ЮРІЙ КИРИЧЕНКО

* * *

Все набува ознак документальних:
Шинеля діда і оркестр синиць.
Диктант дочки за четверть вирішальний
І сива сталь стогрімних гаківниць.
У призмі історичного прицілу
Живе людина, трудиться, гряде.
Читає вірш, хлібину крає білу
А чи розмову з матір’ю веде.
Вітає днину в зорянім польоті,
Скеровує в майбуть атомохід.
Схиляється над кресленням в турботі
Чи пада в січі
на гарячий лід.
Все набува ознак документальних,
Все в серці поселяється навік.
І хоч бува й лежить в куточку дальнім,
Та не спиня й на хвильку часолік.



* * *

А. Малишку

…З книжок років перейдених
Вірш зняв мій сто замків:
Бійців стрічаю рейдових,
Бувалих юнаків…
В пілоточці, при ордені,
Гармонь у три ряди…
Шляхи гвардійські пройдені,
Гірчать терпкі меди…
Вітчизною наснажені,
Ішли в сніги, в огонь…
Свинцем не поневажені,
Мак-дикосій – з долонь…
Книжки років перейдених,
Армійських зваг тираж…
Сьогоднішній підхід до них:
В рюкзак – і у гараж?..
А в їх сназі – мелодія,
Невичахла струна…
…Душа солдатcька – лодія,
Що з-поміж снів зрина…



* * *

Напишу на прикладі багнетом:
„Лиш – Вітчизна, лиш – ти, лиш – зоря…"
За зеленим гвардійським наметом
Вечір в майві пожеж догоря.
Не чекай мене в сутінь, кохана,
На хвилинку відклавши шиття.
Зійде зірка – гаряча, мов рана,
В узголів’ї земного життя.
Ти до неї торкнися вустами,
До одвірка чолом доторкнись.
Над моїми скупими листами,
Над сльозою розлук – усміхнись…
Я тобі на броні вуглувато
Напишу кілька слів з букваря.
Пам’ятай їх у будень і в свято:
„Лиш – Вітчизна, лиш – ти, лиш – зоря…"



ОРІЛЬСЬКИЙ РУШНИК

Вишивався рушник на Орілі
Чорнобривцями і нагідками.
Ще й квітками, що ломлять камінь,
Вишивався рушник на Орілі.
Паленіла на нім паляниця,
Книга віршів на ньому лежала.
У снігах полотнини – зигзиця
Довгу долю майстрині кувала.
Вишивався рушник на Орілі –
Для коханого, сина, солдата.
Ним квітчалася батьківська хата,
Вишивався рушник на Орілі.
Ним сватів на весілля в’язали,
В час громів – кулеметнику рану.
Його знали окопи й вокзали,
З ним не відали сорому брану.
Вишивався рушник на Орілі,
Для музеїв згодивсь після діла:
Жодна нитка на нім не змарніла –
Вишивався рушник на Орілі.


ХРОНІКА
ПОЖОВКЛИХ ФОТОГРАФІЙ

Дядько Грицько: – А де мої сини?
В. Коротич
Черлені зорі гаснуть на стерні
І спочиває при дорозі сонях…
На крилах журавлі несуть пісні,
А дядько Гриць – вогонь сивин на скронях…
…Було у дядька семеро синів,
Сім фотографій у світлиці білій.
Та в грозовій прослалось сім шляхів,
Сім виряджань у соколиний ірій…
Пішли сини в шалену круговерть,
Вітчизни долю заплели в петлиці.
Не раз на них косу гострила смерть,
Гарматним дулом шкірилась в зіниці…
Але сини, на те вони й сини,
На повен зріст в атаку піднімались –
Чим менше їх у дядька залишалось,
Тим більшало у дядька сивини…
Але сини, на те вони й сини,
Мов колоски, підводились по штурму,
Почувши, як ридають німо сурми
За скошеним в атаці сурмачем…
Був, кажуть, хлопець гарним орачем,
Ходив за плугом, сіяв жито, гречку,
Писав вірші про сріберну вуздечку,
Про коней, громом кованих, баских,
Що вершників виносили на гривах,
Немов на крилах…
Лилася пісня з серця весняна,
Чом плачеш, скрипко, зболено-хмільна?..
…Упав гвардієць головою в жито
І запеклось в устах героя:
– Жити…
…Писав комбат: „На фронті сина вбито…"
„Для дядька непосильна буде ноша", –
Вручивши лист, подумав листоноша.
– Василько!.. – простогнав несамовито, –
Пагінчик сонця – діти ж мої, діти…
Схитнувся дядько, втримався крислато.
Сльоза бриніла на його очах,
А він торкнув рукою приймача
(Дарунок скромний сина-орача)
І вибухнуло з нього, мов вві сні:
– Кінець війні!!!
Війні – кінець, ви чуєте? І фронту…
– Знов райдузі цвісти край горизонту!
Травневим дивом гомонять лани…
Але, чекайте, де мої сини,
Мої сини – весняні жайворόнки, –
Скажіть мені, армійські похоронки?
– Один під Курськом, другий – в Полтаві,
А третій… третій – на переправі…
Четвертий… п’ятий – під Сталінградом…
Лишився шостий під польським градом.
Над ним каштани схилили віти.
А сьомий… сьомий – волошки в житі…
Волошки в житі та жайворόнки…
Та посивілий зміст похоронки!
…Було у дядька семеро синів –
Сім фотографій у світлиці білій…

ВЕСНА 1943 РОКУ.
ЦВІТЕ ТЕРЕН

Матінко, терен цвіте,
Терен край нашої хати!
Ластівка – в жерлі гармати,
Віхола в серці мете…
Матінко, терен цвіте:
В пісні, в долоні, в зіницях.
Поруч – сопілка й рушниця.
А тільки я – не про те:
Терен на схилі цвіте.
Терен край нашої хати.
Серцем звесніли солдати,
В полум’ї – взгір’я круте.
Матінко, терен цвіте,
Хочеться крила здійняти.
Хто там насміливсь ламати?
Люди, не руште святе!
Він ще не раз зацвіте,
Нумо красиве плекати!
Серце ж бо стало на чати,
Цвітом у долю вросте.
Землю мою не здолати
В час, коли терен цвіте
Й смерть за півкроку від хати…
Матінко, чом мовчите?
Скоро й синів виглядати.
Чуєте, матінко, мати…
Гляньте ж бо: терен цвіте!


МАРІЙКА

Частувала дівчинка бійців
На жаркій дніпровській переправі.
Шаленів криваво берег правий,
А її зіниці нелукаві
Тамували відблиски заграви,
Що палахкотіли на ріці.
Частувала дівчинка бійців –
Тих, що до Дніпра дістались перші…
І зоріли в кошику черешні,
І сльоза котилась по щоці –
Частувала дівчинка бійців…
Наділяла кожного по жмені
Жар-вогнем червоних ягодинок.
Старшина, помітивши дівча,
Хмуритись за звичкою почав.
Але глянув раптом на годинник,
І сказав бійцям:
– Перепочинок…
А вона за нього додала:
– П’ять хвилин, –
Всміхнувшись, як могла.
Так всміхатись лиш вона могла,
Дівчинка з русявого села.
А потому тихо, неквапливо:
– Їжте, дядьку, черешневе диво…
Не соромтесь, прошу, це – домашні,
Із садка, що онде, на околі.
Біля нього – головешки голі…
Там було житло садівника, –
Затремтіла в дівчинки рука,
І в пілотку, сонцем перемиті,
Бризнули черешні соковиті.
На вустах рум’яно застигали,
Котрі третій рік не цілували –
Бо вже третій рік не цілували –
Воювали…
…Частувала дівчинка бійців
На вогнем сповитій переправі.
На півнеба слалися заграви,
А Марійка з кошиком в руці
Сипала червоні промінці
Ягід у кишені і в кисети,
У кульки з армійської газети…
А коли ті ласощі скінчились,
Дівчинка-черешня не знітилась:
Окіл шляху довго ще стояла –
Усмішку солдатам роздавала…
І зоріли на її щоці
Черешневі диво-промінці!


РАНОК ПЕРЕМОГИ

…І репродуктор мовив: „Перемога!",
Солдати поверталися з війни.
Вуста світали радісно і строго,
І ранок прихиливсь до сивини.
І враз збагнув: ні, не скінчились болі
В серцях у горем битих матерів.
В осколках мін – і клени, і тополі,
І смерті жах в зіницях не змілів
У дівчинки із поглядом солдатки, –
Її до серця притуляв боєць,
Якого вона враз впізнала – „Татко!",
Коли він простягнув їй буханець
„Від зайчика" принесеного хліба
З гвардійського свойого речмішка,
І лагідно, і винувато ніби
Всміхнувсь до нені:
– В тебе вся дочка…
…Так починався ранок Перемоги
В сирітсько-удовиному селі,
Де дядько мій, що повернувсь безногим,
Був прийнятий в колгоспні ковалі.
Ладнав плуги натруджені й косарки,
Клепав дзвінкоголосі лемеші.
А в сутінках для себе й тітки Варки
Співав пісень, як кажуть, від душі…
Протезами топтав грузькі дороги,
Ватагом був у кузні й при столі.
І кирзаки на… „дерев’яні ноги"
Взував, зітхнувши: „Що ж, ми – ковалі…"
А в свята часом супивсь, як не в ногу
Котрийсь із нас в колоні крокував:
„З тобою, вибачай балачку строгу,
В одній би роті я не воював…"
І білочубчик паленів по вуха,
Як бойові завважив ордени.
А дядько вже всміхався: „Ти, Кирюхо,
Не ображайсь – годишся ж у сини…"
І довго потім мовив про дороги,
Про друзів бойових і сіножать.
І жоден раз не заїкнувсь про ноги,
Що в чужині, за Ельбою, лежать…


ПОВЕРНЕННЯ

Балада-монолог

Мене сьогодні вийшли зустрічати
Черешні із сусіднього села.
Стежина моя в рідне пролягла
Крізь красноталу райдуги зірчаті.
Мене сьогодні вийшли зустрічати
Сестрички юні грушок-медовиць,
І дичка, взявши в пелену кислиць,
Мене прийшла родинно пригощати.
Мене сьогодні вийшли зустрічати
Тополі у зелених хусточках,
А клени в серпанкових сорочках,
Що до схід сонця вишили дівчата,
Звернулися до мене, мов до брата,
Сказавши:
– Нам повідав дядько Гриць,
Що будеш ти із фронту повертати
Дорогою зелених блискавиць.
І що, либонь, завернеш до села,
Де юність, мов ромашка розцвіла.
Звідкіль у вогневир пішов солдатом,
Обнявши неньку якось винувато.
Мене сьогодні вийшла зустрічати
Джерельна врода дідових криниць,
І п’ятеро смерічок-чарівниць,
Біля яких матуся колискову
Мені вела про вірність колоскову.
Тут болем моє серце обпекла
Черешенька, зустрівши край села:
„Чекаєм з перемогою, Іване,
Хай за тобою цвіт в росі не в’яне…"
…І ось дорога стелеться хрещата,
В селі уже весілля на порі.
Старий лелека всівсь на димарі.
Віконницями привітались хати,
Вдовинням і розлукою крислаті.
Повітря враз мені забракло в грудях:
Як бути тут, сказати що на людях?
А ось і батько з матір’ю старою,
І біла хата… й річка за горою…
І серце стугонить в гранітні груди:
– Я повернувсь… Стрічайте мене, люди!
Я – ваш Іванко… Ось же я – стрічайте,
Світлицю рушниками уквітчайте.
Я повернувсь на батьківський поріг,
Якому вірність стільки літ беріг…
Я повернувсь крізь зірвані мости,
Щоб обеліском у село ввійти…
Я повернувсь під рідний небозвід,
Ріку безсмертя подолавши вбрід…

СОЛОВ’ЇНА БАЛАДА

Дев’ятого травня соловей край шибок
Обізвався голосом мого дядька,
Який не повернувся з війни.
Мати розповідала, що дядька Івана
Називали в селі соловейком,
Бо мав справний голос
І дівчат частував піснями,
Як поцілунками.
А коли на світанку у червні
Заніміли від вибухів бомб солов’ї,
Мій дядько пішов на війну,
Бо хотів від заброд зберегти
Свято мирних дібров для Орисі,
Що сватам подала рушники,
А Івану клялася чекати,
Виглядати з фронтів солов’я.
Із вогню, що кресали гармати,
Пісню солов’їну виніс мій дядько
Живою в одній із атак,
Хоч сам не вернувся до хати,
Взувши гранітні чоботи,
Бо цього вимагало безсмертя.
А сьогодні ранком тітка Орися
Почула, як співав я про вірність закоханих,
І змахнула сльозу посивілу з очей,
Усміхнувшись задумі своїй,
Бо здалось удові, буцім голосом
Я дуже схожий на дядька.
Може, тому й сопілку із скрині –
Ще дядькову – вдячно мені простягла,
Проказавши:
– Тримай, соловейку…
І розвеснила кутики брів.
…У саду захлинавсь соловей.


СОПІЛКА

І прийшов тоді день
З молодими,
як в батька,
очима,
І вітаючи землю,
Вточив їй добра і пісень…
Розв’язав речмішок,
Що п’ять літ перебув за плечима,
І сопілку дістав,
І покликав до хати людей…
…Вже нема солов’їв,
Що повернення батькове знали,
І немає сопілки,
Що свято весни стереже…
Тільки той речмішок,
Що задимлені знали вокзали,
Солов’їв і сопілку
Для сина мого береже…


БАЛАДА
ПРО
СОЛДАТСЬКІ ПОЦІЛУНКИ

Ветеран трьох війн дід Люльченко стверджує,
що найбільше поцілунків у визволених від фа-
шистів містах і селах завжди діставалось йому…

– Я найбільше за всіх цілований.
Цілувала мене Морава,
Прага, Краків, вогнем гартований,
І розбомблена Руська Рава, –
Дід Гордій ордени помацав,
Пригадав, як було колись –
На тачанці, без прокламацій
В Копані улетіла вість:
Повертають з війни солдати!
Радість повінню в дім впливла.
Дітваки і баби – із хати,
І мерщій за окіл села.
Там, де клени зеленочолі
Перемозі лаштують трон,
По несіянім житнім полі
Повертався кавескадрон.
На запилених, на стременах
Стигли зорі трьохсот доріг,
Відбиваючи на раменах
Конопатого місяця ріг.
Просвітліли безстріхі хати,
Дід Гордій усміхнувся тут:
– Зустрічайте, Одарко, свата,
Як велить фронтовий статут.
„Князь" наш, гвардії підполковник,
Вполювати мені звелів
Ту, що спершись на підвіконник,
Материнських чекає слів.
– Усміхніться, ну, що ж Ви, мамо, –
Ронить Любка палкі слова, –
Вже доросла… Авжеж, не рано… –
І до милого підплива.
Зорі дарять весільний трунок,
Замузичують все довкіл.
І бринить на вустах цілунок
В нецілованих хлопчаків.
…Дід Гордій ордени помацав,
Сиву люльку-гіркавку взяв,
Усміхнувся, помилувався,
Затягнувся і знов почав:
– Я найбільше за всіх цілований…


НОВЕЛА
ПРО
СТОПТАНІ ЧЕРЕВИКИ

Мої стоптані черевики
З повоєнного дитинства
Варті трьох пар нових чобіт –
Отих, що красуються
На вітрині магазину.
І справа зовсім не в тому,
Що з’явилися вони в мене
В час, коли на нашій вулиці
Майже всі мої ровесники
Ходили в гумових чунях
Чи в тертих-притертих
Жіночих ботах.
Річ у тім, що шив їх Оникій Ґудзик –
Гвардії старший сержант у відставці,
Який був родом із села Перелюбці.
Під рідну стріху прибився Оникій
Десь через рік по війні.
Щоправда… безногим –
На милицях трофейних,
Бо власні „закаблуки",
Як потім гірко жартував,
Залишив на мінному полі,
Повертаючись з розвідки…
…А черевики пошив мені
З італійського шкіряного ранця,
Коли приходив свататись
До моєї неньки Якилини Коноплянихи,
А по-вуличному просто – Якилі-удовиці.
Мати черевики взяла, подякувала,
А Оникію сказала, ніяковіючи,
Що вийде за нього, коли я зношу
Його взувачку.
Дядько Оникій знітивсь,
Почувши цей присуд.
Де й поділися його жарти,
Хоч виду спершу не подав.
Ще б пак: адже був до війни
На всю округу знаний –
І швець, і жнець, і на дуді,
Як кажуть, грець.
І знав, як сопілку, жіночу душу.
Не по нотах, як дехто,
А серцем мужичим своїм.
А тут така заморока…
Сусідки сварили матір:
„Не прогадай, Якилино…"
Та мати була незрушна.
А раз я на власні очі побачив,
Як нишком плакала мати,
Ставлячи сушити до грубки
Мою взувачку – Оникіїв дарунок…
Плакала нишком
Мати…
Незрадною вона була,
Незрадною була
Моя мати.
„Так мені, либонь, судилося", –
Казала на докір сусідок.
А навесні у селі – новина:
Покинув Оникій чоботарювати.
Сусідки подейкували:
Черевики, які він пошив для мене,
Перейшли його весільну стежку…
…Зносу їм не видно й нині –
Отим повоєнним моїм чоботятам.
Хоч мати моя –
Вже давно сива горлиця,
А я маю власні діти.
Проте, всякчас приїжджаючи в гості, –
В дощ, в завірюху чи в спеку
Торкаюсь долонею
Чобіт задубілої шкіри.
А перед очима – мати:
Молода, вродлива
І горда, як пісня народу,
Де їхав козак на війноньку…
Зустрівши дядька,
Що мимо майнув не на милицях,
Як колись, а на коліщатках,
Я вперше пошкодував,
Що пошиті Оникієм чоботята
Виявились такі міцні,
Що зносу їм не видно ще й ниньки:
Хоч і стоптані,
А варті усіх модерних чобіт.
Дарма, що з трофейного ранця шиті
І не знали вони асфальтів…


БАЛАДА
НА ЗАХИСТ
ДЯДЬКІВСЬКИХ ЦИГАРОК

Я не навчивсь палити цигарки
І почасти собі цим дорікаю,
Коли у подив зболений втікаю:
Чому дядькам статечним невтямки
Властивість нікотинова вбивать
Усе живе, що має думку й вроду?
Для них одна затяжка – нагорода,
І можна далі день свій вікувать.
Я не навчивсь палити цигарки
І цим ледь завинив перед дядьками,
Яких зову від серця земляками,
Бо ми таки і справді – земляки…
Всякчас, як день прочинить браму синю,
Мої думки крокують до села,
Де за горбом калина зацвіла,
І гурт дядьків – побіля магазину.
Стоять в недільній лагоді – димлять
„Шахтарськими", а котрийсь„Ватру"
курить.
І знайдеться такий, який пожурить:
„Пора уже й свою цигарку мать…"
Стоять, куштують слово неквапливо
Про урожай, тютюн, ранкові вісті.
Мовляв, чи варто докорять невістці,
Яка бурчить на свекора за пиво?
Згадають знов про тракториста Гната,
Що має чорта, а не тютюнець:
Запалиш – і хоч знову під вінець…
Привіз його, коли вляглись дощі,
Щоб не збрехати, десь у сорок п’ятім,
Як повернувсь бувальцем із солдатів
В своє село – на кашу без борщів…
А в речмішку гвардійські мав „сто грам",
Барвисту хустку, скрипку без двох струн
І, вірите, справжнісінький тютюн!
Не цей, наш самосій, куди там нам…
Ходили ми до Гната усім миром,
Щоб привітать: вернувся ж із війни –
Хоч має рану й гриву сивини,
І, мов іконки болю, – ордени…
Та й вибрали сусіда бригадиром.
А він на „могорич" – ото мудрець, –
Всміхаючись до земляків щербато,
Неначе завинив чим перед святом,
Поставив… свій трофейний тютюнець!
Був з висівків пиріг, капуста, бражка
І пісня молодиць – зело хмільна.
Всміхалася Орися чепурна,
Як Гнат її робив круту затяжку
І хриплим басом: „Будьмо, мужики…" –
Пускав кисет армійський свій по колу
І говорив: „Як відбудуєм школу,
Посадим сад – такі мої думки…"
Від тих затяжок вже, либонь, віки
Прогупотіли понад видноколом.
За цигарками, як за частокόлом,
Ховали біль і втому мужики.
І в пекло йшли, мов прокляті, за плугом,
Щоб сина, Анатолія чи Вовку,
Як батька, не тягло на злу махорку,
Як з фронтовим чаркується він другом…
Я не навчивсь палити цигарки,
Забув дядькíвську пісню „Три рекрýти",
Та інколи, в терпку хвилину скрути,
Шукаю серед ночі сірники…
…Либонь тому, що палять мужики
Гіркий тютюн в селі моєму й досі,
Мені у грім врости не довелося:
Не вивчивсь я палити цигарки…
Я не навчивсь палити цигарки
І почасти собі цим дорікаю,
Як в сумноброву істину вникаю,
Чому не можуть жить без них дядьки…


БАЛАДА
ПРО
ГЕНЕРАЛЬСЬКИЙ
КЛИНОК

…Меле вічність кавовий млинок,
Сутемінь за вікнами крислата…
Генерал до рук узяв клинок:
Ось вона – душі снага й розплата…
Павутину, посмутнівши, зняв,
Доторкнувся до сідої сталі…
Стільки зим і весен розміняв –
Вертикально й по горизонталі…
У столиці, стомлений, осів,
Пробував писати мемуари…
А клинок на килимі висів,
Ніби виглядав з Дамаска пари…
Непоступливий до ста принук,
Він до рук липких не надавався…
Навіть, як розбещений онук
В комісійний здати поривався…
А сьогодні, гейби чарівник,
Що давно відмовився від казки,
У руках господаря принишк,
Не навиклий в січі до поразки…
Діалог безмовності тривав:
Кожен – про своє і призабуте…
…Розмисел канву сюжету рвав,
Наражаючись на вістря куте…


НАВСТРІЧ
НОВОМУ ДНЮ

На багнети птахи не сідають,
В жерлах гніву сонях не цвіте.
Матері без горя не ридають,
Віхола без снігу не мете.
Вірш – солдат, він певен карабіна,
Без вогню натхнення ніч – сліпа.
Восени достигла горобина
На вогонь досвітній не скупа.
Ці етюди досвіду – відомі,
А забудеш їх хоча б на мить,
Враз забракне хліба й солі в домі,
Джерело в криниці не струмить.
Без довіри не зросте кохання,
Без прозріння – холодно й вогню.
Не вмирає в небі зірка рання,
А зорить навстріч новому дню.