Михайло
ЖАЙВОРОН
 
 
* * *

Там, де ліс крило своє волочить,
І обійми розкриває вись,
Із вовками жив – не вив по-вовчи, –
І тому людиною лишивсь.

А стежки́ плели свої полотна,
Вишивала доля рушники…
І тьмяніла ранків позолота
У туманах сивої ріки.

Світ ловив на срібло павутини
І манив у сіті міражів…
Не було там більшої людини,
Ніж у вовка гли́боко в душі.

Сильних і ненавиділи мовчки,
А слабким іздавна все одно.
Із вовками жив – не вив по-вовчи, –
Сіяв свої зорі…
І зерно.


* * *

У ту саму ріку
               не ступає вечірня луна.
У тій самій воді
               і верба свою тінь не полоще.
Все тече –
               піднімає піщину планети із дна
І несе течією
               крізь темінь космічної ночі.

Не вродився ще той,
               хто зумів би спинити цей плин,
Повернутися знову
               на старт для нового забігу.
Витікає крізь пальці
               пісок проминущих хвилин,
Що стає золотим
               на вершині прожитого віку.

Лиш тоді розумієш
               ціну злитків ранішніх сонць,
І почому хліби
               на просолених потом долинах.
Не лишає ніяких слідів
               прибережний пісок,
На круги повертає своя
               і людина, і глина.

Щось ліпитимуть знов
               на гончарному крузі землі
Не боги, не святі,
               і не ликом, як мовиться, шиті.
Та завжди розбиваються
               горщики і кришталі,
І нікому іще не вдавалося
               їх ідеально зліпити.

Запресована в краплю ріка,
               ціла вічність – у мить
Розривають зсередини
               кокони простору й часу,
І довкруж розливають
               по білому небу блакить.
І метелик той самий – щодня,
               але інший щоразу.

 ____________________
© Михайло Жайворон

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/