Наталія
КУЗЬМІЧОВА
 

* * *

А нам би вже весни,
Без вітру і без снігу,
Без мряки і без криги,
Й туманів пелени.

Нам би тепла усім
І сонця трохи більше,
Зігрітися скоріше
У лоні веснянім.

А нам би вже весни,
Без суму і тривоги,
І радості хоч трохи,
Без болю і війни.

А можна нам весни?



* * *

А щастя різним буває,
І люди різні, і долі.
В одного серце палає,
Інший тліє поволі.

А щастя буває різним,
Лиш треба його впізнати.
Нікому ніколи не пізно
Його в житті відшукати.

Хай кожен життю радіє,
В любові й добрі неодмінно!
Нехай сподівається й мріє...
Щастя тобі, людино!



* * *

Нелегко в долі вимолить презент,
Коли тебе накрила люта злива,
Коли життя зруйноване ущент
І жити, вже здається, неможливо.

Нелегко гордо встати і піти,
Коли аж до землі тебе притисло,
Коли вже проти тебе всі світи
Й, мов у лихому сні, життя зависло.

І горе вже цілує у чоло,
І відчай, ніби рідний, обіймає,
З човна останнє випало весло,
А човен тоне й виходу немає...

І гинеш ти, і плачеш, і кричиш!
В німім безсиллі тлієш ти щомиті...
В гарячім, хижім полум'ї гориш!
Здається, що один ти в цілім світі.

Тебе згинають біди в три дуги
І доля випробовує на міцність.
Метуть скажені зливи і сніги,
А ти стоїш, тримаєшся за гідність.

А ти стоїш і долю не клянеш,
І лаяти життя своє не смієш.
Обтрусиш свої біди і підеш...
І вистоїш! Інакше ти не вмієш.



* * *

Туманить дощ моє вікно,
Шкребуть по склу прозорі краплі.
У цьому мокрому кіно
І титри мокрі і незграбні.

І вітер тихо шелестить,
І б'ється лобом об віконня.
І щось тихенько жебонить
Цей тихий дощик, сіро-сонний...

Шумить, всерйоз чи жартома,
Притихне трохи й знову вшкварить.
І не страшна йому зима,
І лютий, той, що нині править.
Йому б лиш вéсну не проґавить.



ЛЮБЛЮ ЦЕЙ ДОЩ…
 
Люблю цей дощ, його нічний вояж,
Звабливу пісню, зморене зітхання,
Його зухвалий мокрий епатаж,
Мінорні ритми звечора до рання.

Люблю цей дощ. Я розчиняюсь в нім,
В його приємній і вологій суті.
І в серці знов з'являються моїм
Колишні мрії, вже давно забуті...

Лиш я і дощ... Нам добре з ним удвох,
Ми рідні дýші, спраглі, романтичні.
Чому близькі ми, знає лише Бог.
Не вічна я, та ці краплини вічні...



* * *

Поставити на паузу усе:
Якісь обов'язки, дрібні дилеми,
Забути про турботи і проблеми,
Згубитись в часі... Хай кудись несе...
Поставити на паузу усе!

Й притишити, нарешті, вже ходу,
В кулак зібрати все терпіння й волю.
Собі сказати: «Вистачить, доволі!
Через «не можу» далі не піду!»
Й притишити, нарешті, вже ходу.

І жити так, як хочеться тобі.
Щодня радіти, що живеш і досі
У цьому світі – у раю й хаосі...
І жити так, як хочеться тобі.



* * *

Любов, напевно, зріє в небесах,
В промінні сонця, у пухких хмаринках.
Зароджується в трепетних зірках,
У часі – у секундах, у хвилинках...

Любов не знає меж і забуття,
Вона – єдине вічне в цьому світі.
І хай не вічне це земне життя,
Любов же вічна й вічно буде жити.

І хай що буде – зливи і громи,
Пекельні муки і душевні рани,
Любов нас огортатиме крильми
І Янголом зорітиме над нами.

Любімо все: цей світ, що завеснів,
Яскравий день і дощ, і сніг, і вітер.
Бо все з любові, з дотиків і слів,
Із серця в серце, із думок і літер.

Любім життя, воно лише одне,
У ньому наші рідні, Мама й Тато.
Нехай любов нікого не мине,
Хай кожен вміє жити і кохати.



Я ВАС ЛЮБЛЮ
 
Я вас люблю, ви тільки не лякайтесь,
Я спокій ваш нічим не потривожу.
Але, прошу, ви цим не переймайтесь,
Можливо, вас колись забути зможу...

Я вас люблю, так пристрасно і ніжно,
І погляд ваш мене щораз тривожить…
Я знаю, що кохання моє грішне
Колись мене загубить і спустошить.

Я вас люблю, не можу не любити,
Бо ви один у мене в цілім світі.
Не можу я без вас, коханий, жити!
Чи каятися мушу, чи радіти..?

Я вас люблю, давно і безнадійно,
Ви моє щастя, біль і моя мука.
У своїх снах, тривожних, неспокійних,
Я бачу наші зустрічі й розлуки…

Я вас люблю! Чому мовчати мушу?
Ви знати це повинні неодмінно.
Ваш погляд так бентежить мою душу…
Я вас люблю! Хіба я в цьому винна?



ЖИВ-БУВ ПОЕТ
 
Жив-був Поет, писав свої вірші.
Ні, не для слави, просто для душі.
Любила його Муза іздаля,
Коли у парі з римою кружляв.

Приходила не часто, не щодня,
Щось диктувала, швидко, навмання...
Змиривсь Поет – не рівня він митцям.
Творив свою поезію він сам.

Отак і жив, до розкошів не звик,
Чимало написав він за свій вік.
Замріяний, невпізнаний, простий...
Ховав він від людей доробок свій.

Живуть такі поети на Землі,
Вразливі, ніби дітоньки малі.
Народжують без мук свої вірші.
Ні, не для слави пишуть – для душі.



ПРО РІДНУ МОВУ

Як гарно звучить наша мова,
Така чарівна, веселкова,
Красива і ніжна, мов квітка,
Мов пташка, ласкава лебідка.

Такої немає у світі,
Вона у вишневому цвіті,
У жовтій кульбабці яскравій,
У маминій казці цікавій.

Вона у ромашці біленькій,
У синій волошці гарненькій,
У полі – у стиглому житі,
У неба високій блакиті.

Така неповторна, чудова,
Привітна і тиха розмова,
В коханні освідчення, щастя
І справжнє Господнє причастя.

Моя найпрекрасніша мова,
Мелодія в кожному слові.
Вона найдорожча, крилата,
На вірш і на пісню багата.

В ній стільки теплá і любові!
Вона, мов зоря світанкова,
Глибока і чиста криниця,
Смачна і цілюща водиця.

Любімо її і плекаймо,
І нею щодня розмовляймо.
Слова її сонцем зігріті,
Вона наймиліша у світі.

____________________
© Наталія Кузьмічова
 

___________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/