Павло
СИМОНЕНКО
 

ВІДШУМІЛО ЛІТО

Хмурить небо зморщене чоло,
Роздува вітрець вогонь калини...
Відшуміло літо, відгуло,
Скоро вже й до вирію полине.

Пані Флора змінить свій наряд,
Поміняє сукню і прикраси,
Розфарбує всі гаї підряд
У десятки кольорів одразу.

Стихне птичий гамір між гілля,
За моря полинуть перелітні,
На спочинок вляжеться земля
Аж до найтепліших днів у квітні...


ДЕ ТИ, ДОЛЕ?
 
У небі сонце плавить синь розлиту.
В ліси сховалась прохолодна тінь...
А жайвір, осідлавши височінь,
Співає гімни і життю, і літу.

Легенький вітерець щось шепче житу,
До ніг мені вклоняється полинь...
О доленько моя, з чиїх велінь
Носила ти мене по білу світу?

Вчувається мені знайомий звук
Тієї пісні, що лилась від серця,
Від потиску коханих ніжних рук
На березі чарівного озерця...

О, як давно було це у житті!
Чи ти не збилась. доленько. з путі?


НЕ ПРИЙШЛА ПОРА
 
Живу, як всі. А чи насправді ж, як усі?
І чи живу, чи, може, просто тихо скнію?
Життя видзвонює у всій своїй красі,
А я в тяжкій задумі ніби чуманію.

В минуле мій потічок пам’яті струмить,
Бо всі мої найкращі роки там зостались,
А нині щохвилини кожна Божа мить
Нестримно й безупинно наближає старість!

Ось так я і живу... Та це хіба життя,
Якщо я кожен день безплідно коротаю?!
Але ж назад уже немає вороття,
Утрачене Природа-ненька не вертає!

Та що робить, мені вже нікуди спішить
В цьому буденному завихреному вирі!
Якщо я ще комусь потрібен – маю жить!
Виходить, ще не час мені летіть у вирій...


Я ВІРШІ ТВОРЮ
 
До слова словечко... Я вірші творю,
Думки через сито густе просіваю,
Відверто своїм читачам говорю,
Про те, що тривожить і що відчуваю.

Поезія – це не суконний сувій,
Шершавий і грубий, а перлів намисто,
В ній кожен рядочок – це сонця розвій,
Або водограй, що струмить променисто.

Написаний вірш – мов напружений лук,
Що силою силі завжди протидіє,
У ньому – і серця стривожений стук,
І сумнів, і віра, зневіра й надія.

До слова словечко... Я в них розкажу
Про грішне й святе, про минуле й майбутнє,
Про те, що ненавиджу, чим дорожу,
Про примхи життєві, про свята і будні.

Я вірші творю, як сумління велить,
Пишу про кохання, про болі і смерті,
Пишу-поспішаю, бо серце болить:
Чи встигну сказати все в цій круговерті?!


ЗЛЕТІТЬ У ВИСОЧІНЬ!

В душі своїй і в серці не тримайте зла,
Несіть поміж людей лише тепло і світло,
Щоб кожне із облич усмішкою розквітло,
Щоб завжди серед вас любов свята жила.

Хай зникнуть з ваших уст намови і хула,
Хай Божа благодать наповнить ваше житло!
Невже ж у сірих днях вам жити не набридло?
Пора б обзавестися крилами орла!

Облиште жити в буднях, мрійте про високе,
Бо надто ж мало видно з вашого вікна...
Злетіть у височінь, немов орел чи сокіл,
Огляньте звідти світ – яка широчина!

Можливо, обшир той і простору чуття
Поможуть вам змінити погляд на життя!

___________________
© Павло Симоненко

 

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/