Валентина Комина

***

День закінчиться розтривожений
Із спасительним: Боже, дай, -
Що кому – чи для хліба борошно,
Чи терпіння й здоров’я… Най

Кожен ласку твою отримає
І спокійно в цю ніч засне.
Чуєш – знову війна десь гримає?
Хай вона, наче дощ, мине.

Йде весна – треба хліб засіяти
Й дочекатись врожаю, жнив.
Ми народжені жити, мріяти,
І молитись – щоб ти любив

Непокірних і недовірливих…
Знаю – нам не бажаєш зла…
Розтривожений день у вибухах
Вже втискається в часу злам.

А на ранок промінчик сонячний
Знову віру в життя дає.
Смуток ночі, мов кінь стриножений,
З небосхилу хмаринка п’є.

***
Стискаю час у вигрітих руках,
Та втримати його не маю сили…
І бачу тільки образ посивілий
В твоїх таких улюблених очах.

А час іде. Тече , як та вода.
Стікають краплі у далеку Вічність.
І вже не подолати оту відстань,
Що наша доля тінню відкида.

Тримай мене. За руку, за плече,
І поглядом своїм за саме серце.
Збирай хвилини у душі цеберце,
Аж поки через верх не потече.

Допоки разом – лише я і ти,
Допоки подих мої руки гріє.
А час ще подарує світлі мрії,
І ми за ними підемо в світи.

***
На все свій час. І, мабуть, закінчиться,
Оця зима – засніжена й німа.
Що наче грим, наклала біль на лиця,
І холодом смертельним обійма.

Зима в душі… Не справдились надії
І гіркотою сповнились серця.
Такі несправжні помисли і дії,
Фальшиве і нещире каяття.

На все свій час.
Всього лиш стань собою.
Відвертість – запорука чистоти.
Зима скінчиться світлою весною.
З прощенням легше далі буде йти.

***
На підвіконні квітнуть квіти.
А там, всередині, не рай.
Давно уже дорослі діти
Свій дім покинули і край.

Дрімає кішка на ослоні,
Старенька мати за столом,
І хліб, неначе місяць повний,
Накритий білим рушником.

На стінах пам’яттю світлини.
Печаль, захована в кутках,
І смуток кожної дитини
Неначе світиться в очах.

А квіти квітнуть, як належне.
І хлібний аромат пливе.
Чекання вічне і безмежне
В будинку рідному живе…