Николай

ДИК

* * *

То пустынная колючка,
то желанная вода
и волшебник-самоучка,
в миг прессующий года.
Снег и пламя, тишь и ветер,
летний зной и тут же лёд;
уходящий на рассвете,
но из тех, кто вечно ждёт.
В полдень мрамор, ночью глина,
но внутри его душа,
что греховна и невинна
и тем самым хороша.
Молчаливый и кричащий,
но без лишних громких слов.
Не с небес, а настоящий,
не смешон и не суров,
и всегда готов на встречу
с морем синим из-под век…
Кто он, спросите? Отвечу:
Ждущий счастья человек.

_______________
© Николай Дик

* * *

То пустельна він колючка,
то п'янка вода з ріки
й чарівник (хоч самоучка),
що пресує в мить рокѝ.
Тиш і вітру повівання,
спека й льоду гладь крихка;
геть іде він на світанні,
хоч і цілий вік чека.
Мармур вдень, вночі це глина –
і душевна глибина,
що гріховна й безневинна,
й цим приваблює вона.
Мовчазний і крикнуть здатний,
та без зайвих слів гучних.
До земних діянь придатний,
не з суворих чи смішних,
погляд він шука невпинно
тих, з ким поруч довго жив…
Хто це? Знайте: він – людина,
й він на щастя заслужив.

_____________________________________
© Переклад із російської Михайла Лєцкіна