Людмила
ДОБРОВОЛЬСЬКА
 

* * *

Любов до дерева, до цвіту
З дитинства в кожному живе –
І навесні в природнім світі
Щораз з’являється нове:

З цікавістю спостерігаєм,
Яка краса в природі є,
Схід сонця з радістю стрічаєм,
І вечір втіху нам дає.

З любов’ю зерна в землю сієм,
Плекаєм саду деревця,
Квітник турботливо лелієм,
Стрижем газони без кінця.

І по весні це забуяє,
Підніметься з роси й води…
Все, що із серця проростає,
Ми зберігаєм назавжди!


* * *

Любов ніколи не зупиниш –
Вона продовжує свій шлях,
Кохання будь-коли зустрінеш
Й купаєшся у почуттях.

Любов не піддається часу –
Душа ж бо завжди молода!
Вогнем палає непогасно,
Тече, як весняна вода

В струмку джерельно і прозоро,
Тремтливим порухом бринить,
Озветься дзвоном малиново,
Наповнить щастям кожну мить.

Тож хай цвіте любов у серці,
Теплом зігріє в холоди,
Вона і в старості вернеться,
Щоб був ти завжди молодим!


Винне серце…
 
Винне серце! Завжди винне серце:
То воно відкриється й болить,
Крається і на шматочки рветься,
То у прірву з розпачу летить…

То для нього радості замало,
То у ньому пристрастей потік,
Лиш такого з серцем не бувало,
Щоб не мало зовсім почуттів!

Винне серце в тому, що ніколи
Не забуде про минулий час,
Бо життєвої уроки школи
Не проходять без слідів для нас.

Вміщуючи досвіду криницю,
Поєднало і старе, й нове…
Не стомившись доброті учиться,
Серце винне в тому, що живе!


Крила щастя
 
У щастя крила є – чи ви це знали?
Вони підносять аж до сонця нас –
І відкривають неземні портали,
Де радості дорога простяглась.

У щастя – крила? Так, воно крилате,
На них злітаєм до нових висот,
Та тільки б їх в польоті не зламати,
Не впасти, як Ікар, в пучину вод…

У щастя – крила. Просто необхідно
Їх розгорнуть у всій своїй красі,
Щоб кожному було достоту видно:
У щастя крила є! Літайте всі!


* * *

Чого людині більше всього треба?
Достатку в домі, хліба на столі,
Над головою – сонячного неба,
Турботи не глобальні, а малі:

Садити сад, вирощувати квіти,
Роботу мати – гарну й до душі,
Дрібницями життєвими радіти,
З доріг далеких в рідний дім спішить…

Чого людині треба в цьому світі?
Аби не гинули мужі й сини,
Щоб не лишались сиротами діти…
Найголовніше – миру, не війни!


* * *

Свої вірші сама критикую:
Їх, бува, розбиваю у прах!
Хтось читає те, що публікую –
Почуття виливаю в словах!

Я у віршах даю собі раду,
Хоч почуть слушну думку люблю
І приймаю корисну пораду,
Навіть критику (зрідка!) терплю.

Я у віршах розраду знаходжу
Від неспокою і самоти.
І дороги неле′гкі проходжу,
Коли теми не можу знайти!

Я у віршах себе виражаю,
Свої мрії, думки, почуття.
І пишу, і в процесі страждаю,
Бо не мислю без віршів життя!


До читачів
 
Хай мої вірші вас ведуть у світ,
Де море радості, буяє цвіт,
Де звідусіль лунає спів птахів,
Де аромати яблунь сад розлив,
Де взимку – чистий і пухнастий сніг,
Де лід спинив нестримний річки біг,
Де є надія на прихід весни,
Де мир і спокій, де нема війни,
Де лиш любов панує і добро,
Де Божа ласка і людське тепло,
Де навесні співають солов‘ї…
Хай гріють душу вам слова мої!


* * *

Кожному потрібне слово щире,
Відчуття надійного плеча,
Усвідомлення: в життєвім вирі
Десь комусь тебе не вистача.

Кожному, повірте, необхідно,
Щоби хтось про нього піклувавсь,
Поруч йшла завжди людина рідна,
Й день зі спілкування починавсь.

Кожному приємно, звісно ж, знати,
Що комусь дорожчий він за всіх,
Горе зможе розділити навпіл
І помножити щасливий сміх.

Так уже влаштовано на світі,
Що у парі суджено іти.
Бо тоді душа весняно квітне,
Коли знаєш, що потрібен ти!


* * *

Буває так, що розумом і серцем
Сприймаємо життя першооснови,
Душа тремтить і серце хвильно б’ється
В очікуванні істинного Слова.

Його так складно іноді піймати –
Втікає, вислизає, невловиме –
І мусиш сіті ловчі розкидати,
Аби вхопити Слово нескориме.

Хто віршів не писав, той не збагне,
Які страждання випали поету…
Хай мука пошуку вас не мине,
Мої соратники. Високих злетів!


* * *

Нічого в світі просто не буває:
Для всього є своя пора, свій час.
І лиш один Всевишній правду знає,
Що кожному призначено із нас!

Усім дає по правді, по заслузі
За те, що ти зробив чи не зробив:
Зірвав букет у весняному лузі,
А чи бур‘ян на вулиці скосив,

Зламав гіллячку в лісі ненароком
Чи сад новий з любов‘ю посадив,
Комусь зробив добро, влив в серце спокій
Чи кішечку бездомну прихистив.

Образили кого чи завинили –
Воно іще повернеться, чекай!
Якщо ж в житті нікого не любили,
То хто тут винен? Серце відкривай!

Зробив добро – воно тобі віддасться,
Комусь нашкодив – шкоди жди в одвіт!
Подарував комусь шматочок щастя –
І сам щасливо дивишся на світ!

…В житті нічого просто не буває:
На все в нім правила й порядок є!
І, якщо ждеш, що сонцем світ засяє, –
Сам вибудовуй все життя своє!

__________________________
© Людмила Добровольська
 

___________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/