Михайло

ЛЄЦКІН

 * * *

 Неспішно вікові думки
 Проходять крізь мій зрілий мозок,
 Немов над плесами рікѝ
 Завис туман на верболозах.

 Куди спішити цим думкам?
 Що перетворювати в дійсність?
 Їх стільки перетліло в хлам –
 Сміттєзавод їх всі не вмістить.

 А якщо є одна чи дві,
 Які пульсують соком раннім,
 То будьте радісні й живі
 З моїм негаснучим коханням!
 

 * * *

 Неспешны мысли и легки,
 Текут сквозь зрелый возраст: воздух
 Плывёт над плёсами реки,
 Завис туман на верболозах.

 Куда им на перекладных
 Спешить, меняя явь без спросу?
 Эх, столько в хлам сгорело их,
 Что не вместить мусоровозу.

 А если есть одна иль две,
 Что утра пульс наполнят новью,
 То будьте счастливы в родстве
 С моей негаснущей любовью!
 

* * *

Допоки я у вічність ще не вмерз,
Мене вертають мрії відлетілі
Про схиленість над пупʾянками перс
На непристойно молодому тілі.
О так, ми, звісно, двоє не святі…
Але буває, мабуть, інша святість –
Рука з рукою нерозривно взятись
І кинутись в перетини світів –
Туди, де млосно треться паралель
Об пружність і жагу меридіана.
Наш ніжний гімн освятить юний Лель,
І у цноті замружиться Діана…
 

 * * *

 Покуда в вечность я ещё не вмёрз,
 Лечу в мечтах о несказанной неге,
 Поклонах у нагих бутонов роз
 На непристойно молодом побеге.
 Мы оба не святые, век суров…
 Но в этом святость, а не святотатство:
 Чтоб за руки неразделимо взяться
 И броситься в скрещение миров.
 Туда, где нежно трётся параллель
 О жаждущий напор меридиана...
 Наш нежный гимн освятит юный Лель,
 В смущении зажмурится Диана…
 

 * * *

 Я закохався випадково
 У заборонену істоту,
 І навіть знайдена підкова
 Не обіцяє щастя квоту.

 Мені ж не квоту – хоч краплинку
 Перехопити б на льоту…
 Вдивляюсь, як в богиню, в жінку,
 В позаможливу ліпоту.

 Я не дитина, не хлопчисько.
 Нового в жінці вже ж нема.
 Та клякну, як побачу зблизька
 Це сяйво… а навкруг пітьма…
 

 * * *

 Нашёл подкову – не сгодилась
 На счастье – где оно, не знаю,
 Зачем Она мне полюбилась,
 Запретная и неземная...

 Не ведаю, отпустит Бог ли
 Хоть каплю счастья на лету:
 В божественный вглядеться облик,
 В заоблачную красоту.

 Давно не мальчик, но немею,
 Хоть прелесть женская не внове.
 Увижу рядом – обомлею:
 Сиянье… А вокруг темно мне...
 

 * * *

 Дивлюсь на Вас – і сам себе ловлю
 На тім, що наближаюсь до любові.
 І хочеться сказати «I love You»,
 Але бракує знань в англійській мові.
 І хочеться забути все-превсе:
 Всіх фрау, леді, і медам, і женщин…
 Шекспір,
 Як вир,
 До Вас мене несе.
 To love or not to love – that is the question.
 

 * * *

 Смотрю на Вас – и сам себя ловлю
 На том, что ближе к тайне златоустой,
 И хочется сказать Вам «I love You»,
 Да вот английских слов, увы, не густо.
 И хочется «забить» на всё-превсё,
 Забыть всех фрау, миссис, прочих женщин...
 Шекспир – как вихрь, что к Вам меня несёт.
 To love or not to love – that is the question.
 

* * *

Я чаював з тобою так натхненно…
Запраглося побути тет-а-тет,
І стюард за якихось три ієни
Відвів нас ув окремий кабінет.

Крутили гейші десь танок звабливий,
Вилазячи нескромно з кімоно.
А я з тобою був такий щасливий,
Яким бувають тільки у кіно.

Цвів за вікном садочок із камінням.
Навколо був лише японський стиль…
Я руку цілував тобі з невмінням,
Зваливши з столу перечницю й сіль.

Ти бережно мене відсторонила,
Поправила прикраси осяйні…
Японіє, навіщо ти наснила
Оманливу феєрію мені?

* * *

Чаёвничать с тобою вдохновенно
Наедине хотелось, тет-а-тет,
И нас двоих всего лишь за три иены
Отвёл стюарт в отдельный кабинет.

И гейши танцевали не стыдливо,
Не выпрыгнув едва из кимоно,
А я с тобою был таким счастливым,
Каким бывают разве что в кино.

За окнами цвёл сад. И каменели
Камелии: сплошной японский стиль.
К твоей руке склонившись неумело,
Я со стола смахнул саке бутыль.

Меня ты аккуратно отстранила,
Поправила сияющую брошь...
Япония, за что ты мне наснилась?
Зачем обманный сон был так хорош?..

* * *

До тебе схилили дерéва
Оголене вітром гілля…
Кохана моя Королево,
Не кидай свого Короля!

Давно вже живе він на світі,
Його підтоптало життя.
Не раз його сльόзи пролиті
Над тим, щό пішло в небуття.

Його Королівська Величність
Стуманеним зором своїм
Дивилась не раз в потойбічність
І бачила з острахом дим.

Та жить Королю не набридло,
Тим паче із часу того,
Як ти закріпилась осідло
В душевній оселі його.

Тепер мерехтить все рожево
І стелиться квітом земля.
…Кохана моя Королево,
Не кидай свого Короля!

* * *

К ногам твоим ветви деревьев
Склонились почтения для.
Возлюбленная королева,
Прими своего короля!

Теряясь в величии тронном,
Туманилась взгляда свеча.
Луч света он в потустороннем,
Искал, но лишь дым замечал…

Но жизнь улыбнулась монарху,
Когда ты, печаль затушив,
Навек воцарилась подарком
В светлице усталой души.

Теперь зацвела-заалела
И розами дышит земля.
Возлюбленная королева,
Прими своего короля.

* * *

Небесні розверзлися хлябі,
І дощ поливає з відрà.
Не то що професору – й жабі
Все ясно: осіння порà.

Вона і сама вже не рада,
Та доля така, як назло.
Встромля падолист листопада
У річку загуслу весло.

Світанки пізніші й темніші.
І ранні такі вечори…
І тягнуть польовочки-миші,
Що знайдуть, усе до норѝ.

* * *

Разверзлись небесные хляби,
Дождь хлюпает, как из ведра.
Профессору ясно и жабе,
Что осень бредёт по дворам.

Она и сама уж не рада.
Такая судьба, как назло.
Плывёт падолист листопада,
Гребёт, мочит в речке весло.

Рассветы позднее и тише,
И вечер прядёт темноту,
И прячут полёвочки-мыши
По норам всё то, что найдут.

* * *

Чи то сон, чи тільки марення?
Чи, можливо, так і так?
Небо трішечки захмарене…
І годинник «тікі-так»…
Чи фантом? Чи мрія здійснена?
Чи уже з’єднав їх Бог?
І чека людьми не визнана
Шлюбна ніч для нас обох…

* * *

Это сон или видение?
Или может так и так?
Небо хмурится, в беде виня
Спешный бег часов: «тик-так».
То фантом? Мечта свершённая?
Свёл ли Бог до пары их?
Ночь венчально-запрещённая
Поджидает нас двоих.

* * *

Відійти до Бога уві сні –
Заповітна мрія та надія…
Хай земля народжує й радіє,
Хай птахи співають навесні.

Тільки стихнуть грόзи навісні,
Спиниться сердечне стукотіння…
І майне останнім це хотіння –
Відійти до Бога уві сні.

* * *

Отойти бы к Господу во сне –
Заповедная мечта-надежда.
Пусть родит и радует, как прежде,
Вся земля, и птицы льнут к весне.

Стихнет рокот гроз, в грудном дому
Сердца стук замрёт и вдруг замолкнет,
Словно перед Господом замолвит
Слово: отойти б во сне к нему.

* * *

До мене хоче підступити вік,
Хоч я його і знати не бажаю,
Бо іншого чекаю урожаю
Із-під жіночих лагідних повік.

А вік нахабно стукає в вікно:
Забув, мовляв, коли ти народився?
Навіщо ти так смішно нарядився,
Мов дурень в дуркуватому кіно?..

Ні, клятий віку, не забув, авжеж.
Але твоїм підлеглим я не буду.
Кохаю я. і рву твою облуду
В емоції, яка не знає меж.

__________________
© Михайло Лєцкін

* * *

Безбожно подступает возраст-век,
Хотя его и знать я не желаю,
Другого ожидая урожая,
Где светит нежность из-под женских век...

А возраст мой опять стучит в окно:
– Ты что, блажной, забыл, когда родился?..
Зачем шутом ты снова нарядился,
Посмешищем истлевшего кино?..

– Нет, возраст, не забыл, но падать ниц,
Быть подчинённым – не моё, не буду.
Твоё притворство рву во имя чуда
Моей любви, не знающей границ.

_____________________________________
© Перевела с украинского Ирина Юрчук