ЮРІЙ КИРИЧЕНКО (1954-2015)


Вірші з старого планшета

 ВІД АВТОРА

Давно мрію написати книжку
Про матір з підручником Історії в руках,
Про діда, який був коногоном на шахтах Юза,
Про бабусю з долею сивої чаєчки при битій дорозі,
Про доньку Богдану, яка показує неньці
П’ятірку з української мови в щоденнику.
Про сусіда Івана Миновича, з яким у селі Копані
Мав колись одну спільну криницю на дві спраглі родини,
Про землю предків і нащадків,
На всі віки єдину і священну, яку називаємо Ріднизною.
Про небо ластівоче в очах мого дитинства,
Про скіфське золото в крові прадіда й правнука,
Про козацьку люльку Івана Богуна
І про розмову з скіфською бабою в горобину ніч.
Про житній колосок з урожайної ниви,
Ім’я якій незмінне – Батьківщина.
Про багнет від карабіна зразка 1941 року,
Знайдений ватагою дітлахів на березі річки Вовча,
Яким Тиміш Одуд вирізав сопілку для свого первістка,
Прилучивши таким робом хижий витвір
З рурської сталі до краси і натхнення.
І ще багато про що:
Про зорі і поцілунки, солов’їв і набої,
Зраду і дикий мак у твоїм волоссі.
Назву для книжки маю ще з дня свого народження: „СЕРЦЕ".
Вже понад тридцять літ живе в мені цей рукопис.
Є й редактор: совість.
За рецензента править сумління.
Читачем і суддею має стати час,
А з ним – жарти кепські.
От і лишається мрія в стані рукопису,
Тиражована долею лише на два читача:
Любов і ненависть.

1985р.

ЧУТТЯ ВІТЧИЗНИ

Ніколи світ добра не стане на коліна,
Його не спопелить, не осквернить, не вбить.
Чого я був би варт, якби не Батьківщина,
Що в серці у моїм сопілкою болить.
Якби не ріднокрай, не мрії парубочі,
Я звікував би вік в холопській борозні.
А може, в чужині закрив би спраглі очі
І зорецвіт добра не усміхнувсь мені.
Ніхто б не посадив мене за стіл, як сина,
Не розділив навпіл останні хліб і сіль.
І молодість моя, неначе кураїна,
Помножена була б на гіркоту, на біль.
Тож святиться навік нехай чуття Вітчизни,
Немов до джерела, до нього припаду
В погожий день ясний і у годину грізну,
В пожежах барикад і в росянім саду.
Цвіти, чуття моє, пелюсткою любові,
Мов донечка рости, високим змістом стань.
Будь щедрим на любов, як жито в колоскові,
Діткливим до краси, як світанкова лань.
Не відцурайсь мене, дітей моїх і внуків,
В годину нелегку двосічним стань мечем.
Калини цвіт не кинь на ґлум більмавих круків,
А я тобі за це – незрадним сурмачем.
Візьми моє життя, мій мозок, кров і вроду,
А тільки будь в мені, як материн завіт.
І в гадці не майну шукать для себе броду,
Коли прийшла пора відстоять правди світ.
Бо що я без людей, без їх турбот всечасних, –
Хмарини тінь бліда, яку розвіє день.
Лиш на землі батьків нащадків гідне щастя, –
На терені олжі нема для нас пісень.
Даремно супостат ладна столи для тризни,
Злонаміри його розсипляться у прах.
У кожному із нас живе чуття Вітчизни, –
Не зважити його на хитрих терезах.
Мета у нас одна і суть у нас єдина,
На всю родину в нас – одне серцебиття.
Ніколи світ добра не стане на коліна,
Такий у нас девіз, такий закон життя.
Біснується, сичить від люті рать зміїна,
Мені ж – плекати вірш, а брату – сталь варить.
Незмінно при серцях при наших Батьківщина,
Як рідна мати всміхнено стоїть.


БАЛАДА СТЕПУ

Звідціль моє зоріння почалось,
Мій першовитік і моя основа.
Тут ґартувалась серця мого мова,
За вітром відсівались лихо, змова,
Виґранювало золото колось,
Звідціль моє мужніння почалось…
Мій родовід прадавній, як земля,
Мої криниці знають в цілім світі,
Мій родич сонцем обізвавсь в ґраніті,
Щоб я, як він, заклечував поля.
Щоб так, як він, косив, орав і сіяв,
Про повнозерний колос спрагло мріяв,
Зорею проростаючи в віки.
Щоб зайда не стоптав душевну вроду,
Яка нам ізправіку в рід дана…
Не буде хліборобу переводу –
Туге крило не візьме сивина…
Хоч шемретять у вирій журавлі,
Я знаю: їм вертатися до хати,
Мені ж клепать на вéсну чересло
І житнім цвітом землю уквітчати,
Бо маю з слів відлите ремесло…
Звідціль моє зоріння почалось,
Огром небес, сопілка калинова…
Тут українна в творчості основа,
Тут жайвір колисав росу колось –
Звідціль безсмертя роду почалось!


ПЕРШІ ПОВЕРХИ НЕБА

В. Гукову

Літаки моїх віршів знялися в районній газеті,
Коли в небі неспокою зорі іще й не цвіли…
Матері пекли хліб, клекотіли бої на планеті,
Хтось у радість дитячу націлив безжальні стволи…
Літаки моїх віршів взяли небайдужість в пілоти,
Їхні крила вросли в небовись завірюх і сльоти…
Перший рейд їх – супроти зневіри, марноти, підлоти,
Хоч непросто безкарно зенітки ворожі пройти…
Літаки моїх віршів зреклись запасних парашутів:
Як іти до мети, то лиш так, як натхнення велить…
Не заради похвал і врочисто-парадних салютів
Ностальгією неба душа у пілотів болить…
Літаки моїх віршів не знали ще більшого неба,
Їхній обрій не звідав ще справжньої радості крил…
Та жила в їх єстві невідцвітна, суремна потреба
Власну долю поставить під сяйво блакитних вітрил…
Це – не просто слова: їх снага визрівала в хуртечі,
В крижаних завірюхах, на лезах кинджальних вогнів…
Біль поразок не згорбив неспокоєм клечані плечі,
Бо на материн профіль рівняється профіль синів…
Літаки моїх віршів вже звірили з серцем світанки,
Їх маршрут проляга у прийдешність заобрійних літ…
Ось редактор районки прогляне непоквапом гранки,
Щоб небавом промовить оте сокровенне: „В політ!"
Заклекоче грімливо вогонь реактивного злету,
Стане ближче на небо одне літаком до мети…
А на ранок земляк з Васильківки розкриє газету
І прихилить до себе небачені досі світи…
Літаки моїх віршів сьогодні вернулись додому,
В степовій Васильківці їх сивий стріча генерал…
А юнкор мрійночубий, пагінчик весняного грому,
Так, як я у дитинстві, вслухається в неба хорал…

03.03.1985р.
м. Дніпропетровськ.


ЯКЩО СЛОВА – НА БРУСТВЕРІ БІЙЦІ…

Біографія вірша

Вірш – не з нічого, вірш прийшов з життя,
У котрому любив до забуття,
У котрому і радість мав, і муку,
Жагу, мов наречену, вів за руку
У щастя, не питаючи, куди,
Шепочучи: „Цвіт вуст не остуди…"
Вірш – не з нічого, він – з чуття долоні,
Із сліз, що від прозріння ледь солоні,
З надії і розлуки – двох сестер,
Чий смуток вечір в зорях розпростер…
Вірш – із землі, на котрій доти й дзоти,
І колоски без фальші позолоти,
З твого „прости" й мойого „обізвись",
І з ластівок, для котрих доля – вись…
Вірш – не з нічого, він увесь – з скорботи:
Вмер дядько, котрий шив сестрі чобόти
У повоєнну осінь при свічі
В ніч, коли сонно лаялись сичі,
А я учився по складах радіти,
Читаючи: „Ми – Перемоги діти"…
І, дивлячись на дядька й ордени,
Не помічав у мами сивини…
Вірш – не з нічого, він – з осколка міни,
Що завітав, настраханий, у сіни,
Коли гули хрестаті літаки,
Закреслюючи речення й роки…
Вірш – не з нічого, він – із спогадання,
Коли душа, крижинна від ридання,
Ледь обізвалась на сліпе „курли",
Як два весілля сіли за столи…
Вірш – не з нічого, він – суцільна рана:
Ось знов упав боєць на тлі екрана,
Та не впустив під ноги стяг судьби,
На котрому терпке: „Не відлюби!"
Вірш – не з нічого, вірш – земляк світанку,
Він мок в окопі, воював у танку,
Стрічав зорю – гарячу, як вуста,
В час, коли мряка сіялась густа…
З ним я навчався вірити й любити,
Граніт неправди на шматки дробити,
Читати зміст душі – не папірці,
Якщо слова – на бруствері бійці…

01.04.1985р.
м. Дніпропетровськ.



ПАМ’ЯТЬ ГЕНІВ

 О. Гончару

…А були ми з тобою колись – лиш трава,
Лиш буркун, ковила чи ромашка…
Пам’ять генів і нині в душі невгава,
Промовляє, мов щебетна пташка…
А були ми з тобою колись – лиш роса
На ранкових знаменах калини…
То вже потім, як ніч в згаслих зорях, – коса,
То вже потім вуста, як жарини…
А були ми з тобою – лиш мак-дикосій,
Пломінкі і гарячі на вроду…
То вже потім мене нарекли Хлібосій
У селі біля Сонного Броду…
А були ми з тобою – лиш прах і паслін,
Лиш зеленого хмелю долина…
То вже потім свідомість звела нас з колін
І назвала значуще: людина…
А були ми з тобою колись – лиш любов,
Недарма ж тебе Любою звати…
Нас вінчала трава в щебетанні дібров,
Вчила вірно і ніжно кохати…
То вже потім – і стріли, й вогонь, і ножі,
То вже потім – ясир і неволя…
А були ж і вуста, і серця не чужі,
І зоря – в німбі жнивного поля…
Скільки треба було нам з тобою пройти
Крізь румовища, смерть і руїни,
Аби знову збагнути і знов осягти
Неповторність ромашки й раїни…
Нас вбивала гора Еттерсберг, Моабіт,
Бабин Яр нам стріляв у зіниці –
Смерть творила небачений досі кульбіт,
А серця, як і перш, – з росяниці…
То дарма, що з тобою ми тільки трава,
Лиш буркун, ковила чи пасльони…
Віщий подзвін святинь крізь віки невгава –
Він сильніший за грім і патрони…
Прийдуть інші кохатись, печалі студить,
Сіять жито, світанкам радіти…
Нам лишилось одне: пам’ять генів збудить,
Якщо ми – скрух „пасльонові діти"…
Громовиці епох не задмуть в ніч свічу,
І, можливо, колись на світанні,
Я вустами нащадка тобі прошепчу:
„Подивись, які проліски ранні…"
Стрепенеться в душі молодій тятива,
Серце тьохне, як вранішня пташка…
…А були ми з тобою колись лиш трава,
Лиш буркун, ковила чи ромашка…

10.11.1984р.


* * *

Все набува ознак документальних:
Шинеля діда і оркестр синиць.
Диктант дочки за четверть вирішальний
І сива сталь стогрімних гаківниць.
У призмі історичного прицілу
Живе людина, трудиться, гряде.
Читає вірш, хлібину крає білу
А чи розмову з матір’ю веде.
Вітає днину в зорянім польоті,
Скеровує в майбуть атомохід.
Схиляється над кресленням в турботі
Чи пада в січі
на гарячий лід.
Все набува ознак документальних,
Все в серці поселяється навік.
І хоч бува й лежить в куточку дальнім,
Та не спиня й на хвильку часолік.


* * *

А. Малишку

…З книжок років перейдених
Вірш зняв мій сто замків:
Бійців стрічаю рейдових,
Бувалих юнаків…
В пілоточці, при ордені,
Гармонь у три ряди…
Шляхи гвардійські пройдені,
Гірчать терпкі меди…
Вітчизною наснажені,
Ішли в сніги, в огонь…
Свинцем не поневажені,
Мак-дикосій – з долонь…
Книжки років перейдених,
Армійських зваг тираж…
Сьогоднішній підхід до них:
В рюкзак – і у гараж?..
А в їх сназі – мелодія,
Невичахла струна…
…Душа солдатська – лодія,
Що з-поміж снів зрина…

25.03.2010р.


* * *

Напишу на прикладі багнетом:
„Лиш – Вітчизна, лиш – ти, лиш – зоря…"
За зеленим гвардійським наметом
Вечір в майві пожеж догоря.
Не чекай мене в сутінь, кохана,
На хвилинку відклавши шиття.
Зійде зірка – гаряча, мов рана,
В узголів’ї земного життя.
Ти до неї торкнися вустами,
До одвірка чолом доторкнись.
Над моїми скупими листами,
Над сльозою розлук – усміхнись…
Я тобі на броні вуглувато
Напишу кілька слів з букваря.
Пам’ятай їх у будень і в свято:
„Лиш – Вітчизна, лиш – ти, лиш – зоря…"


* * *

…Наше кохання спілкується мовою крил,
Мовою птахів єднає серця в хуртовині…
Шлях його в зорі простелено поспіль із брил,
Котрі тесала душа в крижаній одежині…
Наші тривоги чоло умивали в Дніпрі –
Стільки затятості й віри у їхньому зорі…
Блискавки цвіт палахкоче на сивім багрі,
Що гартувався на міцність в штормовому морі…
Наша сльоза – це не згірклий полин увічу,
В ній народився світанок для скрипки в долоні…
…Сяйво кохання дорівнює в звазі мечу –
Лише йому довіряємо стяг в ескадроні…

06.11.1984р.


ОРІЛЬСЬКИЙ РУШНИК

Вишивався рушник на Орілі
Чорнобривцями і нагідками.
Ще й квітками, що ломлять камінь,
Вишивався рушник на Орілі.
Паленіла на нім паляниця,
Книга віршів на ньому лежала.
У снігах полотнини – зигзиця
Довгу долю майстрині кувала.
Вишивався рушник на Орілі –
Для коханого, сина, солдата.
Ним квітчалася батьківська хата,
Вишивався рушник на Орілі.
Ним сватів на весілля в’язали,
В час громів – кулеметнику рану.
Його знали окопи й вокзали,
З ним не відали сорому брану.
Вишивався рушник на Орілі,
Для музеїв згодивсь після діла:
Жодна нитка на нім не змарніла –
Вишивався рушник на Орілі.



ХРОНІКА
 ПОЖОВКЛИХ ФОТОГРАФІЙ

Дядько Грицько: – А де мої сини?
В. Коротич
Черлені зорі гаснуть на стерні
І спочиває при дорозі сонях…
На крилах журавлі несуть пісні,
А дядько Гриць – вогонь сивин на скронях…
…Було у дядька семеро синів,
Сім фотографій у світлиці білій.
Та в грозовій прослалось сім шляхів,
Сім виряджань у соколиний ірій…
Пішли сини в шалену круговерть,
Вітчизни долю заплели в петлиці.
Не раз на них косу гострила смерть,
Гарматним дулом шкірилась в зіниці…
Але сини, на те вони й сини,
На повен зріст в атаку піднімались –
Чим менше їх у дядька залишалось,
Тим більшало у дядька сивини…
Але сини, на те вони й сини,
Мов колоски, підводились по штурму,
Почувши, як ридають німо сурми
За скошеним в атаці сурмачем…
Був, кажуть, хлопець гарним орачем,
Ходив за плугом, сіяв жито, гречку,
Писав вірші про сріберну вуздечку,
Про коней, громом кованих, баских,
Що вершників виносили на гривах,
Немов на крилах…
Лилася пісня з серця весняна,
Чом плачеш, скрипко, зболено-хмільна?..
…Упав гвардієць головою в жито
І запеклось в устах героя:
– Жити…
…Писав комбат: „На фронті сина вбито…"
„Для дядька непосильна буде ноша", –
Вручивши лист, подумав листоноша.
– Василько!.. – простогнав несамовито, –
Пагінчик сонця – діти ж мої, діти…
Схитнувся дядько, втримався крислато.
Сльоза бриніла на його очах,
А він торкнув рукою приймача
(Дарунок скромний сина-орача)
І вибухнуло з нього, мов вві сні:
– Кінець війні!!!
Війні – кінець, ви чуєте? І фронту…
– Знов райдузі цвісти край горизонту!
Травневим дивом гомонять лани…
Але, чекайте, де мої сини,
Мої сини – весняні жайворόнки, –
Скажіть мені, армійські похоронки?
– Один під Курськом, другий – в Полтаві,
А третій… третій – на переправі…
Четвертий… п’ятий – під Сталінградом…
Лишився шостий під польським градом.
Над ним каштани схилили віти.
А сьомий… сьомий – волошки в житі…
Волошки в житі та жайворόнки…
Та посивілий зміст похоронки!
…Було у дядька семеро синів –
Сім фотографій у світлиці білій…


ВЕСНА 1943 РОКУ.
ЦВІТЕ ТЕРЕН…

Матінко, терен цвіте,
Терен край нашої хати!
Ластівка – в жерлі гармати,
Віхола в серці мете…
Матінко, терен цвіте:
В пісні, в долоні, в зіницях.
Поруч – сопілка й рушниця.
А тільки я – не про те:
Терен на схилі цвіте.
Терен край нашої хати.
Серцем звесніли солдати,
В полум’ї – взгір’я круте.
Матінко, терен цвіте,
Хочеться крила здійняти.
Хто там насміливсь ламати?
Люди, не руште святе!
Він ще не раз зацвіте,
Нумо красиве плекати!
Серце ж бо стало на чати,
Цвітом у долю вросте.
Землю мою не здолати
В час, коли терен цвіте
Й смерть за півкроку від хати…
Матінко, чом мовчите?
Скоро й синів виглядати.
Чуєте, матінко, мати…
Гляньте ж бо: терен цвіте!


ТАНКИ ІДУТЬ В АТАКУ…


…Танки ідуть в атаку, розширюючи прорив,
З неба бог авіації нас надійно прикрив…
Наша броня – Вітчизна, наші серця – палкі,
А вже за нами хлинуть і піхотні полки…
Танки – тактична зброя і стратегічна теж,
Їх головне завдання – свій нав’язати темп…
Ворог тіка з окопів, ворогу тут не мед,
Гавкає, мов скажений, з дзоту псих-кулемет…
Але пряма наводка баштового ствола
Тих, що зле огризався, в пекло вогню змела…
Паніка, дим, прокляття, ворог біжить, біжить,
Вище знамено, браття: будемо, будем жить!
Сам командарм надвечір вручить всім ордени,
Ну, а в момент цей грізний ми – на плечах війни…
Траками і стволами звично наводим лад,
То вже опісля, може, ввійдем в рядки балад:
Сам воєнкор тов. Симонов скаже про юних нас,
У репортажі згадавши два хутірця без назв…

07.07.2011р.


МАРІЙКА

Частувала дівчинка бійців
На жаркій дніпровській переправі.
Шаленів криваво берег правий,
А її зіниці нелукаві
Тамували відблиски заграви,
Що палахкотіли на ріці.
Частувала дівчинка бійців –
Тих, що до Дніпра дістались перші…
І зоріли в кошику черешні,
І сльоза котилась по щоці –
Частувала дівчинка бійців…
Наділяла кожного по жмені
Жар-вогнем червоних ягодинок.
Старшина, помітивши дівча,
Хмуритись за звичкою почав.
Але глянув раптом на годинник,
І сказав бійцям:
– Перепочинок…
А вона за нього додала:
– П’ять хвилин, –
Всміхнувшись, як могла.
Так всміхатись лиш вона могла,
Дівчинка з русявого села.
А потому тихо, неквапливо:
– Їжте, дядьку, черешневе диво…
Не соромтесь, прошу, це – домашні,
Із садка, що онде, на околі.
Біля нього – головешки голі…
Там було житло садівника, –
Затремтіла в дівчинки рука,
І в пілотку, сонцем перемиті,
Бризнули черешні соковиті.
На вустах рум’яно застигали,
Котрі третій рік не цілували –
Бо вже третій рік не цілували –
Воювали…
…Частувала дівчинка бійців
На вогнем сповитій переправі.
На півнеба слалися заграви,
А Марійка з кошиком в руці
Сипала червоні промінці
Ягід у кишені і в кисети,
У кульки з армійської газети…
А коли ті ласощі скінчились,
Дівчинка-черешня не знітилась:
Окіл шляху довго ще стояла –
Усмішку солдатам роздавала…
І зоріли на її щоці
Черешневі диво-промінці!


ВІРА

Вір дівчині, яка тобі в бою
перев’язала рану…
Андрій Малишко

Я вірю тобі так, неначе ти в бою
Мені важку перев’язала рану,
Приклавши до чола святу любов свою,
І я відчув: ще мить – зведусь, до бою стану…
Я вірю тобі так, немов на фронті ми
Ділили навпіл долю і набої,
Світ доброти звільняючи з пітьми,
Долали кривду в лютому двобої…
Я вірю тобі так, неначе ти була
В гвардійській нашій роті медсестрою,
І на собі крізь пекло до села
Мене виносила із клекітного бою…
Я вірю тобі так, неначе ти
Моїй старенькій вимовила: „Мамо…"
Світ сонячніш стає від доброти,
Од віри він світлішає так само…



РАНОК ПЕРЕМОГИ

…І репродуктор мовив: „Перемога!",
Солдати поверталися з війни.
Вуста світали радісно і строго,
І ранок прихиливсь до сивини.
І враз збагнув: ні, не скінчились болі
В серцях у горем битих матерів.
В осколках мін – і клени, і тополі,
І смерті жах в зіницях не змілів
У дівчинки із поглядом солдатки, –
Її до серця притуляв боєць,
Якого вона враз впізнала – „Татко!",
Коли він простягнув їй буханець
„Від зайчика" принесеного хліба
З гвардійського свойого речмішка,
І лагідно, і винувато ніби
Всміхнувсь до нені:
– В тебе вся дочка…
…Так починався ранок Перемоги
В сирітсько-удовиному селі,
Де дядько мій, що повернувсь безногим,
Був прийнятий в колгоспні ковалі.
Ладнав плуги натруджені й косарки,
Клепав дзвінкоголосі лемеші.
А в сутінках для себе й тітки Варки
Співав пісень, як кажуть, від душі…
Протезами топтав грузькі дороги,
Ватагом був у кузні й при столі.
І кирзаки на… „дерев’яні ноги"
Взував, зітхнувши: „Що ж, ми – ковалі…"
А в свята часом супивсь, як не в ногу
Котрийсь із нас в колоні крокував:
„З тобою, вибачай балачку строгу,
В одній би роті я не воював…"
І білочубчик паленів по вуха,
Як бойові завважив ордени.
А дядько вже всміхався: „Ти, Кирюхо,
Не ображайсь – годишся ж у сини…"
І довго потім мовив про дороги,
Про друзів бойових і сіножать.
І жоден раз не заїкнувсь про ноги,
Що в чужині, за Ельбою, лежать…

СУСІД СТЕПАН
СПОГАДУВАВ ЗА ЧАРКОЮ…

Фраґмент нев’янучого болю

…Озвався виконавець на коні:
„Сусідо, зустрічай позавтра тата…"
Тремтів вогонь у гільзі при вікні,
В сестрички квітла усмішка щербата…
Оце і все, що визернив світанок
Хлоп’ячих літ про свято Перемоги…
Зійшов без ніг боєць на полустанок,
Ні в кого не прохаючи підмоги…
Дванадцять літ було тоді мені,
Я вмів уже стрілять із автомата…
…Зірки у поранковій сяйвині
Померкли перед орденами тата…

09.12.1984р.
м. Дніпропетровськ.


КАРПАТСЬКА БАЛАДА

„Циганка з гір в село ішла
Крізь ніч зітхання.
Мов жовта зірочка, цвіла
Білотка рання.
Циганка квітку до грудей
Поклала тихо,
І відступило від людей
Щербате лихо…"
Мені цю казку розповів
Гуцул статечний.
Мов едельвейс, в зіницях цвів
Промінчик ґречний.
Ти подив серцем віднайшла
На східцях ґанку:
„Солдатів кликати прийшла
Я до сніданку…"
Немов циганочка була
Гуцулка Дана.
В косі заплетеній цвіла
Зоря багряна.
Гойднулася підківка брів,
Аж ледь не дзенька:
„Не казку тато вам повів,
То – моя ненька…"
…На чорнім чубі не лежить
Давно пілотка,
А й досі спогадом болить
Твоя білотка…

22.12.1984р.



БАЛАДА
ПРО
ЧЕКАННЯ ТА ҐРАНІТНУ
ВИШИВАНКУ

Краще б, зозулі, вам правди не знати:
Матері легше було б виглядати…
То не біда, що сніги та замети –
Спогади в серці, неначе багнети…
Посеред січня чи в лютому навіть
В думах матусі розвесниться павідь.
І защебече, і так зануртує –
Мати громи переможні почує.
Стане, як пісня, край білої хати
Сина з доріг вогняних виглядати.
Куйте їй стрічу з Івасем, зозулі:
Мій білочубчик не сватавсь до кулі,
Не відвертався від блискавки й грому,
Раз ордени…
повернулись…
додому…
Може, цієї весни вже й чекати
Сина з війни в німбі вишень крислатих.
Травень незчувсь, а вже й осінь кигиче,
Сина полеглого матінка кличе:
„Вже й Катрині внуки – тії, що кохала,
Троянди кладуть на ґраніт п’єдестала.
Вже й пісня посивіла – та, що гвардійці
Співали з тобою на „тридцятьчетвірці"…
Лишились в очах лиш жалі незаснулі
Та подив немеркнучий: люлечки-люлі…
Вже скоро й за обрій, в обійми світанку,
Не знаю, кому лиш віддать вишиванку…"
На білому фоні – кривава калина:
З громів посивілих чека мати сина…
…І тільки зозулі кують на світанку
Зміст похоронки:
„Згорів у танку…"
Краще б, сердешні, вам правди не знати:
Матері легше було б виглядати…
…На цвинтарі, там, де джерельце студене,
Зозулина туга озвалась до мене:
„Юначе, ось маєш собі вишиванку –
Господар її не дожив до світанку…
І ненька уже – по дорозі до сина…" –
Сльозу з вишиванки зронила калина,
І рястом пішла росянистим до саду,
Аби завернути на хвильку в баладу,
В якій закарбовані вічні святині:
„Синівське безсмертя – то наші твердині…"
Ваш син повернувся, матусю, з війни:
В сільському музеї – його ордени…
Ви чуєте: кроки синівські на ґанку,
По-праву йому цю носить вишиванку…
…Комбат усміхнувсь винувато, неначе:
„У граніті й спідручніш мені, юначе…"


ПОВЕРНЕННЯ

Балада-монолог

Мене сьогодні вийшли зустрічати
Черешні із сусіднього села.
Стежина моя в рідне пролягла
Крізь красноталу райдуги зірчаті.
Мене сьогодні вийшли зустрічати
Сестрички юні грушок-медовиць,
І дичка, взявши в пелену кислиць,
Мене прийшла родинно пригощати.
Мене сьогодні вийшли зустрічати
Тополі у зелених хусточках,
А клени в серпанкових сорочках,
Що до схід сонця вишили дівчата,
Звернулися до мене, мов до брата,
Сказавши:
– Нам повідав дядько Гриць,
Що будеш ти із фронту повертати
Дорогою зелених блискавиць.
І що, либонь, завернеш до села,
Де юність, мов ромашка розцвіла.
Звідкіль у вогневир пішов солдатом,
Обнявши неньку якось винувато.
Мене сьогодні вийшла зустрічати
Джерельна врода дідових криниць,
І п’ятеро смерічок-чарівниць,
Біля яких матуся колискову
Мені вела про вірність колоскову.
Тут болем моє серце обпекла
Черешенька, зустрівши край села:
„Чекаєм з перемогою, Іване,
Хай за тобою цвіт в росі не в’яне…"
…І ось дорога стелеться хрещата,
В селі уже весілля на порі.
Старий лелека всівсь на димарі.
Віконницями привітались хати,
Вдовинням і розлукою крислаті.
Повітря враз мені забракло в грудях:
Як бути тут, сказати що на людях?
А ось і батько з матір’ю старою,
І біла хата… й річка за горою…
І серце стугонить в гранітні груди:
– Я повернувсь… Стрічайте мене, люди!
Я – ваш Іванко… Ось же я – стрічайте,
Світлицю рушниками уквітчайте.
Я повернувсь на батьківський поріг,
Якому вірність стільки літ беріг…
Я повернувсь крізь зірвані мости,
Щоб обеліском у село ввійти…
Я повернувсь під рідний небозвід,
Ріку безсмертя подолавши вбрід…


СОЛОВ’ЇНА БАЛАДА

Дев’ятого травня соловей край шибок
Обізвався голосом мого дядька,
Який не повернувся з війни.
Мати розповідала, що дядька Івана
Називали в селі соловейком,
Бо мав справний голос
І дівчат частував піснями,
Як поцілунками.
А коли на світанку у червні
Заніміли від вибухів бомб солов’ї,
Мій дядько пішов на війну,
Бо хотів від заброд зберегти
Свято мирних дібров для Орисі,
Що сватам подала рушники,
А Івану клялася чекати,
Виглядати з фронтів солов’я.
Із вогню, що кресали гармати,
Пісню солов’їну виніс мій дядько
Живою в одній із атак,
Хоч сам не вернувся до хати,
Взувши гранітні чоботи,
Бо цього вимагало безсмертя.
А сьогодні ранком тітка Орися
Почула, як співав я про вірність закоханих,
І змахнула сльозу посивілу з очей,
Усміхнувшись задумі своїй,
Бо здалось удові, буцім голосом
Я дуже схожий на дядька.
Може, тому й сопілку із скрині –
Ще дядькову – вдячно мені простягла,
Проказавши:
– Тримай, соловейку…
І розвеснила кутики брів.
…У саду захлинавсь соловей.



СОПІЛКА

І прийшов тоді день
З молодими,
як в батька,
очима,
І вітаючи землю,
Вточив їй добра і пісень…
Розв’язав речмішок,
Що п’ять літ перебув за плечима,
І сопілку дістав,
І покликав до хати людей…
…Вже нема солов’їв,
Що повернення батькове знали,
І немає сопілки,
Що свято весни стереже…
Тільки той речмішок,
Що задимлені знали вокзали,
Солов’їв і сопілку
Для сина мого береже…



БАЛАДА
ПРО
СОЛДАТСЬКІ ПОЦІЛУНКИ

Ветеран трьох війн дід Люльченко стверджує,
що найбільше поцілунків у визволених від фа-
шистів містах і селах завжди діставалось йому…

– Я найбільше за всіх цілований.
Цілувала мене Морава,
Прага, Краків, вогнем гартований,
І розбомблена Руська Рава, –
Дід Гордій ордени помацав,
Пригадав, як було колись –
На тачанці, без прокламацій
В Копані улетіла вість:
Повертають з війни солдати!
Радість повінню в дім впливла.
Дітваки і баби – із хати,
І мерщій за окіл села.
Там, де клени зеленочолі
Перемозі лаштують трон,
По несіянім житнім полі
Повертався кавескадрон.
На запилених, на стременах
Стигли зорі трьохсот доріг,
Відбиваючи на раменах
Конопатого місяця ріг.
Просвітліли безстріхі хати,
Дід Гордій усміхнувся тут:
– Зустрічайте, Одарко, свата,
Як велить фронтовий статут.
„Князь" наш, гвардії підполковник,
Вполювати мені звелів
Ту, що спершись на підвіконник,
Материнських чекає слів.
– Усміхніться, ну, що ж Ви, мамо, –
Ронить Любка палкі слова, –
Вже доросла… Авжеж, не рано… –
І до милого підплива.
Зорі дарять весільний трунок,
Замузичують все довкіл.
І бринить на вустах цілунок
В нецілованих хлопчаків.
…Дід Гордій ордени помацав,
Сиву люльку-гіркавку взяв,
Усміхнувся, помилувався,
Затягнувся і знов почав:
– Я найбільше за всіх цілований…


ВІРШ
ДЛЯ ДИВІЗІЙНОЇ ГАЗЕТИ

М. Бажану

…Знаю смак окрайця житняка
І ціну в атаці на патрони…
Знаю, чому сиві-сиві скроні
В юного, як цвіт, політрука…
Знаю пісню, що від сліз гірка,
Знаю пісню, що від сліз солона…
Бачив, що лишилось з батальйону
Після переможного ривка…
Знаю, як верталися сини
У село, де ні садка, ні хати…
Бачив, як цілуються солдати
В перший і в останній день війни…



ЛИСТ
З
СОЛДАТСЬКОГО БЕЗСМЕРТЯ

Здрастуйте, мамо, і здрастуйте, батьку!
Ось і настав для побачення час…
Теше вже доля калинову кладку, –
Син із безсмертя вернувся до Вас
Шепотом хвиль у Дніпровім затоні,
Золотограєм розвеснених нив,
Диво-колоссям на бранному полі,
Днем яблуневим, мов білий налив…
Чуєте, крешуть копитами коні,
Вітер весільну торкає струну.
Я не упав, не згорів на кордоні,
Не споловів у прокляту війну…
Я не загинув – ні в якому разі! –
Хоч і моя є краплина на стязі…
Мамо, вгамуйте свою сивину.
Я зупинивсь обеліском на кряжі,
Бо закохався в Ружену одну…
Очі у дівчини – з неба і цвіту,
Руки – лебідки крило осяйне…
Матінко, сестро, стрічайте мене –
Я повернувся в ромашкове літо,
Батьку, розхмарте обличчя сумне…
Ранок причаєним спокоєм дише,
Ластівка серцем розкрилює вись…
Легіт кортежі берізок колише –
Батьку, на сина свого подивись!
Час вогнеликий не втиснеш у ґранки,
Не замуруєш на мить чи на рік…
Мамо, я сином вам був до останку,
Сином Вітчизни лишився навік!



МАРЕННЯ ПІЛОТА

Вже мої журавлі літаками давно поставали,
А твої літаки й по сьогодні іще журавлі.
І дівчата-студентки, яких ми з тобою кохали,
Якось трапилось так, не при нашім лишились крилі.
Вже мої журавлі відкурликали край горизонту,
Їх серця реактивні безпечно живуть при землі.
А твої літаки не вернулись з-за лінії фронту,
Їхню долю збагнути лиш можуть одні журавлі.
Ми з тобою давно в цьому світі не бачились, друже.
За весною – весна, а за літечком літо іде.
Та, коли все відкласти і серцем прислухатись дуже,
То відчуєш напевне, що юність за обрій не йде.
І вертають до нас літаки, що були журавлями,
І стають журавлями реактивні чиїсь літаки.
І барвиста веселка, мов мамина хустка над нами
Так небесно сія крізь прожиті літа і роки.
Вже і діти у нас так незвично дорослими стали,
Їхня доля зорею цвіте на тугому крилі.
А дівчата оті, що з тобою ми, друже, кохали,
Вже синів-соколів виглядають на третій зорі.
Їм до ранку не спать, бо судьба їх зове матерями,
Сто печалей і радощів зріє у них на чолі.
Вони знають достоту, чом птахи стають літаками,
Бо іще пам’ятають найперші свої журавлі.
І тепер, коли спогадом небо до серця прилине,
Загуркоче громами і сонцем засяє в імлі,
Всім радаром душі відчуваю крило журавлине.
Може, тому і досі так сняться мені журавлі.
Ні, не ті, що колись вишивали кохані і мами,
І не ті, що весною до рідної линуть землі.
В них інакше ім’я – їх пілоти зовуть літаками,
І зоря заквітає у них на небеснім крилі.


СПОГАД ПІСНІ

Анатолію Хорунжому

Давню французьку пісеньку я пригадав учора,
В серці вона звучала з ранку і до вечόра.
Кликала в коло друзів, що за горбами січі,
В очі мої вдивлялась спрагло не раз, не двічі.
В небі зіниць шугала, зорями голосила,
Снайпер ворожий тричі їй обагрянив крила…
Тільки вона не вклякла, не відболіла в горлі,
Звагу душі поклала владно на крила орлі.
Крила знялися в небо, крила шукали стрічі,
Клекітно заглядали дневі моєму в вічі.
Давню французьку пісеньку я пригадав учора,
Вечір хиливсь за обрій, хвилі несла Печора.
Друзі мені вдивлялись молодо так у вічі,
Їх літаки кружляють й нині над полем січі.
Пісня лунала в небі, пісня в душі дзвеніла,
Ніби життя пілотам словом вернуть хотіла.
Звуки її світали, мов невідквітлі луни,
Молодо так торкали днів громобрових струни.
Давню французьку пісеньку я пригадав учора.
В серці вона звучала з ранку і до вечόра.
Скресло в душі забуте, переплелося з болем,
Спогадів парашути линуть над мінним полем.
Пісня, звільнившись з стропів, о тій приземлилась днині,
Як глянули у мій обрій очі несхмарно сині.
Давня французька пісенька по рації снів звучала,
Тобі я кричав у безвість, а ти на весь світ мовчала.
Мовчала, і тільки пісня курликала до півнόчі,
Казали, на півдні Франції у доньки, як в тебе, очі…
І очі такі, і губи, і усмішка – як тут бути?
На мінному полі щастя сопілку для двох забути?
Адже печаль і радість – із одного виднокола,
Давня французька пісенька – в центрі братнього кола…
Звуки її лунають, мов невідквітлі луни,
Пам’ять перебирає днів громобрових струни.
Серце сльозу здолало, небо спалило вороже,
Пісеньку ж цю далеку забути ніяк не може –
Звичайну французьку пісеньку…


НОВЕЛА
ПРО
СТОПТАНІ ЧЕРЕВИКИ

Мої стоптані черевики
З повоєнного дитинства
Варті трьох пар нових чобіт –
Отих, що красуються
На вітрині магазину.
І справа зовсім не в тому,
Що з’явилися вони в мене
В час, коли на нашій вулиці
Майже всі мої ровесники
Ходили в гумових чунях
Чи в тертих-притертих
Жіночих ботах.
Річ у тім, що шив їх Оникій Ґудзик –
Гвардії старший сержант у відставці,
Який був родом із села Перелюбці.
Під рідну стріху прибився Оникій
Десь через рік по війні.
Щоправда… безногим –
На милицях трофейних,
Бо власні „закаблуки",
Як потім гірко жартував,
Залишив на мінному полі,
Повертаючись з розвідки…
…А черевики пошив мені
З італійського шкіряного ранця,
Коли приходив свататись
До моєї неньки Якилини Коноплянихи,
А по-вуличному просто – Якилі-удовиці.
Мати черевики взяла, подякувала,
А Оникію сказала, ніяковіючи,
Що вийде за нього, коли я зношу
Його взувачку.
Дядько Оникій знітивсь,
Почувши цей присуд.
Де й поділися його жарти,
Хоч виду спершу не подав.
Ще б пак: адже був до війни
На всю округу знаний –
І швець, і жнець, і на дуді,
Як кажуть, грець.
І знав, як сопілку, жіночу душу.
Не по нотах, як дехто,
А серцем мужичим своїм.
А тут така заморока…
Сусідки сварили матір:
„Не прогадай, Якилино…"
Та мати була незрушна.
А раз я на власні очі побачив,
Як нишком плакала мати,
Ставлячи сушити до грубки
Мою взувачку – Оникіїв дарунок…
Плакала нишком
Мати…
Незрадною вона була,
Незрадною була
Моя мати.
„Так мені, либонь, судилося", –
Казала на докір сусідок.
А навесні у селі – новина:
Покинув Оникій чоботарювати.
Сусідки подейкували:
Черевики, які він пошив для мене,
Перейшли його весільну стежку…
…Зносу їм не видно й нині –
Отим повоєнним моїм чоботятам.
Хоч мати моя –
Вже давно сива горлиця,
А я маю власні діти.
Проте, всякчас приїжджаючи в гості, –
В дощ, в завірюху чи в спеку
Торкаюсь долонею
Чобіт задубілої шкіри.
А перед очима – мати:
Молода, вродлива
І горда, як пісня народу,
Де їхав козак на війноньку…
Зустрівши дядька,
Що мимо майнув не на милицях,
Як колись, а на коліщатках,
Я вперше пошкодував,
Що пошиті Оникієм чоботята
Виявились такі міцні,
Що зносу їм не видно ще й ниньки:
Хоч і стоптані,
А варті усіх модерних чобіт.
Дарма, що з трофейного ранця шиті
І не знали вони асфальтів…


МОНОЛОГ ПАМ’ЯТІ,

записаний з уст
військового льотчика в минулому,
а нині садівника Левка Копайбіди
в саду, що виріс на місці запеклих боїв

...І відсвіт неба в сяйві орденів,
І юність у пілотці та погонах…
Й запевнення: як ворога прогорнем, –
Тоді й посадим сад, щоб зеленів…
А нині розгорівся гнів громів,
Ошкірились на сонце бомболюки…
І сунуть у фашистській злобі круки
Дорогами і так – поміж полів,
На котрих половіють ще жита,
Здригаючись від пострілу гармати…
І задивилась в чорний обрій Мати,
Яка тобі й мені дала життя…
Ще буде ранок, що як сад розцвів,
А нині кров і порох спражать губи…
І жаром в серці:
– Повертайся, любий, –
Крізь смерть і морок спів подаленів…
І відсвіт слави в сяйві орденів,
І в мареві кривавім медсанбати…
І образ ще безвусого солдата,
Що яблуньку собою затулив –
Воскресло все, згадалось, як було:
Гармошки бас і сльози санітарки,
І усмішка розстріляна школярки –
Все в спогадах неспокоєм вросло…
…І зараз, як розпустить вуса хміль,
А в небі від моторів стане шпарко, –
В руках садівника сяйне цигарка,
Яку в берлінськім небі припалив…



БАЛАДА
НА ЗАХИСТ
ДЯДЬКІВСЬКИХ ЦИГАРОК

Я не навчивсь палити цигарки
І почасти собі цим дорікаю,
Коли у подив зболений втікаю:
Чому дядькам статечним невтямки
Властивість нікотинова вбивать
Усе живе, що має думку й вроду?
Для них одна затяжка – нагорода,
І можна далі день свій вікувать.
Я не навчивсь палити цигарки
І цим ледь завинив перед дядьками,
Яких зову від серця земляками,
Бо ми таки і справді – земляки…
Всякчас, як день прочинить браму синю,
Мої думки крокують до села,
Де за горбом калина зацвіла,
І гурт дядьків – побіля магазину.
Стоять в недільній лагоді – димлять
„Шахтарськими", а котрийсь „Ватру"
курить.
І знайдеться такий, який пожурить:
„Пора уже й свою цигарку мать…"
Стоять, куштують слово неквапливо
Про урожай, тютюн, ранкові вісті.
Мовляв, чи варто докорять невістці,
Яка бурчить на свекора за пиво?
Згадають знов про тракториста Гната,
Що має чорта, а не тютюнець:
Запалиш – і хоч знову під вінець…
Привіз його, коли вляглись дощі,
Щоб не збрехати, десь у сорок п’ятім,
Як повернувсь бувальцем із солдатів
В своє село – на кашу без борщів…
А в речмішку гвардійські мав „сто грам",
Барвисту хустку, скрипку без двох струн
І, вірите, справжнісінький тютюн!
Не цей, наш самосій, куди там нам…
Ходили ми до Гната усім миром,
Щоб привітать: вернувся ж із війни –
Хоч має рану й гриву сивини,
І, мов іконки болю, – ордени…
Та й вибрали сусіда бригадиром.
А він на „могорич" – ото мудрець, –
Всміхаючись до земляків щербато,
Неначе завинив чим перед святом,
Поставив… свій трофейний тютюнець!
Був з висівків пиріг, капуста, бражка
І пісня молодиць – зело хмільна.
Всміхалася Орися чепурна,
Як Гнат її робив круту затяжку
І хриплим басом: „Будьмо, мужики…" –
Пускав кисет армійський свій по колу
І говорив: „Як відбудуєм школу,
Посадим сад – такі мої думки…"
Від тих затяжок вже, либонь, віки
Прогупотіли понад видноколом.
За цигарками, як за частокόлом,
Ховали біль і втому мужики.
І в пекло йшли, мов прокляті, за плугом,
Щоб сина, Анатолія чи Вовку,
Як батька, не тягло на злу махорку,
Як з фронтовим чаркується він другом…
Я не навчивсь палити цигарки,
Забув дядьківську пісню „Три рекрýти",
Та інколи, в терпку хвилину скрути,
Шукаю серед ночі сірники…
…Либонь тому, що палять мужики
Гіркий тютюн в селі моєму й досі,
Мені у грім врости не довелося:
Не вивчивсь я палити цигарки…
Я не навчивсь палити цигарки
І почасти собі цим дорікаю,
Як в сумноброву істину вникаю,
Чому не можуть жить без них дядьки…


БАЛАДА
В
БАБУСИНИХ ОКУЛЯРАХ

Жила в одній баладі баба Дуся,
Звідкіль вона і де живе тепер,
Про це я вам повідать не беруся –
Знав, кажуть, дід Охрім, та й той помер…
За рідну неньку малась нам старенька,
Любили її надто малюки.
І хоч була непоказна, худенька,
Зате, які пекла нам пиріжки –
З калиною, з ожиною, з грибами.
Таких тепер, напевно, не печуть
Для дітлахів сільських сучасні мами,
Але не в пиріжках, звиняйте, суть.
Бабуся надривалася в колгоспі,
На птахофермі долю вікувала.
В її хатині на хисткім помості
Хлоп’ята і днювали, й ночували.
За внуків і синів були бабусі,
Город скопають чи кролям нарвуть.
І як-не-як, а поміч бабі Дусі,
Та головне – старіть їй не дають…
І досі в серці спогад, наче груша
Цвіте в хвилини розпачу й жури:
Раділа нам, мов ластівкам, бабуся,
Як ми їй … окуляри принесли.
Хуртеча, мов зла відьма, лютувала,
А в хаті – ми, бабуся, каганець.
А ще – в оправі мідній окуляри,
І пахне літом сушений чебрець.
А в скрині, у самісінькім куточку,
Відразу навіть важко віднайти,
Вперезані тонесеньким шнурочком,
Лежать, війною мічені, листи…
Останній – бабі надійшов з Варшави,
У нім Андрійко прописати встиг,
Що окуляри в мідній у оправі
Дістав, та, бачте, скельця не зберіг…
Прохав „оптичні дані " нагадати,
Бо переплутав: мінус а чи плюс…
…Лишила баба Дуся лист читати,
Як місяць аж до шибки приторкнувсь.
Запарила в макітерці опару
І, ситець розгорнувши для шиття:
– Беріг синок в атаці окуляри,
Та не зберіг, на жаль, своє життя, –
Згорьовано і тихо проказала.
А потім звично: – Час вечерять, діти…
Печаль в картату хустку зав’язала,
Сама ж лишилась в сутінках сидіти…
Чи то думки вечерять заважали,
Чи віхола, що вила-завивала.
До ранку окуляри не скидала
Бабуся Дуся – в них і задрімала…
І снились їй в теплі, біля опари,
Яка наснажила рядки оці,
Старі, з розбитим скельцем, окуляри
У лагідній, у синовій руці…



БАЛАДА
ПРО
ГЕНЕРАЛЬСЬКИЙ
КЛИНОК

…Меле вічність кавовий млинок,
Сутемінь за вікнами крислата…
Генерал до рук узяв клинок:
Ось вона – душі снага й розплата…
Павутину, посмутнівши, зняв,
Доторкнувся до сідої сталі…
Стільки зим і весен розміняв –
Вертикально й по горизонталі…
У столиці, стомлений, осів,
Пробував писати мемуари…
А клинок на килимі висів,
Ніби виглядав з Дамаска пари…
Непоступливий до ста принук,
Він до рук липких не надавався…
Навіть, як розбещений онук
В комісійний здати поривався…
А сьогодні, гейби чарівник,
Що давно відмовився від казки,
У руках господаря принишк,
Не навиклий в січі до поразки…
Діалог безмовності тривав:
Кожен – про своє і призабуте…
…Розмисел канву сюжету рвав,
Наражаючись на вістря куте…

24.01.2009р.
м.Січеслав.


БАЛАДА ПРО КРИЛАТЕ РЕМЕСЛО

Зірка впаде опівночі і розпорошить слід.
І защебече під серцем кінь копитом тривоги.
Як ти, обійнявши тишу, сонний перейдеш брід,
Щоб вийти на берег віри без фальші і позолоти.
І будуть в твоїх стременах стрічки майоріть, як маки,
І буде цвісти в зіницях трава молодих небес.
І вирветься з серця кличне:
– Несіть мене, аргамаки!
І владно душа обіпреться об шаблі срібний ефес.
Зірка впаде опівночі і слову пропалить груди
В годину, як ти в знемозі умочиш у грім перо.
І висвітлить на папері, і явить затим на люди
Омите Дніпром і Правдою незганьблене ремесло.
Воно із усіх ремесел найбільшої варте суті,
Бо в ньому квітуче небо, як лотос в Оріль-воді.
Підвладне воно лиш людям, що в мрію ластівки взуті
І вірністю підперезані, і совістю молоді.
Зірка впаде опівночі, а потім настане ранок,
І вийдуть з балади люди, яких ждав і я, і ти.
І поїзд розірве тишу, озвучивши полустанок,
І серце запрагне раптом довіри і чистоти.
Тоді і озвусь до слова, що берегом віри стало,
Рікою моєю й морем, і хвилею край весла:
– Служи Батьківщині чесно, як служать меч і орало,
Будь гідним повік імення крилатого ремесла!



ХОРАЛ ЖИТТЮ

Пам’яті Василя Земляка

Вмирати – це народжуватись знов:
В траві, в росі, в зірках, в деревах, в слові,
У синові, що юн і чорнобров,
У іволзі, в калиновій діброві.
Вмирати – це рости і квітувать,
І поки світу – жить і пам’ятати,
Що борг святий – землі себе віддать, –
Так, як вона уміє віддавати.
Вмирати – це пшеницею зрости
І колоском на вітрі добриніти.
Зайти за пруг, як сонце з висоти,
Залишить світ, як груша – стиглі віти.
Вмирати – це зеленим хмелем буть,
Дощем над садом чи джерельцем в полі.
В зіниці присмерк неба зачерпнуть,
Переплестись з корінням осокорів,
Що парубками стали край ріки
І наживляють сяйво проліскове.
Якщо це так – яка ж це смерть, братове?
Якщо це так, то жити нам віки!


* * *

М.С.Безверхому

…На старому цвинтарі – сокирки,
Васильки, канупер, жалива…
Сивий клен, одрікшись шапки-бирки,
На свій прикус пробує слова…
Їх, немов набоїв, небагато:
Красно жив і красно відійшов…
…Аби в душах не минало свято,
Залишив нам те, що віднайшов…



* * *

Я хотів би вірші так писати,
Як за плугом прадід мій ходив.
Від невдач раптових не зітхати
І не нарікать на крихкість див.
Я хотів би вірші так писати,
Щоб у них були земля і сад,
Дощ і сніг, мусони і пасати,
Жайворόнки в житі, мати, брат.
Я хотів би вірші так писати,
Щоб до них дорога пролягла
Від старої батьківської хати
До околиць дальнього села.
Щоби на далеких перехрестях
Днів, подій, стежинок і орбіт –
Скрізь, куди мій голос донесеться,
Мовив хтось: „Отак писати слід!"
І не варто долю накликати,
Ні подяк не треба, ні хвали.
Тільки б мої вірші, як гранати,
В смертний бій солдати узяли.
Тільки так хотів би я писати,
Знаю: справжнє слово ще гряде.
Буду сіять, жати і орати,
І плекати пісню для людей.


* * *

А за селом безсмертники цвітуть,
Заглибившись корінням в твердь планети.
До них на сповідь наречені йдуть
І пишуть оди в їхню честь поети…
Їх люблять матері, як немовлят,
Бо в дні, коли палали мирні хати
І небо розпікали сто гармат,
Безсмертя дарували їм солдати,
Не знаючи самі, чи доживуть
До вікопомної тієї дати,
Коли травнево вишні зацвітуть
І віддадуть в музеї автомати,
З леґенди повернувшися солдати,
Яких втомились неньки виглядати…
…З тих пір у нас безсмертники цвітуть!



БАЛАДА ІЗ СОЛДАТСЬКОГО БЛОКНОТА

В. Бондарю

Над жерлами гармат, що язики ковтнули
І іржавіють хижо у снігах,
В ранковий день оцей – ви чули чи не чули? –
Весну приніс на крилах юний птах.
Він ніс її туди, де вже пройшла піхота –
Крізь порох і вогонь, крізь згарища і дим.
І усміхалась вслід пташині третя рота:
Птахи і ті вертають в рідний дім.
Хоч, де той дім – довкіл одні руїни,
В землі метал один, а не зерно.
Та прийде мить весни і зранена країна
Відчинить в мирний день своє вікно.
І зацвітуть сади, і птахи над садами –
Не над гарматами – розкрилять свій політ,
І ранок переповниться піснями,
До котрих ще прислухається світ.
А поки ще війна не відійшла в минуле,
Стволи гармат чорніють у снігах.
Та в день ранковий цей – ви чули чи не чули? –
З Дніпрових берегів весну приніс нам птах.




ВІЧ-НА-ВІЧ З КЛЕНАМИ

Балада
материнського безсоння

На світанку до тітки Олени
Із Дніпрової сторони
Завітали у гості клени –
Розказать, де її сини…
Привітала гостей, як мати,
Під вікном посадивши їх.
А потому давай питати:
– Де стрічали дітей моїх?
– Петруся – у безсмертнім житі,
Як відхід прикривав бійців,
Коли зайди несамовиті
Нас притиснули на ріці…
Василька – на курній дорозі:
Із оточення вивів полк.
Хоч самого везли на возі,
Та зберіг він гвардійський шовк…
Тим знаменом найменший, Гриша,
Брату очі накрив уночі.
І заплакав, аж зблідла тиша,
Котру ганили злі сичі…
– Нам вмирать не велить сердéнько,
Просто (віриш, браток?) не час…
А до того ж, чекає ненька
Край Охтирського шляху нас…
А по полудні – знов дорога,
Поріділий в атаці стрій…
І Грицькове прохання строге:
– Поклоніться нені старій…
На світанку до тітки Олени
Із Дніпрової сторони
Завітали у гості клени,
А їй видалося – сини…
Привітала їх біла мати,
Усміхнувшись:
– З яких доріг?
Лиш забула в синів спитати,
Чому кленами бачить їх…


БАЛАДА
НЕВІДНАЙДЕНИХ СЛІВ

Про це уже написано й сповито
У фоліанти вибраних томів.
А я сьогодні кілька слів про жито
Наперекір писанням всім посмів –
Про колоски, росою й кров’ю вмиті,
Про жайвора в небесній вишині
І про долоні, працею налиті,
Що рідний край подарував мені…
Про це уже написано доволі,
Можливо, що й поважнішим пером.
А тільки я – про гільзи несхололі,
Що хлібом заросли понад селом.
Про віру, що снаги мені вточила
З найперших тих джерелистих криниць,
Коли побожно ставитись учила,
Як до поем, до житніх паляниць…
Про це уже написано й відомо:
Живе леґенда в Долі на устах,
Як батько мій до спаленого дому
В пілотці в молодих вертав житах…
І пісню стрів, на матір чимось схожу,
Що сина в лоні радісно несла, –
На міну наступила на ворожу
Й волошкою у житі зацвіла…
Про це уже написано незбито,
Авторитетно, зі знанням всіх справ.
Та слів таких, щоб стали врівень з житом, –
Даруйте, жоден з нас ще не сказав…



СМЕРТЬ ПОШТАРЯ

Помер не маршал і не казначей –
Сьогодні поштаря село хоронить.
Жалобний лист осмутний явір ронить,
Калина тулить хустку до очей.
А ще – йде дощ, кленок, як внук, рида,
Хати й тітки зітхають сполотнілі.
В шибки і в серце стукає біда:
Ховають поштаря проти неділі…
А був з будення родом чоловік,
Носив листи, ґазети, бандеролі.
Статечно, щиро звікував свій вік,
В сільській виставі грав не перші ролі.
Був, як усі, і от – нема, пішов.
Мовчать дядьки край цвинтарної брами,
Зчищаючи грязюку з підошов.
А по мовчанці: „Вчора був ще з нами…"
Помер не доктор і не кандидат –
Звичайний трудівник, яких багато.
А хтось сказав: „Три ордени, солдат…"
І кинув айстри в яму винувато…



ОСТАННІЙ РУБІЖ

Скажи мені, доле, озвись мені, сестронько мила:
„Куди заподілись у ластівки нашої крила?"
З громів вона вийшла, мечі обминула й завії,
Шляхи їй у небі судились круті, верстовії…
Летіла над світом, щоб синові серце віддати:
Над Бабиним Яром – вівчарки, багнети, солдати…
Трава стала сивою біля правічного дуба,
Як з полум’я вчула: „Врятуй мене, матінко люба…"
Скажи мені, доленько, сестро кохана і мила:
„Чому відболіли у ластівки нашої крила?"
З громів вона вийшла, свинець не убив її мрії,
Останній рубіж не здолала: сльозину на вії…

30.10.1984р.



* * *

Там, де воронки й окопи,
Там, де траншеї й рови,
Ранок травневі синкопи
Пише для неба й трави…
Вслухайся в їхнє звучання,
Радість їх кличну збагни,
Адже війна ця – остання,
Серце втомилось з війни…
Скоро додому, до хати,
До молодих чебреців –
Сад чепурити й кохати,
І пам’ятати бійців,
Котрі із Ельби і Дону
Воду пили, як вино…
Вітер сльозину солону
Втер, та цвіте знаменό…
Ластівка, речниця миру,
Сіла на плечі бійця,
Ніжність голублячи щиру
В кожній клітинці лиця…
Поруч ще смерть і руїни –
Траурні карби війни…
Та підведуться раїни,
Син збереже ордени…
Вийдем у зранене поле
Мирні послухать жита,
Та чи забудемо, доле,
Ранок, що нині світа?..

10.04.1985р.
м. Дніпропетровськ.



БАЛАДА У МАМИНІЙ ШИНЕЛІ

Висить шинеля в сінях на гвіздку,
Хоч грім війни – давно вже за роками.
Живе у ній тепло моєї мами,
Яка була радисткою в полку…
Радистка та – бабуся вже давно,
Та фронтова шинеля не старіє.
В її погонах зірка променіє,
І порох бою зберіга сукно…
Прохали учні дозволу шинель
Забрати до місцевого музею,
Та неня серцем так зріднилась з нею,
Як із гарматним полум’ям – шрапнель…
Висить і нині в сінях на гвіздку –
Оберігає спокій світу й хати...
Із нею поруч – молодіє мати,
Сльозу змахнувши на полу шмалку…
Пропахла димом, порохом, боями,
Висить шинеля: пам'ять в складках дише…
І хоч світанок мирний стяг колише,
Не йде в запас шинель моєї мами…
І хоч її матуся вже не носить,
До бою й на парад не одяга, –
Живе у ній незраджена снага,
Й онука час від часу мірять просить…


ПАКЕТ
З
ФЕЛЬД’ЄГЕРСЬКОЮ
ПОШТОЮ

З
циклу
,,Страйкують кактуси"


П.П.Дибі

…Мій генерал-полковнику,
Дозвольте доповісти:
Кактуси на підвіконнику
Відмовились знов цвісти…
Чогось їм, певно, бракує:
Взимку, може, тепла?
Мороз за вікном казкує,
Іній – в змроках дупла…
Спішать на ковзанку діти,
Клопітно літнім теж:
Ніде спогад подіти –
Попіл давніх пожеж…
Куняють у шафах книги –
Втомились за стільки літ…
З неба, що поспіль з криги,
В душу летить болід…
Сьогодні-завтра – приземлення,
Того й дивися, капець…
В громовідводу й заземлення
Творчий ввірвавсь терпець…
Кактуси – нетутешні,
І моляться не як ми…
Зовні – щирі, справдешні,
А в суті – діти пітьми…
…Мій генерал-полковнику,
Дозвольте доповісти:
Вірш на моїм підвіконнику
Розпач втомивсь нести…
Думав: кактуси винні –
Не хочуть, кляті, цвісти…
…В сутінки хуртовинні
Йдуть крижані листи…

06.01.2009р.
м.Січеслав.



БАЛАДА
З КАРАБІНОМ У СЮЖЕТІ

…Копаючи картоплю на городі,
Я викопав австрійський карабін…
Лягало літо й геть усе в природі
Під тіні присмеркових горобин…
Ствол був у маслі – ні іржі, ні бруду,
Приклад не поточила шашіль зла:
Під бойову, хоч зараз, оборуду
Для фронтового здатен ремесла…
Хто закопав, сповивши в брезентину,
Ще й щедро солідолом помастив?
В яку непевну і лиху годину?
Який у незнайомця був мотив?
Усе – за кадром, все – повите змроком,
Куди його: в міліцію, в музей?
А може, делікатно, ненароком
Переховать в підпілля, в гамазей?
Всього то й справи: лише раз і – гоп-ля,
І ствол – під крокви, в царство ластів’ят…
І буде обеззброєна картопля:
Харчуйте нею всіх сільських малят…
Я – міркував, я довго лоба чухав,
Я приміряв знахідку до плеча…
Я ствол з далеких літ заледь не нюхав –
Так поклик снайпера в мені звучав…
Та карабін був чомусь без набоїв,
Обойми, проти правил, не було…
І я його у бар свій до напоїв
Поставив, і від серця відлягло…
Шампанське з коньяком беру за свідка,
Горілку з перцем і текілу – теж:
Ніде й ніколи бойова знахідка
Не супроводить смертоньки кортеж…
А завтра, ну, пізніше, на неділі,
Як друзям розповім і ледь піддам,
У руки офіцерські, певні в ділі,
Я карабін австрійський передам…

24.08.2011р.


* * *

Є радість, скупа на мовчання,
Як дичка старенька – на цвіт…
В ній чується щирість світання
І мудрість галузчатих віт…
Я знав таїну її влади,
В ній пломінь і лід – як брати…
Живуть в ній достоїнства й вади,
І присмак близької сльоти…
Не все проминуще в сузір’ях,
Які іменуєм життям…
Душа, оповита зневір’ям,
Не вміє радіти, затям…
Затям і збагни, моя доле:
Цвіт радості в снах не таї…
Все щастя – і річка, і поле,
І вуст молоді солов’ї…
І навіть жоржини розлуки,
До котрих нема вороття…
Спасибі за радість і муки,
За радість спасибі, життя!

03.04.1985р.


НАВСТРІЧ
НОВОМУ ДНЮ

На багнети птахи не сідають,
В жерлах гніву сонях не цвіте.
Матері без горя не ридають,
Віхола без снігу не мете.
Вірш – солдат, він певен карабіна,
Без вогню натхнення ніч – сліпа.
Восени достигла горобина
На вогонь досвітній не скупа.
Ці етюди досвіду – відомі,
А забудеш їх хоча б на мить,
Враз забракне хліба й солі в домі,
Джерело в криниці не струмить.
Без довіри не зросте кохання,
Без прозріння – холодно й вогню.
Не вмирає в небі зірка рання,
А зорить навстріч новому дню.