Михайло
ЛЄЦКІН
 

* * *

Серце повинно битись,
Інакше помре воно.
Сéрця несамовитість
Рятує людей давно.

В серці любов пасеться,
Їсть у лугах ізумруд…
Несамовитість серця
Здавна рятує люд.

Для серця важливі вчинки,
А не пусті словà…
Вчинки ж – це постать Жінки,
Вічність її жива!



ГОСПОДНЯ ЛАСКА
 (сонет)

Ах, люба жіночко наївна!
Ви стільки сієте добрà,
Що юною стає чарівно
Душа поетова стара…

Все видозмінюється дивно,
І дійсністю стає мара:
Помилувана Чураївна,
Отелло жінку не кара.

Ах, жіночко наївна люба!
Граційність Ваша – грішним згуба,
А доброчесним – оберіг.
Господня ласка споконвічна
Лягла на Вас і стала звична,
У віршах ствердившись моїх…



* * *

Працюй не форте, а піано,
Не зазирай роботі вглиб
І памˊятай, що ти – кохана
І в тебе є коханий тип.

З тобою ми не антиподи,
Ми антистаті – от і все.
От це крізь всякі шифри-коди
Мене до тебе і несе.

Я покохав тебе за те,
Що я не можу пояснити,
Як міг раніш без тебе жити,
Моє ти диво золоте.

Я намагаюсь так-то й так-то
Намацать стежку в твій чертог,
А ти тікаєш від контакту…
А я страждаю, бачить Бог…



* * *

Можливо, все навкруг химерне.
І все здається. Все не те.
А справжні – тільки щастя зéрна,
Й твоє сердечко золоте,

І цих легких торкань відчутність,
Яка наснилася вночі.
…В мені є Вічності присутність,
Щό схожа з вогником свічì…



* * *

Ах, який я ненасѝтний
І захланний у коханні…
Наче пуп’янок тендітний
Пещу я уже востаннє,

Наче більше не побачу
Ці такі звабливі перса…
Все йде обертом, неначе
Я на Джомолунгму здерся.

Де б це стриманість здобути –
Ну, можливо, хоч по блату?
…Та однак вже не забути
Ту, що встиг я покохати.



* * *

Готуйся, дівчинко, до сну,
Вечірню прочитай молитву,
Бо з нею ввійдеш в монолітну
Божественну голубизну.

Та в цій молитві не забудь
Мене, блукальця, помʹянути:
Коханням намертво прикутий,
До тебе я шукаю путь.

Її я маю віднайти
За сто рокìв, за двісті, триста –
Яскрава зірко пломениста,
Дай мені місце там, де ти…



СПРЯМОВУЮЧИ ПОМИСЕЛ І РУХ
 (сонет)

Ах, люба, як мене до тебе кличе
Зов давніх предків з кам’яних віків!
Я відкидаю логіку та звичай,
Бо всім єством до тебе прикипів.

Мені себе й переконати нìчим,
Щоб стерти з пам’яті тілесний звив,
Забути присмерк ока таємничий,
Бо сенс життя у ньому я відкрив.

Моє буття від мене не залежить –
Безмежність Космосу за мною стежить,
Спрямовуючи помисел і рух
До тебе – повелительки кохання.
Воно ж моє останнє сподівання
До того, як податися за пруг…



* * *

Я тебе у спеку та в сльоту,
В день сумний і в нічку безшабашну
На таку возніс би висоту,
Що і падати би з неї страшно.

І з височини птахів і хмар
Ти б змогла побачити, кохана,
Як палає ще юнацький жар
У старого, ніби міф, Бояна.

Той блажен, хто полюбив старим
І відходить навіть
                               у коханні,
Хто по світу пустить, наче дим,
Вірші недописані останні…



* * *

Люблю тебе і думаю про тебе.
А чи думки ці досягають Неба?
Чи знають там, яка ти бездоганна
Й красива, мов японська ікебана?
Не знають, мабуть ,бо, якби це знали,
Мене від тебе зразу б відігнали,
Щоб я не зіпсував і не зурочив
Цю первозданну стриманість жіночу.



КОЛИ У ДОРОСЛОМУ ВІЦІ
 (сонет)

Не плач, моя ніжна царівно:
У тебе попереду все,
Іще тобі доля чарівно
Розкішну любов принесе,

І буде все дивно-предивно,
Як в казці чи в моднім есе.
Чимало нектару наївний
Юнак з твоїх вуст ще поссе…

Й коли у дорослому віці
З продуманих мудрих позицій
Життя ти оглянеш своє,
То нинішній плач свій дитячий
Усмìшкою тихо позначиш…
Це щастя, як спогади є.



* * *

Моя кохана, будь благословенна
Й поета у безодню затягни,
Як вміла це божественна Єлена –
Призвідниця Троянської війни.

І хоч вона і не була актриса
Великої громади глядачів,
Та спокусила бідного Париса,
І він на цьому ділі погорів…

Нехай у мене алібі сталеве,
Та ладен я від нього відректись,
Щоб тільки стати пажем Королеви,
А не лакеєм гамірних актрис.



* * *

Ти не пручаєшся – у вічність шлях відкритий.
І наші дві в одну зливаються орбіти.
І вітер сонячний у Всесвіт нас возносить.
І подих твій мене не просить: «Досить…».
Ми нарізно живем, але в одному часі,
І він тобі шепоче: «Не пручайся…».



І НЕДОСЯЖНЕ ЩАСТЯ…
 (сонет)

Я губи з фотографії цілую
І думаю: чому це склалось так,
Що неспроможний цілувать вживу я
Жіноче тіло досита і всмак?

А склалось так тому, що вже живу я
(Прошу вас не впадати в переляк)
Багато, й скоро вигук «алілуя»
Спївати буде наді мною дяк.

Але душа уперто не старіє,
І не вмирають молодечі мрії
Про ідеал, що зваблює мене,
Яким мене постійно манить муза.
А я самотній, як новітній Крузо…
І недосяжне щастя – чарівне…



* * *

Зламав я все. Й з нуля почав усе.
Бо стимул мав я все почать спочатку,
Щоб потім споживати без остатку
Те, що прихильна доля принесе.
І поки ти ще набираєш текст
(Розгубленого ж підбадьорить треба),
В безпристрасне я надсилаю небо
Мого кохання непідкупний тест.



* * *

З кожним подихом я відчуваю,
Що живу лиш тому, що кохаю,
Що без твого розкішного тіла
В мені кров би давно зледеніла.
І, хоч знаю, що це неможливо,
Щоб зі мною була ти щаслива,
Що тобі треба іншого – принця,
Все одно я кохаю по вінця…

_________________
© Михайло Лєцкін
 

___________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/