Павло
СИМОНЕНКО
 

ОСІННІ ЕСКІЗИ
 
1.
 
Вільха, одягши багряне убрання,
З подихом вітру вклоняється нивам,
Небо чомусь зажурилося зрання,
Блякло відсвічує сизим розливом...

Сівши на плечі крислатому клену,
Сонце проблискує променем косим...
Прадід-горіх, знявши шапку зелену,
Чемно вітає господарку Осінь...

2.
 
Туманні ранки, росяні, холодні,
В росинках павутиння по стерні...
Важкі сади, важкі мої долоні,
І ожеред важкий на гармані...

У сукні невідбіленій, картинно
Вогонь калин заплівши в кісниках,
Крокує Осінь – ваговито, чинно,
Немов Мадонна з Сином на руках...

3.
 
Ходить по вулиці бабине літо –
Все в позолоті, багрянцем облите,
Срібно видзвонює в небо високе,
Сонечко сипле яскраві бурштини
На посірілі горби і долини,
Пахнуть ще пізні зажурені квіти...
Ходить по вулиці бабине літо...


4.
 
Сірі хмари окутали небо усе –
Це вже осінь дощі і тумани несе,
Мій Пегас недаремно на дибки стає
І простуджену землю копитами б'є.

Пишні трави померхли на схилах гори,
Не розноситься лунами сміх дітвори,
А дерева, скоцюрблені, мов старики,
Простягають до неба безлисті гілки.

Чередою у вирій летять журавлі,
Оповила жура все живе на землі,
Посумнішали села, поблякли міста,
Степова далина стала сіра, пуста...

Тільки вітер гуляє на голих полях
Та перекотиполе шукає свій шлях...
Небо хмари по вінця свинцем налива –
Осінь твердо вступає в законні права.

5.
 
Листочки березові жовкнуть поволі,
Дими від багать лінькувато струмують,
Птахів косяки, поріділі доволі,
Нестримно на південь, у вирій прямують.

Їх дуже далека дорога чекає
І смуток розлуки з полями своїми,
Прощально до них перепілка гукає,
Готуючись теж навздогінці за ними.

Понижчали нібито неба простори,
Відблискують води холодністю сталі,
Померхлими травами криються гори
І люди немовби суворіші стали.

В ліси і яруги ховаються звірі,
Готуючи дупла, барлоги і нори,
І ранки стають прохолодні та сірі,
Вмиваються росами ранкові зорі.

Хоч сонце щоденно ще весело грає,
І небо неміряно струшує просинь –
Уперто, нестримно з північного краю
Нечутними кроками крадеться осінь...


6.
 
Запізніла гуляка Осінь
Оголила дерева, кущі,
Скаламутила неба просинь,
Розпустила холодні дощі,

Розігнала пташок у вирій,
Вкоротила мирську суєту,
А нахмурені ранки сірі
Одягла у сріблисту фату...

Загорнувшись у хмари-шуби,
Підстеливши перину-туман,
То лежить вона десь на зрубі,
То гайне на простуджений лан...

Вигляда, чи не йде сестриця –
Білокоса морозна зима...
І пора б їм уже зустріться,
Та щось довго сестриці нема...

___________________
© Павло Симоненко

 

_______________________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/