Не злечу – поплентаюся пішки
Жіночку кохану відшукать…

 

ТУТ БУДЕ ЕТАП…
 
Я знову тебе не торкнувся, кохана.
Від долі така мені стримана шана.
Колючість завждѝ притаманна для гарних.
Гуляю і я через це в небезкарних…

Однак на уяву не діє табу –
Тоді я в обійми тебе загребу…
Отож бо… І тіло твоє розпашіле
Забуде, щó сміло воно й щó не сміло…

Не знаю нічого… Обличчям я вперся
В налиті життєвими соками перса.
І хто тепер зможе мене відірвати
Від райської втіхи, щó робить крилатим?

Не бійся же бути самóю собою –
Це, мабуть, непросто й не дасться без бою.
Родитися жінкою й Жінкою стати –
Тут буде етап під найменням КОХАТИ…
 


* * *

Приходь до мене, люба, в сновидіннях:
У них відсутній будь-який контроль,
І глядачів нема там на сидіннях –
Є лиш злиття в одну двох наших доль.

Нехай нам чин підказують інстинкти,
А не закута зашморгом мораль.
Лише єдина cпиниш часу плин ти,
В напрузі крил наближуючи даль…



МІГ БИ Й НЕ ДІЗНАТИСЯ…
(сонет)

Піклується про нас і дбає небо,
І долі Бог підказує слівце.
Я ж міг би й не дізнатися про тебе –
Й збіднів би, хай не знаючи про це.

Але про це вже згадувать не треба,
Бо я вдивитись зміг в твоє лице –
І в серці став співатися молебень,
Й життя моє зімкнулося в кільце.

У цім кільці я хочу довго жити,
Волошками твоїми оповитий
І повний не народжених ще слів.
Бо доля щодо мене має плани,
Раз, без вина, лише жаданням пʹяний,
Про тебе я дізнавсь – і збагатів.



* * *

Як добре, що ми живемо одночасно!..
Інакше планета була би нещасна.
Інакше би збився наш Всесвіт з орбіти,
Й червоні картки нам вручили б арбітри,
І жалили б нас каракурти та кобри,
Й не був би таким я відверто-хоробрим…
Та доля всміхнулася – ми одночасні!
Лишився лиш крок – поєднатися в щасті…



ЖІНКА Є
(сонет)

Затьмарило мене цією Жінкою.
Затьмарило, захмарило мене.
Я віршами всього себе видзвинькую –
Небесне перетворюю в земне.

Вже ледь ходжу, підтримуюсь ковінькою.
Ця Жінка мені подих перетне…
Я… віршами… всього… себе… видзвинькую –
В небесне перетворюю земне.

У цьому перетворенні правічному
Підкорюється азбучне незвичному,
Яке із часом азбучним стає.
Але поета нудить у стабільності –
Він в порожнечу дивиться із пильністю –
Й немає порожнечі… Жінка є!



* * *

Як дивно це – кохати без надії:
Палає почуття, але немає дії…
Життя проходить і колись пройде.
А десь цвіте створіння молоде
І думає зі страхом і нудьгою,
Що теж не буде вічно молодою,
Що зморщиться колись гладенька шкіра
Й звабливе личко стане грубо-сіре…
Що двом робити? В стінку лобом битись?
Могли б зустрітись… Не змогли зустрітись…

__________________
© Михайло Лєцкін
 

___________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/