Юлія
БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА
 

* * *

Я озираюся – гуде за мною рід
Пра-пра- далеких, вічних і незнаних, –
На кілька тисяч неохопних літ
Їх тут стоїть, і стільки ще постане,

Якщо у безмір глянути віків…
Я їх не знаю – ні імен, ні років,
Ні доль, ні того, чи були легкі
Їх душі, повертаючись у спокій.

Чиє терпіння і чия жага,
Чиї надії і слова бідові,
Упертість люта, сила і снага
Змішалися в моїй гарячій крові?

Я чую їхнє дихання зрання,
Коли туман тягучий над полями, –
Там прабабуся – молода – коня
Веде до річки навпрошки стежками.

Я прокидаюсь від тривожних снів
І забуваю – де живу тепер я?
Бо там, на Калці, бачилось, – мені
Ввігнали спис до хрусту в підребер’я.

Я знаю звідкись, що то значить хліб,
І кожна крихта, і зернина кожна,
Як у криниці йде луна углиб
І м’яко ніжить рани подорожник.

Я знаю, як оглушно в холоди
Б’ють війни, розлітаються дзвіниці,
І скільки крові – більше, ніж води –
Всмоктали перетоптані суниці,

І що за сила в кожній з молитов
Праматерів усіх моїх наскрізних,
Які лишили по собі любов
І голий нерв тривоги за Вітчизну.

В мені завжди незримо весь мій рід –
Мій скарб і ноша, оберіг червлений,
Молитва пісні, слова небозвід,
Які нічим не витравити з мене!


* * *

Бабцю Ярино, далека моя пра-пра!
В мерзлій Почайні лляні сорочки перучи,
Бачила, бабцю, красоти притоки Дніпра –
Чи краєвидів жадала ти інших вітчизн?

Руки скоцюрблені в ріжучім плині води,
Ниють кістки і душа заниває услід.
Бачила, бабцю, на схилах поезію ти –
Іній змережив яблука на землі?

Бабцю Ярино, звідки ти брала сни,
Впоперек ночі колишучи дитинча?
Поки худоба спить, у глибинах криниць
Тихо підходить вода й догора свіча.

Бабцю далека! Ярино моя пра-пра!
Вросла в віки, у чорноземи грузькі…
Звідки ти знала високе мистецтво добра,
Музику слова і силу своїх рушників?

Хто тебе вчив ті брудні сорочки не клясти,
Сіяти мальви обабіч доріг і дворів?
Хто дорікне, що не знала поезії ти
В тій ненаписаній прозі прання і корів?


* * *

Я коси хотіла – щоб довгі і темні,
Бо що то за жінка, якщо без коси?
Вставала удосвіта: Господи, де мені
Узяти ті коси, якщо не даси?

Я б на ніч плела їх. Я б часу не квапила.
Я в них заплітала би тиш і роки.
Ті коси мого набиралися б запалу
І воду пили би з моєї руки.

Ті коси зі мною старіли би повагом
І пахли б то зрілим зерном, то дитям,
Від погляду лютого і випадкового
Були б оберегом мені за життя.

А після усього покрилися б росами
І дівчинка якось спитала б мала,
Чи жінку ту знав, що за довгими косами
Довіку ховала два білих крила?


* * *

І звідки ти знаєш, скільки тепла по собі залишила осінь? –
Того, що не так вже й тепло, а вже більше – спогад,
Та тільки такий, що стоїш на нічному морозі
І відчуваєш гарячу присутність Бога.

І струшує небо зорі,
Що снігом до нас долітають першим,
Щоб так і лишитися соснам новим убранством,
І вітер іде за обрій самотнім вершником
Підтвердити передгір’ю своє підданство.

Мені не самотньо стояти під згустками снів і галактик
І бути безмовним свідком таїнства облачення,
І хай моє серце – всього лише ситцевий клаптик,
Та хрестиком Янгол вишив на ньому своє імення.


* * *

Що з нами, сестро?
Де твої коси?
Де мої двадцять?
Де наші сорок?
Звідки звістки нам голуби носять?
Що нам вітри потьмянілі говорять?

Крила зносилися, сестро, дочасно,
Тільки чомусь не росте їм заміна.
Нащо ночами вродою дражнить
Жінка, така молода і нетлінна?

Нащо нам знати, що там, на споді
Долі, якої, здавалось, не спити?
Сестро, то ми на безкрайнім городі
Вранці збираємо сни горицвітів!

От і зібрали.
Так жовто і просто
Сяють голівки їх, в’янучи тихо.
Звідки ж злетілись літа до погосту,
Ніби накликали круків на лихо?

Сестро!
Тепер я збираю ночами
Тіло і душу свою одиночну.
Що з нами, рідна?
Що, мила, з нами?!
Чом я ніяк зрозуміти не хочу?..


* * *

До краю, до кінця
пройду, візьму, віддам я
Від шишок на сосні
до плеса на вершині.
Розгадані місця,
вростаючи у пам’ять,
Тепер живуть в мені –
малиново-ожинні.

На згині серпня дні
осріблені й наріжні,
Заломлюється час,
настояний на травах,
І на одній струні,
озвучуючи ніжність,
Дзюрчить гірська вода
холодна і ласкава.

Це – таїнство ялин,
це медоносна милість,
Це – розкіш досхочу
впиватися у тишу,
Допоки зі шпарин
просочаться дозрілі
Дощі, які стечуть
і все це перепишуть!


* * *

Серпневий недільний ранок.
Сніданок в саду,
Що в променях, бджолах і росах,
У м’яті, мелісі…
Десь осінь свою павучки, причаївшись, прядуть,
І мед еспарцетовий скрапує в теплому лісі.

І – дзвони!
І – дзвони!
Над нами ушир і увись!
Здається, повітря народжене звуком од світла!
І ластівки наші так високо піднялись,
Де срібно і чисто відлунюється молитва.

Хай буде цей сад молодим,
Розростеться в літа,
Цей світ обживе,
Перейде від дітей до онуків,
Бо що б не казали, а сад –
Він усе пам’ята, –
І настрій води,
І крила,
І руки,
І звуки,

І те, що – неділя,
І серпень,
І сміх навздогін
Щасливому слову,
Коли всі разом за столом ми.
І доки є він,
І є ми,
І над нами цей дзвін –
Триває життя
І тримаємось ми у ньому!


* * *

                                     Є. Соломатіній
 
Цвіте безмежжя золотом гречаним,
Медові сни гойдає на стеблі,
І спрагло, всім єством, безперестанно
Вдихає небо пахощі землі, –

Бо соковита, сповнена медами,
Солодким духом викошених трав –
Полину, лепехи, валеріани,
Які гарячий вітер назбирав.

Усе підвладне розкоші буяння –
Цій вічній силі збутися сповна
У торжестві взаємного кохання,
У впертості пророслого зерна.

…У соняхах, ромашках, у волошках
Земля сади тримає розписні,
І котить неземний Котигорошко
Липневе сонце десь у вишині.


* * *

Коли я буду з тобою –
Я питиму соломинкою
Солоне тіло твоє.
Бо є
В тобі щось від моря сизого,
Що зверху – залізо залізом, а
Впіймаєш гольфстрім нестримності –
І дна вже не дістаєш!
Та що мені дно?
Тут простору –
Зарибленого,
Незримого!..
Мені ж бо достатньо острова –
Скелястого, нелюдимого,
Із чайками,
Альбатросами,
Обривистими вітрами, де
Небо скипає грозами,
Де сонце м’яке за нами йде.
Я питиму соломинкою
Всього тебе, до оскомини,
Допоки я буду жінкою,
Допоки не стану спомином,
Допоки ти смакуватимеш
Підсолено,
Підсолоджено,
Допоки все прибуватиме
Море твого обожнення.


* * *

Це мій шал.
Мій зухвалий замах.
На цю силу немає сили.
Я – чужа.
Я прийшла на запах
Твого тіла – п’янкого тіла.

Пахнуть мускусно,
Пахнуть пряно
Груди, плечі твої, зап’ястя…
Не торкайся, коли незвана,
Не єдина тобі жадана,
Не твоє безрозсудне щастя!

Я здаля помилуюсь – та є,
Хто зіп’є із твоєї чаші,
Хто вдихне тебе,
Хто змішає
Ваші запахи,
Звуки ваші…


* * *

Спи, жінко, спи, спи,
Розпусти свої перла ніжності,
Причаї свої ріки-соки –
Сон самотності – він глибокий,
Його дно – це початок вічності…
Жінко, спи,
Спи,
Спи…

На ожинових берегах –
Сік і кров, і пече – і трепетно,
Обережним хай буде крок
Між мереживами голок,
Так неси себе білим лебедем,
Ніби сонце в твоїх руках!

Бо тут закрут ріки різкий,
Бо тут камінь водою вибитий,
Бо і стрімко, і непрозоро,
І ріка тут пірнає в море,
Бо так легко ступити й схибити,
Тож іди, наче світ слизький!

Вогкий ранок услав степи
Простирадлами густо-білими…
Жінко, спи, ніби час обм’як,
Ніби то не його ім’я
Видихала ти розпашілою.
То був сон.
Жінко, спи,
Спи…


* * *

Це – таїна.
Це – магія проникнень.
Це так: прийшло, забрало і нема!
І вже останні вигорають вікна
І завмирає час над усіма
Людьми,
Їх снами,
Соснами,
Травою,
Затаєним відточенням тривог,
І світом нашим, витканим з тобою,
Який безмежний
І один на двох.
Це так – мовчати
Просто і шляхетно,
Не докоряти давнім і чужим,
Допоки не зіллються силуети
Супроти темних вікон із усім,
Що в значенні розчинено і формі,
Що втратило себе
І віднайшло
У чомусь безіменно неповторнім,
Як дощ, в мороз надиханий на скло.


* * *

Май собі втіху – тримайся мого крила!
Тільки наважишся – небо нас пустить вище!
Що тобі з того, ким я тобі була б?
А головне – навіщо?

Не озирайся.
Боятись тобі кого?
Пий моє літо – допоки воно медвяне.
Скоро дощі накриють рядном вогонь –
Наш, полум’яний.

Я тобі – туга за тим, чого нам не дано.
Ти мені – небо, і як тебе не хотіти?
Просто – тримайся!
А там уже – все одно.
Поки не вітер.

Хто тебе так піднесе,
Пронесе у собі,
Вимучить, виточить, виплаче і всотає?
Видихне площа крилами голубів…
Глянеш – мене немає…


* * *

Говори. Говори.
Своїм голосом напувай.
Це жадоба моя –
Проникати в глибини смислів,
Бо слова є такі,
Де ні стелі, ні дна не буває, –
Я пірнаю –
І час
Наді мною мені не тисне.
Це – безмежжя моє
Поза грузним тяжінням літ, –
Говори,
Зігрівай на вітрах полинових.
Я від слова твого
Огортаю душею світ –
Так бо тепло стає
Мені в пригорщах доброго слова.
Говори…
Крізь роки,
Крізь віки,
Крізь розломи епох,
У безсмертя рони
Своє слово прощенне,
Наче промінь – надію
У мій кам’яний острог,
Наче чуєш мене
І звертаєшся саме до мене.


* * *

Так само, як земля,
Як вигорілі трави,
Я прагну, щоб цей дощ споїв мене собою,
Щоб щедрим був,
Щоб ніч ласкавою водою
Наповнилась,
Бо час…
Бо дощ сьогодні править.

Щоб глибоко вода,
Не боячись віддалень,
Сочилася у сни глухого підземелля,
Бо там це вже – не дощ,
А крижані купелі
У чашах вікових базальтових купалень.

Що знаю я про дощ, про шлях його безсоння?
Ні звідки, ні яких гойдав він гондольєрів,
Допоки не протік в мою непевну еру,
Щоб вдосвіта пройти по кромці підвіконня…


* * *

Хай буде трішки осені на цій
Старій терасі.
Ти накриєш плечі
Клітчатим пледом, теплим, ніби вечір
В садах, які ще тільки при надії.

Нехай жасмин у чаї тане світло,
Колише вітер листя, що ослабло,
І вже не приховає зимних яблук
Округлості, налитої за літо.

Твори мене під поглядом ласкавим –
Так творить сонце все живе і суще!
Твори мене сьогодні на грядуще,
Яким би не було воно лукавим.

Я бачу все.
Забути буде важко,
Як ніжилися тістечка на таці,
Як промені міняли декорації
І остигали у прозорих чашках.


* * *

Ти триваєш в мені.
В неспокійній душі –
Там, де тріщина ніби –
Тектонічний розлом.
Підмиває ріка
Коріння рудих вершин,
Обпікаючи пам’ять
Своїм крижаним нутром.

Я – гора.
І згораючи з глибини,
Заселяю снами
Пустоти своїх печер.
Ти приходиш до мене
У найсамотніші сни
Серед відлуння тиші
І тіней чужих химер

Натяком на єство,
Згустком передчуття…
Дослухаюся –
Ріки течуть на звук
Твого збитого подиху,
Призабутого серцебиття
Й на сухе тепло твоїх рук.

Не приходь.
А якщо вже прийшов – бери
Мій запалений нерв
Собі на одну зі струн,
Бо якщо залишити
Його в глибині гори,
То – ні спокою людям,
Ні покірної радості сну!

Ти триваєш в мені…
І в безодні моїх безсонь
Заниває відторгнення так,
Мов відтятий світ,
Котрий так безтурботно
Пила із твоїх долонь,
Ніби час не зірветься
Вовік зі своїх орбіт.


* * *

Моє фортеп’яно таки не діждалось мене…
І море прогіркло, коли захлиналось вітрами,
І осінь по світу пройшлася вогнем, і плачем
Безмовно заходилось серце, обігране Вами.

А Ви то не чули, не знали, а Ви не могли
То чути і знати, хіба що вітри нашептали…
Та кажуть, від солі і зливи розбухнув, прогнив
Благий інструмент, що лишився дощам на поталу.

Він не відзвучав! Він не знав моїх рук і того,
Як пальці витягують душу, сотаючи звуки,
Що музика – чуєте? – музика – також вогонь –
Крещендо кохання, та більш – а капела розлуки…

Я знаю, що час пробіжиться по клавішах днів
І звук непроявлений іншому дасться у строки.
Зіграй мені, доле, оте, що належить мені.
Що-небудь зіграй, тільки прошу тебе – сon fuocо*!

________________________________
* Con fuoco – з вогнем (кон фуоко)

 

______________________________
 

Юлія Бережко-Камінська – поетеса, журналістка, редакторка, авторка семи книг поезії, одна з яких була номінована на Державну премію імені Тараса Шевченка.

Народилася 1982 року на Херсонщині. Закінчила Інститут журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка.