Лариса Бекрешева

Перший день весни

Ось прокинувся день, ще не відаючи новини, 

Що за обрій майнув сіросніжний та вітряний лютий.

Календар розповів про несмілу годину весни,

Та не квітне бузок і пташиної пісні не чути.

Ще конвалії цвіт не дарує солодкий нектар,

Ще дерев не вдяглись у смарагдові платтячка віти,

Ще кужелиться сніг з круглощоких вгодованих хмар,

Але щось у душі починає непевно тремтіти.

Це торкнулась весна обважнілих в турботах плечей,

Нагадала про те, що сховали ми в серця підвалах,

Промінцем золотавим шугнула в озерця очей

І забутий мотив із далеких часів нагадала.

Ось прокинувся день, що весною опівночі став,

Колихнув вітерець сніжні шалі дерев обережно.

Наче все, як і вчора, та йде по замерзлих містах

Пустотлива весна, молода, гомінка, незалежна!

Осанна весні

Ще не прокинулись від сну алеї,

Та небо розплескало синьоцвіт.

Траві замерзлій сонце шле привіт,

Пригладивши цупку чуприну в неї.

Ще ластівки із мандрів не вертали,

Та спів синичок весело-дзвінкий 

Збудив грайливі дзвоники-струмки

Побіля латок снігу залежалих.

Знесилились лютневі сніговії –

Не тчуть мережива з вербових віт,

І крізь калюж тонкий прозорий лід

Вже березень відкрив сміливо вії.

І в душах, і в долинах лід вже тане

Від промінців і теплих рук та слів,

І зграйка пустотливих горобців

Насвистує весні свою осанну. 

Липень

Дмухнув жарінню стиглий липень.

Геть поховалися птахи,

Доми жаркі, мов смолоскипи,

Й даремно жмуться під дахи.

Асфальтом рухатись не сила –

Він плавиться мов ескімо!

Чекали літа, та не милим

Здається інколи воно!

Розтанули весняні мрії

Про тепле літечко ясне!

Душа бажає сніговіїв,

Чи злива хай скоріш лине!

Які ж бо ми примхливі, люди!

Як важко догодити нам!

Ще царювання снігу буде,

Не раді будемо й дощам…

А зараз липень! Сонця бризки

Печуть мов крапельки смоли!

Я не ховаюсь під берізки!

Здаюся, липню! Що ж, пали!

Прощання з літом

Коли весна краплинкою стече

У червень, наче непомітно грані.

За травнем туга серця не пече,

Лишень горять коралово герані…

Коли ж бо серпня лагідне тепло

До вересня дверей заносить вітер,

Жбурляючи краплини в темне скло,

Холодячи пелюстки пізнім квітам,

Так хочеться затримати цей плин,

Цей подих літа, погляд цей останній!

Та марно! Журавлів зникає клин…

Лишень горять коралово герані…

09.03.23

Чекана зустріч

– Вечір добрий! (не мій коханий!

Ні, коханий, але не мій!)

Прохолодним листком до рани

Погляд твій з оксамиту вій.

– Не чекала! (Та ні, чекала!

Навіть марила уві сні!)

– Просто йшла тут. (Брешу. Стояла.

Видивлялась тебе в вікні.)

– Справи як? (Я й без цього знаю. 

Є ж бо спільні знайомі в нас.)

–Та як завжди я виглядаю!

(Але тьохнуло серце враз!)

– До кав’ярні? Та поспішаю,

Але хвилька наразі є.

(Боже! Це ж бо квиток до раю!

Щастя вистраждане моє!)

Чом ця чашка така маленька?

Знов цей погляд крізь морок вій…

– На добраніч! (А як близенько

Мій коханий! Але не мій!)

Лист до вересня 

Здрастуй, вересню замріяний!

Із дванадцяти братів

Ти один такий злеліяний

У колисці золотій!

Неквапливий і не вітряний,

І надмірно не масткий,

І нудотно не розміряний,

І у дружбі не хисткий.

Ти ні спекою, ні холодом

Не опалиш моїх пліч!

І п’янким духмяним солодом

Знов мою напоїш ніч!

Знов самі вірші напишуться,

Знов любов прийде у сни…

Може, вересню, залишишся

Ти зі мною до весни?

Коханому 

Якби зібрати всі оті пісні,

Що про свою любов складають люди,

Чи ж то ніжнішими моєї будуть?

Я знаю це напевно – ні!

Якби знайти країнами всіма

Портрети, що написані з коханих,

Чи ж з погляду на риси їх розтану?

Ні, кращих від твоїх – нема!

Якби зібрати з неба зірок ківш,

Та місяць, що сріблиться серед ночі,

Чи ж є щось, щоб сильніш сліпило б очі?

Ні, все ж любов моя яркіш! 

Погодні комікси

Нам розповів похудлий календар,

Що час зими настав-таки сьогодні,

Та ллється, мов з відра, з дірявих хмар!

Такі собі от комікси погодні.

І тротуар не стелиться – пливе.

І я пливу в осоловілий грудень.

Грудневий дощ – це, наче, й не нове,

Ще тих дощів в зимових ранках буде!

Але сьогодні! Ну, скажіть, чому

Тоді, коли так мріялось безмежно,

Як грудень розжене сиру пітьму

І змерзле місто вкриє обережно

Чимсь просто неземної білизни,

Чимсь лагідним, довірливо-дитячим,

Долинувшим з країв, де літні сни

Кружляють у танку своїм гарячім…

І раптом дощ! Волаю: «Де зима?

Де сніг? Де заблукала хуртовина?»

Та відповіді у дощу нема.

Лишень туман промоклим містом плине.

Зимовий сум

Лягла на землю біла тиша!

Землі і неба супокій

Зазнайко-вітер не колише,

Заснувши в ковдрі сніговій.

І з шовкокрилої хмаринки

В цій мерзлій тиші чарівній

Дві візерунчаті сніжинки

В долоні пурхнули мені,

Мов два метелики зимові,

Що мчать бездумно на вогонь!

Та тільки навіть за любові

Погубить їх тепло долонь!

Мені не сила їх губити!

Жену їх з теплої руки!

Та в’януть ці зимові квіти!

Так було й буде крізь віки –

Не втримати! Спливе! Розтане,

Що серцем хочеш зберегти!

Й мені колись той час настане

З долоні Всесвіту стекти!

Чекання весни

Хуртовина розходилась –

Білим порохом мете!

Покривалом білим вкрилось,

Все, що було золоте

У жовтневих щедрих шатах!

Так! Зима скупа на цвіт!

Білий стелиться крилато.

Чорний тче мережжя віт.

Раптом серед бідноцвіта

Лип зчорнілих і сумних,

Мов веселий острів літа,

Стан зеленої сосни!

В сніговій безлюдній тиші

Обійму струнку сосну!

Певно буде веселіше

Вдвох чекати на весну!

Вечірній гість

Тихий стукіт в вечірнє вікно –

Я гостей вже давно не чекала,

Та здригнулась душа все одно:

Може щастя моє завітало?

Може той, що покинув мій дім,

Щоб блукати розбурханим світом,

Десь за затишком скучив моїм

І прийшов з теплим подихом літа?

Навстіж заспані стулки вікна!

Мій коханий, жаданий мій, де ти?

Тільки стукоту серця луна,

Тільки вітер шепоче сонети,

Тільки шелех у темних гілках,

Тільки вечір із відчаєм гострим,

Тільки краплі течуть по щоках…

Дощ? Ну що ж, будеш гостем.

Неспівпадання 

Є тисячі людей з очима пілігримів,

Що прагнуть теплих рук, і щирих теплих слів,

Що раді з вуст твоїх бодай недовгій римі,

Чи дотику руки – візьми і ощаслив! 

А ти бредеш у ніч, у пекло непокою,

Пускаєш все життя, як поїзд під укіс,

І мариш наяву з надією слабкою,

Щоб вітер в те вікно твій шалий вірш заніс.

Не розказати біль цього неспівпадання,

Не виписати щем роздертої душі,

Лишились тільки сни і мрії до світання,

І зціплені вуста й волаючі вірші!