Михайло
ЛЄЦКІН
 

* * *

І знову до нас надійшли холоди.
І стукає знову у шибку синиця.
І знову мені серед ночі насниться
Той час, коли щедро квітують сади.

Я тільки не знаю: минулий це час,
Чи, може, то час вже прийдешньо-майбутній?
О, це таїна, і при ній я присутній,
Немов би посол повноважний від вас.

Ну що ж, як посол ваш, я дякую вам,
Комахи, і звірі, й дерéва… А птаство
Зуміє здолати зимові митарства:
Я гумдопомогу синицям надам.


* * *

Мого життя нетріумфальна арка
Відкрита ще на виїзд і на в’їзд,
Під нею інколи дзвенить ще чарка
І навесні вибрунює ще лист.

Та спомином усе це оповите;
Все відбулось – чи вчора, чи колись.
І я шепчу: «Спокійно, Іпполіте…» –
Із радості та суму сміючись.


* * *

Можливо, все навкруг химерне.
І все здається. Все не те.
А справжні – тільки щастя зéрна,
Й твоє сердечко золоте,
І цих легких торкань відчутність,
Яка наснилася вночі.
…В мені є Вічності присутність,
Щό схожа з вогником свічì…


* * *

Чи то сон, чи тільки марення?
Чи, можливо, так і так?
Небо трішечки захмарене…
І годинник «тікі-так»…

Чи фантом? Чи мрія здійснена?
Чи уже з’єднав їх Бог?
І чека людьми не визнана
Шлюбна ніч для нас обох…


* * *

Як дивно це – кохати без надії:
Палає почуття, але немає дії…
Життя проходить і колись пройде.
А десь цвіте створіння молоде
І думає зі страхом і нудьгою,
Що теж не буде вічно молодою,
Що зморщиться колись гладенька шкіра
Й звабливе личко стане грубо-сіре…
Що двом робити? В стінку лобом битись?
Могли б зустрітись… Не змогли зустрітись…


* * *
 

Как о цветке неповторимом.
                         Сергей Есенин
 

О, як казково нам удвох
Не помічати подих часу!
І нас благословляє Бог
І напина над нами рясу.

А час летить… І от уже
Я перед Космосом і Богом.
Я чую вирок – за порогом,
Де Янгол спокій стереже.

Бо все минає. Й це мине.
І, з іншим в пристраснім розмаї,
Згадаєш раптом ти мене –
Мене, якого вже немає.
 

СИМБІОЗ
 
Ганяє вітер силоміць
Хмарин зажуру понад садом.
А я годую вже синиць
Добротним українським салом.

Вони навзàєм до фрамуг
Летять за живленням безмитним
Й мене вітають (я ж їм друг!)
Опèренням жовто-блакитним.

От так ми з ними й живемо
Патріотичним симбіозом
І майже впевнено йдемо
Назустріч снìгові й морозам.


* * *

У мене не життя вже, а житуха –
Я це кажу без жодної брехні,
Бо локшину навішувать на вуха
Власть полюбля наївному мені.

Але ж і я не зовсім ликом шитий:
Ту локшину знімаю з вух – та в суп!
Отак тепер я можу ситно житии
Без м’яса, балика, картоплі й круп.


* * *

Життя сплітається в контрасті:
Зима та літо. День і ніч.
І наші зустрічі нечасті
При частому жаданні стріч.

Нідé від цього не подітись…
А може, й дітися кудись?..
Контрастів цих несамовитість
Підтримує кохання вись.
 

СУСПІЛЬСТВО КАЖЕ
 
Тягнулося до тіла тіло.
Суспільство каже: «Це не діло».
Душа тяглася до душі.
Суспільство каже: «Не спіши».
І те, і те тягнулось вкупі.
Суспільство каже: «Ну і глупі».
…Уже нема чому тягтися.
Суспільство каже «Ти дивися!
Такі ж були красиві й гарні.
Та не судилося… Не парні…».


* * *

Все буде краще, ніж тепер –
О, навіть набагато краще!
Просторим стане інтерʾєр
У спалахах нових шпалер,
І після огляду премʾєр
Ми перескочимо барʾєр…
Яких премʾєр? Який барʾєр?
Та всі вони давно пропащі.
Тобі їх нині знати нащо
На плесі лагідних озер?
На плесі лагідних озер,
Які мені дарує доля
Серед безмежного роздолля,
Забуду, що пенсіонер
І що нема колишніх пер, –
Я обійму тебе без болю –
І я збагну, що в щасті вмер…


* * *

Я закохався випадково
У заборонену істоту,
І навіть знайдена підкова
Не обіцяє щастя квоту.

Мені ж не квоту – хоч краплинку
Перехопити б на льоту…
Вдивляюсь, як в богиню, в жінку,
В позаможливу ліпоту.

Я не дитина, не хлопчисько.
Нового в жінці вже ж нема.
Та клякну, як побачу зблизька
Це сяйво… а навкруг пітьма…


* * *

Допоки я у вічність ще не вмерз,
Мене вертають мрії відлетілі
Про схиленість над пупʾянками перс
На непристойно молодому тілі.
О так, ми, звісно, двоє не святі…
Але буває, мабуть, інша святість –
Рука з рукою нерозривно взятись
І кинутись в перетини світів –
Туди, де млосно треться параллель
Об пружність і жагу меридіана.
Наш ніжний гімн освятить юний Лель,
І у цноті замружиться Діана…


* * *

Двоє намислили зустріч.
Зустріч примарилась їм
Без лососини та устриць;
Їм непотрібні екстрим,
Райські хороми та люстри –
Тільки інтим…

Проти стоять перепони.
Проти суспільство, мораль,
Кодекс сімейний, закони,
Радість чужа та печаль.
Але найвище над всім –
Тільки інтим…

Це не придумане ними –
Це закодоване їм.
Ангел витає незримий
Над безсердеччям людським.
Любий… Моя ти любима…
Тільки інтим…


* * *

Неспішно вікові думки
Проходять крізь мій зрілий мозок,
Немов над плесами рікѝ
Завис туман на верболозах.

Куди спішити цим думкам?
Що перетворювати в дійсність?
Їх стільки перетліло в хлам –
Сміттєзавод їх всі не вмістить.

А якщо є одна чи дві,
Які пульсують соком раннім,
То будьте радісні й живі
З моїм негаснучим коханням!


* * *

Дивлюсь на Вас – і сам себе ловлю
На тім, що наближаюсь до любові.
І хочеться сказати «I love You»,
Але бракує знань в англійській мові.
І хочеться забути все-превсе:
Всіх фрау, леді, і медам, і женщин…
Шекспір,
Як вир,
До Вас мене несе.
To love or not to love – this is the question.


* * *

Передаю у віршах почуття.
У прозі сформувати прагну думку.
І те, і те кладу в сердечну сумку
І регулюю цим серцебиття.
Та інколи відίбˈється від рук
Намічене колись регулювання
І так змішає розум і кохання,
В такий вони сплетуться перегук,
Що вся моя теорія оця
Стає пуста й нікому не потрібна…
Теорія завждѝ, напевно, хибна,
А практика й життєва, й до лиця.


* * *
 

Куда ты скачешь, гордый конь,
 И где опустишь ты копыта?
                                    А. Пушкин

Куди ти, часе, так летиш?
Я за тобою ледь встигаю…
«Спішу допомогти тобі ж
Вдихнути чар нічного гаю,
І волошковості полів,
Й смаку жіночого цілунку…».
Спасибі. Тільки я б волів
Всотати в себе ці дарунки.
«Все буде добре. Ти покинь
Лише ниття – і будеш жити».
…І я живу, мов гордий кінь,
Не відкидаючи копита.


* * *

Відійти до Бога уві сні –
Заповітна мрія та надія…
Хай земля народжує й радіє,
Хай птахи співають навесні.

Тільки стихнуть грόзи навісні,
Спиниться сердечне стукотіння…
І майне останнім це хотіння –
Відійти до Бога уві сні.


РЕМЕСЛО
 
1.
 
Коли рядок віршований я мучу
Й до нього ще сусідній додаю,
То ніби віддаляю неминуче
Й подовжую призначеність свою.

Цього робити, може, вже й не треба…
Відплавалось вже, може, кораблю…
Але наскільки дозволяє Небо,
Настільки, склавши дяку, я й роблю.

2.
 
Чи є у мене стиль? – Немає стилю.
Чи є душа? – Я думаю, що є.
І, поки олівець тримати в силі,
Я ремесло робитиму своє.

Чи є рокѝ ще? – Трохи ще лишились.
Чи заслужив я їх? – Та хто ж це зна…
Нехай не пройде тільки Божа милість
І не зіб’є з путі якась мана.
 
__________________
© Михайло Лєцкін

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/