Константин
ВАСИЛЬЧЕНКО
 
* * *

Подумалось – когда открылась дверь,
Не много ль слов я выбросил на ветер?
Ведь мог бы просыпаться на рассвете,
Не мучимый обилием потерь.
Кому теперь поэта ремесло,
Как в прежние года, необходимо?
Ни строчки не прочтя, проходит мимо
Читательская публика. Числом
Стихов вполне достойных, к сожаленью,
Её не возбудить, словами не пронять –
Не проще ль чем иным себя занять,
Не тратя время на стихосложенье?

Подумалось – какая ерунда!
Всему виной плохое настроенье,
Оно стечёт, как талая вода.
Земли не остановится вращенье,
Лишь осознав своё предназначенье,
Не труден выбор между «нет» и «да».
Поверьте мне. Я знаю, господа.
А те слова, что брошены на ветер –
Они мои. И я за них в ответе.
Как никогда.


Олександр
ВРУБЛІВСЬКИЙ
 
* * *

Тріпають крилами птахи
Промокле небо, щоб просохло.
За ліхтарем я нахиливсь
І бачу, як водою кола...

Над головою – висота
І голосів сонцеплетіння,
І очі білого кота
В вікні будинку соловіли.

Далекі кроки, шум машин
Стихати стали коло мене.
Чоловіків, їхніх дружин
З реклами кличе фітнес-тренер.

Трава росте серед зими,
Коли немає довго снігу.
Мені наснився зранку мир
За Фрейдом наче б чи за збігом.


Алла
ГОЛУБЄВА
 
ДЕЦИМА

Сонечко прокинулось раненько,
Розігнало сірий смуток хмар.
Безліч в небі тих сумних отар...
І не полічити тих сіреньких.
Знов яскраве небо і чистеньке,
Ніби з льону синє полотно.
Тихо колихається воно,
Піднімає настрій у людей.
Посміхається чудовий день,
Загляда промінчиком в вікно.


Радислав
ГУСЛИН
 
* * *

…ты представь лишь, что всё случилось,
всё, что пелось, о чём молилось,
что в пустыне под звёздами снилось,
что в сияющем мраке явилось,
как по писанному у пророка,
в хладном лепете одиноко
притаилась душа у края
беспредельного кроткого рая,
жизнь свернулась в одну минуту,
и ты чувствуешь руку чью-то,
ласку лезвия, скальпель света,
кисть и голос поэтов поэта…


Людмила
ДОБРОВОЛЬСЬКА
 
* * *

         В двері наших сердець Любов стукає тихо…
                                                Михайло Закарпатчик

В двері наших сердець Любов стукає тихо,
Так несміло прохає людей: «Відчиніть!»
Та не кожен відчинить – сторожить там лихо:
Чорна заздрість, бува, недалеко стоїть.

І позбутися важко думок непривітних,
Що приходять нізвідки, приносячи тьму,
Тільки сила Любові нас може зігріти,
І втікати примусить зловісну ману.

Як почуєте стук в двері вашого серця,
Не баріться, негайно зустріньте Любов –
Може статись, що більш вона не озоветься:
Не вертається щастя утрачене знов…


Сергей
ДУНЕВ
 
* * *

Нам раньше охватить
Весь мир хотелось взглядом,
Не замечая то,
Что пребывает рядом.

Теперь, когда года
Так быстро пролетели,
Мы стали понимать,
Как много проглядели.

Всего нам не объять,
Да это и не надо:
Дороже нет того,
Что рядом – в поле взгляда.


Михайло
ЛЄЦКІН
 
ЗА ЩО МЕНІ ЦЕ
 
Веду розмову сам з собою –
Добу торочу за добою,
Немов готуюсь до двобою –
І знов-таки з самим собою.

Це що – закоханість у себе?
Чи ледь означена потреба
Із самоти шукати вихід
І позначати певні віхи?

Не знаю… І дізнаюсь вряд чи.
Натомість небо в зорях бачу
І чую шепіт із захмар’я:
«Живи – даю тобі цей дар я».

І от живу я – без амбіцій,
Не знаючи, за що мені це…
Це Божа милість незбагненна
Чомусь торкнулася до мене.


Игорь
МАРКЕС
 
* * *

…Всё из тумана – и стихи, и проза,
И строчкой пробивается рассвет,
И в дымке белой вянут туберозы
Прошедших, не тебе дарёных лет…

Всё из тумана – всполохи мечтаний,
И скрип дверей, и шорох от плаща,
И время неназначенных свиданий,
В беседке ветхой с крышей из плюща…

Всё из тумана – взгляды и молчанье,
И спешных слов разорванная вязь,
И пыль дороги в звуках обещанья,
И неба вдруг разорванная бязь…


Ольга
МУСІЄНКО
 
* * *

Вже й січень сплив, неначе не було.
Він цьогоріч на себе був несхожий.
Мабуть, у березня позичив він тепло,
Незвичним був, мов дивний перехожий.

А лютий що?.. То назва лиш така...
Насправді чулий він і незлобивий.
Коротка й мокра борода шорстка,
А погляд і розгублений, й тужливий.

Ні, не слабкий – відповідальний він.
Дарма, що м'якосердий й тонкосльозий.
Природа прагне щедрих перемін.
Він Весну буде з неба перевозить.

Синіє даль... І небеса цвітуть...
На крівлях голуби воркують гучно.
Напевно, саме в цьому справжня суть,
Щоб все оце було тобі співзвучно.


Евгений
ПУГАЧЁВ
 
* * *

Осторожно стереть с окна конденсат
и следить за дорогой – хотя и не нужно.
Там промзоны унылость – машины, склад.
На подъёмах маршрутка воет натужно.

Выезжаем на мост над дорогой железной.
Обложившая изморось. Рельсы блестят.
В этой местности серой и затрапезной
не зацепишься взглядом – блуждает взгляд.

Постепенно тоска обнимает душу.
Что случилось, право, и не поймёшь,
но бубенчик счастья – всё глуше, глуше –
дребезжит, как на пол упавший грош.

Непонятно, куда исчезает время,
отчего в маршрутке ты, одинок,
пребываешь в каких-то своих эмпиреях,
где лишь образов странных и рифм манок.

Кто опишет, как исподволь мысли зреют?
Кто поймёт секрет зарождения строк?

___________________________________________________
© Международная поэтическая группа «Новый КОВЧЕГ»
https://www.facebook.com/groups/230612820680485/