Тамара Севернюк


***
Життя минеться, як все минає
На бистрині.
Та чистій правді,
Що лжі не знає,
Не буть на дні.

Це я про тебе кажу й про себе,
Про нас усіх,
Кому це небо —
Усе ще небо
Й сльоза — не сміх.

Кому байдуже, яку годину
Покаже час,
Коли людина спасе людину,
Згадавши нас...
***
Туди, туди, де все — жива природа,
Де ти—її корінчик, віть, листок,
І та ріка, яка не має броду,
І над всіма проваллями — місток.

Туди, туди — від саду Гєфсимани
Навзнак — до неба: у луги висот,
Де попелясті родяться тумани
І страсну ніч полохає осот.

Де ти і я— мов дві зорі в безмежжі,
Яким повік зійтися не дано...
туди, туди... О, як воно бентежить
В оте «туди» відчинене вікно...
***
Що Вам бачиться в шибах осені?
Що нашіптує листя спів?
Незалежними проголошені
Дні — за зрадою трьох рабів.

Ранок. Полудень. І не кришаться
Сірі сутінки кам'яні.
Хто ж Вам світить і як Вам дишеться?
Вечір. Моторош. Ви — одні...

Ви одні? Щось в житті не сходиться.
Ви одні. Так у чому ж суть?
Рим у рабській крові возводиться,
Та раби його рознесуть...
***
Як навпростець, світ за очі йдемо,
А світ стоїть, застебнутий на брами.
Повзе душевно в душі млявий смог
І дуже вправно грає cancer-гами.

Такі простенькі такти — як дощі,
Такі перлисті краплі — яко вишні.
Гудуть нечутно вимерлі хрущі,
А клени вчули й на горбочок вийшли.

Ще є життя. Розірвана петля.
Коротка тьма — і віщий спах калини.
Горби, горбочки, горбики — земля...
Єдине, що не зрадить і не кине.
***
Очі горять.
Мерехтить достигаюче жито.
І волошка до маку
Прокидається синьо з пітьми.

Очі болять.
Все, що бачилось ясним, — розмито.
У безколірнім небі
Витанцьовують сірі дими.

Очі болять.
Потомились дивитися люди.
Йде надія без віри
По дорогах із крові й сльози.

Очі горять.
Осипаються зорі на груди,
І розгойдує небо
Над землею пусті терези.
***
Так любити в житті неможливо,
А можливо, то є не любов...
Зупинилась нестримана злива,
Страх згасання її поборов.

Розлучились вогні з ліхтарями,
Збіг тролейбус не знати куди,
І над нами, за нами, між нами
Проступили Христові сліди.
***
За троянду чіплялась глина
Чорна, наче пасльон, чи крига,
Що темніла від нетерпіння
Перейти сиву річку вбрід.

А ріка заповзла у мушлю,
Де її обняла відлига...

Все розтануло в тих обіймах.
Лиш відбився на глині слід
З а г а д к о в и й . . .
***
Вечір
Під тінню синього птаха,
Де палить паліччя плаха,
І голо сміється Маха,
І падає вбитий дах —

Куди ми прийдем — астральні —
Крізь води й мости нейтральні,
Крізь вежі маніакальні
....................................
З невірою у руках?
Хвиля...
Цвіт шипшини. Білі квіти.
І рожевий полиск дня.
Море, небо, степ і вітер,
І тебе той цвіт обняв.

Пелюсток пахуча піна,
Хвиль терпкава ковила
Ставлять душу на коліна,
Щоб до неба доросла.

І світліють темні очі,
Шепіт листя зільно чист.
І гранчастий смуток ночі
Розбивається об лист...
***
Передбачення
Об камінь протиріч спіткнувся олівець,
Із грифу на папір посипалися тіні.
І замахи бахкань звелися нанівець
В невизначену мить тотального світіння.

Сіяло все довкіл. І це була весна.
І подзвони небес були ясні й урочі.
Світилися яри. Лиш стежечка одна,
При камені в'ючись, заплющувала очі.
***
Веде на прощу срібний знак,
А ворон криче,
Ворон криче...
Ви не почуєте однак,
Чому душа моя кигиче,
Коли їй мариться степи
У цих самумах порожнечі,
А зір — сліпи чи не сліпи —
Не блудить і не прагне втечі,
Лишень... гострішає.
***

Зайнявся обрій знаками літань.
Ти так високо, що тебе не видно.
Спустися долу. Вряд з голодним стань —
Ніщо не сіре і ніхто не бидло.

Сади, мов райські. Озеро старе...
Природа прагне — тільки нахилися.
Та от ніхто нічого не бере,
Лишень краде і рве. Не надірвися!

А десь ще б'ють у крицю ковалі,
А хтось несе меди в життєві соти,
І припадає небо до землі:
Не всі й не всіх вивищують висоти...
***
О, леутар! Твій голос чую...
Де звуки ці ти діставав?
Вони так солодко лінчують,
Що й стогін дух затамував.

Хто Дух струни, яку тримаєш
Ти на смичковій гостроті?
Звідкіль оцю ти силу знаєш,
Що й рани, мов у забутті,
Мовчать, яко уста закуті,
А заболять, то лиш за тим,
Аби твій голос знов почути
І зарости рубцем твердим.

О, леутар! Струна зірвалась.
Стряслася долу німота.
...Невже ж і справді продавались
І звуки ті, і ті уста?!
***
Констанца. Море. Ніч і казіно.
Поет і Муза. Може — Вероніка.
І ми з тобою разом, як — давно,
Безлюдний простір.
І нестяма дика.

І келих трунку срібного в руці,
Констанца. Море. Непогаслі дати.
Сон літніх мрій.
Солодкі манівці,
Як дар, якого й Небу не відняти.
***
Дощ мене збудив.
Балкон відкрила.

Мокре листя,
Срібний блиск акацій.

Ти живеш у краплях дощових.
***
Хотілось, тебе обняти,
Так порожньо дням без тебе.
У білу темінь кімнати
Текло березневе небо.

Не плачу. Немає сліз.
Сміюся.
О, це я вмію...

Затемнення, поле, ліс...

Курить молода завія.
***
Ніч втомилася бути,
А світанок далеко.
Серце холодом скуте,
А за вікнами спека.

А за спекою — сосни
Ті, що вищі від неба,
Ті, що міряють простір
Стуком серця до... Тебе.
***
Я так тебе пюблю, як пахнуть айстри.
Сумую по тобі, як плаче дощ.
Без тебе мучусь,
Як в шуканнях майстер,
Заблуканий в скрижалях древніх площ.

Зима в моїх очах.
Долоні — з льоду.
Жаринка тліє кволо на губах.
Я так тебе люблю, як...
( Хто це ходить? )
...Як сад цвіте!
( Це — осінь. Листопад. )
***
Це — наша осінь,
Хоч травневий тан
Ведуть із часом
Зеленці уперті.
Веселий праліс...
Ейфоричний стан,
Та ми обоє
В жовтій коловерті.

Тремтить в очах
Озерна сиза грань,
І не втямки,
Що ця осінність рання,
Цей ніжний чад —
Отрута пізнавань,
Якою нас карають
П о р и в а н н я .
***
Дві наші долі — сплутані гілки.
Блукає в них
Осліпле наше небо.

Як просто ми пройшли через роки...
Як складно повертатися
До с е б е . . .
***
Красилів. Скарженці. Полонне.
Летить земля крізь спеку дня.
А щось в душі моїй холоне
І землю ту наздоганя.

Старий Остропіль. Костянтинів.
Ріка. Місток. І синь вгорі.
Один ковток такої сині —
І рвуться часу ятері.
***
Мамині жовті руки,
Жовті, як жнивне жито,
Я цілувать не вміла
( Навчена не була... )
Думала, буде вічно
Мама на світі жити,
Думала, завжди буду
Дівчинкою села.

Місто лискучим бруком
Дивиться так дворушно,
Я не звила гнізда тут,
І вмерло в мені село.
Стріха старої хати
Докором коле душу:
Де ж твоє вічне свято
Те, що й в золі цвіло?

Мамині жовті руки,
Сиві закриті очі,
Зрізаний шелест вишень...
Боже, прости мені.
Стежкою через жито,
Променем через ночі
Кличуть мене д о д о м у
Мамині в і ч н і дні...
***
Із неволі у неволю,
В грища, крадені із гри,
Сині берви через допю
Небо кидає згори:

— Не блукайте! (А для кого?)
— Переходьте! (А куди?)
Бачно стелиться дорога,
Час витемнює сліди.

Загороди, осторога...
Завірюхи надворі.
Тільки й дня, що — молодого,
Тільки й ночі, що — зорі...
***
Подаленіло слово «наш...»
Нові поняття — давні пута.
«Моє, мені...» — хмільна отрута,
Чужий улесливий тренаж.

«Мені, моє...» — і море черг
Біля надії рятівної,
Та не спішать сучасні Ної
Пускати в море свій ковчег.
***
Пам'яті Василя Стуса
Хто рече над прірвою твоєю,
Руки склав, неначе по житті?..
Сніг паде. Труна в снігу. За нею
Вже немає, вже нема путі.

Але йдуть. Ідуть. І путь знаходять.
І слова ведуть, як збитий сплав.
Ох, якби ти вчув той сплав сьогодні,
З того б світу речників прокляв.

Ні... Не кляв би, а палив собою,
Тільки серця жар потах в труні.
Ясний, незборимий смертний вою,
Жить в безмежній цій дичавині

Неможливо...
Біпа вість
Я думала, це — черемха,
А це була тінь хреста,
Якого ще не зробили,
Та то вже байка пуста.

Я думала, це — черемха,
А це був вінок на хрест,
Якого ще не зробили,
Та то вже — Небесний перст.

Я думала, все ж — черемха,
А це була біла вість,
Якою в мені зламали,
Здавалось, незламну — вісь...
***
Я звикаю: тебе нема,
Є галявина, кладка, мох,
Сиза колія, міст, тюрма,
Сім тополь і над ними — Бог.

Площа, проща, собор, церкви,
І — вже лишений назавжди —
Перехід, де статечне «Ви»
Поступилось легкому «Ти...»

Все сурмить і сурмить сурма...
Сиза копія, кладка, мох,
Площа, проща, собор... Ми — вдвох.
Я забула: тебе... нема.
***
Все так звично: ніч, настільник, тишина,
Тінь кленових віт на стінах — із вікна.
І душі невловний порух, і свіча,
І тебе немає поруч... Сніг в очах...

І не може, і не вміє стихнуть біль,
І так звично серце гріє заметіль.
В ніч сміється, тишком плаче, нишком жде
Те, чого ніхто не бачить — вдень...
***
Кинь... Посидимо за столом,
Вип'єм трохи сліпого дощу.
Все, що вчора здавалось злом,
Я сьогодні тобі прощу.

Ми на світечку цім — одні,
І годинник — один на всіх.
Цок-цок-цок... — і найвищі дні
Заметете тополиний сніг.

Хтось байдуже згасить свічу,
І не гляне в наші кути.
Тож присядь... Я наллю дощу...
Пий до дна... І мені прости.
***
Ти просиш мене спочити,
Я думаю: скоро вже...
Пожаті літа, як жито...
І спокій не вбереже,

Нещадність неквапно свище
У скроні квітучих рут.
Нічний корабель все ближче,
Аїдів співак — ось тут...

Напружених пусток гуки
Вістують, як Лаокоон...
А руки твої, а руки
Прорубують сон ікон...
***


Найлегше вибираю із тяжкого,
Воно ж найтяжче. І — не донести.
Нема, нема на світі цім — легкого,
І на життя не видано версти.

Лежать у торбі різні побрехеньки,
Вони й довіру щиру здурять теж.
Життя — весна! А весни коротенькі,
Ще тільки цвіт, а вже сумний кортеж.

Ще на число дивитись не боюся.
Але здригнулась чаша золота.
...І от дівча несе свого Ісуса,
І от Ісус несе свого хреста...
***
Минуло, як майнуло за вітрами,
Не стачило для плетив волокна.
Посутеніли світлотілі храми,
Розбилася душі скляна струна.

В лице війнуло цвітом, як морозом,
Та все ж із серця випала зима...
Ти не питай, нащо збираю лози
Ті, що сухі й покинуті всіма.
***
Чорне по білому, чорне по білому... Чорне.
І вчорніє зовсім ранкове єство.
Камера в плівку наше недавнє загорне
І протверезить тайни хмілясте питво.

Як воно пилося! Як нетерпілось: ще трохи...
Там, де нас бачив тільки знеможений мох,
Плівка згортала в вільні підвали епохи
Те, що ділило тайну, як всесвіт, на двох...
***


Тюльпани розкрились в небо,
Рєльєфно застигли звиви.
В пружастій білості стебел
Зрів струм потайної зливи.

Між нас перебігла звичка,
Зламалося вістря миті.
І встала якась капличка
Потойбік розкритих квітів.
***
1Нема чим дихать — спека уповні,
Немає трав, куди б лицем упасти.
І схудла річка з веслами в човні
Чиїсь забуті доїдає ласти.

Хто плавав тут? Коли й куди заплив?
До тайн чужих ми майже всі охочі...
Нема чим дихать. Всохли русла злив,
І вже нічого не чекають очі.

Та ще — шукають тут і там й ніде...
Летять вітри з пустирищ і пустелі.
То пил, то попіл... Що у тім знайдеш?
Морозних літ розплавлені пастелі...
***
Прийшла Субота, що — Великодня,
Прощались ми.
І розривалось ясне «сьогодні»
На клоччя тьми.

Сліди вчорашні — вже нетутешні,
Усе — невлад...
За ніч одну розцвіли черешні,
Збожів наш сад.
***
Поминемо церкви,
Де смиренно блазнюють екстази,
Пом'янемо той храм,
Що злетів, та не зрадив себе.
Поцілуємось тричі
І забудемо чвари й образи,
Поцілуємось тричі і помолимось на голубе.

Небеса, небеса...
І Великдень. І пам'яті кола.
На стопі — крашанки.
На подвір'ї — зелена роса.
І дзвенить крізь літа
Над порогом прибита підкова,
І із стріхи паде
Золотава — у вічність — сльоза...
***
Такий історичний настав момент,
Що хтілося б оніміти.
Нерви розстроєні, як інструмент,
Розхристані барви й ритми.

Розсипались ноти і лад зника,
Нема кому їх зібрати.
Забуто премудру кнопку дзвінка,
Де — рятівні антракти.

Подовжено дію - експеримент,
Гряде архі - супер - ера!
Нерви розстроєні, як інструмент
На вправах р а ц і о н е р а.

І кліпає ніч очима сови,
І в'яне душа в мовчанні.
«А липи цвітуть... — усміхнулись Ви, —
Духмяні, духмяні... »
***
Мої ранки усе сутінкові,
Тільки в пам'яті світло співа,
Вже нездужає сонце у слові,
І сама я заледве жива...

Та ще пахнуть квітки вечорові,
І сріблиться таємна трава.
***
Тумани родяться від тайн,
А тайна — від лози...
Світай мені,
Світай,
Світай
Від заходу сльози.
***
Тяжкі часи, та серце не чорніє,
Людське в людському вік не пропаде.
Чиясь судьба, чиєсь життя марніє,
Та хтось те бачить і на поміч йде.

Мирська марнота: бакси, марки, гонор...
За них безсмертя не купив ніхто.
Чиєсь життя й судьбу рятує донор,
І кров його освячує Христос.

О, це не просто: кров'ю поділитись
Та ще й в часи, коди сутуга гне.
Тож низько-низько хочеться вклонитись
Тим, хто в данні святому не мине.

Якщо ти був, то й лишишся — Людина.
Тяжкі часи прийдуть і відійдуть.
Біда навчить. А правда — не загине.
І кров пречиста змиє каламуть.
***

Які слова сьогодні вам скажу?
Які слова?

В душі — печаль безбожна.
А небо сіє квіти на межу,
Де нам давно
Ступати вже не можна.

Які слова почують ті, кого
У цю священну
Провідну неділю
Прийшли провідать ми —
Без корогов,
Без прапорів ідейного похмілля?

Які слова —
При тиші цих осель,
При вічнім болю втрат і невертання
Спроможні серце кинуть в карусель,
Чий кожен оберт
Може стать останнім?

Закони Божі і людські діла —
Страшна, страшна
Безодня поміж ними.
Але на що ж нас мати привела
У ці шалені
Весноньки і зими?

До сонця жінка руки возвепа,
Така ще чиста,
Хоч уже не юна...
Закони Божі і людські діла —
Наш чорний жаль,
Потяті душі й струни.

Чужі планети і чужі світи...
Єдине рідне: пам'ять і могили
Й молитва з діда - прадіда:
«Прости... »

О, як збудити нас,
Щоб не грішили?

Несем на цвинтар паску, крашанки,
Вино і сіль — померлим,
Як ведеться.

А до живої теплої руки
Наш дух тепла
Чи так вже й часто рветься,

Аби почути струм серцебиття
І причаститись думами про щастя?
Квадрати чорні й білі —
Це життя,
В якім нікому вижити
Не вдасться.

Горять свічки на пагорбах святих,
Горить душа у болісній розмові.
Які слова,
Які слова знайти,
Щоб повернути світ цей
До любові?
***
Куриться ладан... І росте трава,
Дарма, що груди болем перетято,
Земля, хоч хвора,
Але ще — жива,
І нам її потрібно
Рятувати!

І — лікувати... Із останніх сил.
І розсувати подихами тучі.
Бо що ми варті
Біля цих могил
При чорних дзвонах
В поминки болючі?!
***
ДО ВСІХ, ХТО ЖИВИЙ
Це древо життя,
Покалічєне війнами й пилом,
Що листя спалив
І до кореня вже добирався,
Це древо прикрила,
Неначе б вросла в його тіло,
І ніжністю серця
Дала йому сили на спротив
Я — жінка і мати,
Дружина і ще — наречена...

А все — Перемога!
(Над рабством, над злом
І над смертю...)

Не старію я...
І нє буду старіти в століттях.
Ненавиджу зброю,
Хоч руки мої її знають,
Я квіти люблю,
Особливо — бузок на світанні,
Коли одинокість
Шукає трилистиків щастя
У гронах, які переповнені думами ночі.

Це древо життя,
Доки є ви,
Листочки ще пустить,
Та вам би не зброю
Для захисту їх,
А — турботу
Справдешню, дієву,
В якій би земля оновилась,

Забувши про торг,
Де усе продаватися може,
І навіть вона —
З усіма її надрами, Боже...

І все ж — Перемога!
І віра й надія з любов'ю
Так пильно вдивляються
В очі і душі нам, люди...

Шумлять прапори
І колоссячко дзвонить на вітрі;
Усе проти війн
Світових
І ще більш — братовбивчих.

Братаймося, люди!
«Ісуси з'являються рідко,
Натомість Іуди,
Як ті комари, не минають...»

Ніхто від гріхів
І від кари нас не порятує.
Лиш кожен осібно
Повинен іти на покуту.

А далі — той шлях,
Де дороги не є сурогатом,
І з ним буду я —
Крона древа життя —
П е р е м о г а !

Та всі, хто живий,
Хай по хвилечці будуть зі мною,
І хай пам'ятають,
Що мовив мудрець про ходіння:

«Де стежки нема,
Треба часто назад озиратись,
Щоб прямо вперед,
Не збиваючи ніженьки, йти...»
***
Ні губ твоїх, ні рук твоїх, ні... Де ти?
Сніги, сніги, сніги — на цілий світ.
Пропаде місто... віхоли... замети...
Гнучкі обійми надмістичних віт.

І холоди, і голодно, й не спиться,
Докучно тліє коминок життя.
Збирають петлі місяцеві спиці
Й скидають в заметілі забуття.

Я там про тебе думати не вмію,
Сама собі химерне щось велю,
І лиш блаженно підставляю шию
Під гострий доторк. На одну петлю.
***
Карнавал відвирував. І простір — чист.
Навіть з пам'яті опав останній лист.
Жодних клопотів. Залишено двори.
Наша стежечка померла до пори.

І нема кому закинути вину,
І немає чим замірять глибину.
І нема, нема, нема куди піти
По ковток, один - однюсінький, води...
***
Щось крапотить і сіється у сні,
А сну нема... Є підсвідомість тіла,
І втрати луг... І в лузі постать біла,
Суха ріка і хвилі навісні.

Зужито вир. І вись слабка, безкрила
Уже ледь-ледь ворушиться на дні.
А я молю: о Боже, дай мені
Дістатись дна... Я плавом відболіпа.
***


Не смерті боюся...

При вікнах, де грати з проміння,
Горить позолотонька ясна.
Не з жару, а з жаху горіння,
В якому і золото гасне.

Не смерті боюся, а болю,
Не горя, а — довгої муки.
Свободи, що гірш за неволю,
І храму, де хрестяться круки.

Як доля, так ноша легка є...
Я не на вогнях ворожила.
Та чом же, та чом не стихає
Вогонь в моїх висохлих жилах?..
Хліб
І взяв Ісус 5 ячмінних хлібів...
І розділив між тими, що сиділи...
Іоан, 6. II
Хотіла їм — про небесне,
Вони мені — про земне.
Я знала: моє воскресне,
Як лиш не стане мене.

Здивуються, що — не стало,
Не видихнуть: О, коли б...
Їм зроду було замало
Того, що — ячмінний хліб,

Ячмінний, як — нетутешній,
Невірним — намарний дар.
І сходить мій день прийдешній,
Як жертва — на їх вівтар...
***
Цей царський світ давненько вже не царський,
І невідомо, хто ми в ньому нині.
Не в тому річ... Землі бракує паски,
Тепла й любові, як малій дитині.

Вже т о й світ шле пекельні телеграми,
Земля хрипить незбулим й непрожитим.
Летять вітри пустельні над ярами,
Серця тріпочуть вигорілим цвітом.

Забиті в прірву і хрести, і зорі.
На тлі Голгофи — гульбища трикляті.
Земля. І — ви. І лози днів прозорі...
І я несу вам думи нерозп'яті.
***
Очищався день дощем,
А повітря не ставало.
Забивав легені щем:
Що було тут —
В і д б у в а л о . . .

І спадали з сил сліди,
Переборюючи зливу,
Й так хотілося... води,
Що поїла пам'ять
С и в у . . .
***
Не дорікайте за печаль,
Вона зійшла не із вагання.
У ній дзвенить тонкий кришталь
Ще не розбитого кохання.

І ще не падає згори
Та зірка, що горить віками,
Та вже світають вечори,
Де мерехкоче дивний камінь.

Беруться інієм літа,
Терзають всесвіт протиріччя,
І плаче рибка золота
В сухій ріці, що без обличчя.
***
Заледве сутінь браму дня зачинить
І поберуться з вогником оселі,
Одне і те ж встає перед очима:
Недільний парк... Дитячі каруселі...

Легкого вітру пасемця сріблисті,
Сонливих трав іще сонливі кола,
Стрибки каштанів у пловуче листя —
Мов в венеційські крихітні гондоли.

Ранковий бриз... не з моря, а з дороги,
Що темний пил під кроки блиском стеле,
І юна жінка в німбові тривоги
Й вертке дівча — беззахисне веселе...
***
Іди смиренним крізь життя
На прощу.

Покірним будь у вірі
І щомить
Собі тверди: покора не болить...

Вітри стемнілу одіж прополощуть,
Та душу темну
Їм не просвітлить,
***
Невже це Ваше серце говорило?
Невже моє — усе ж відповіло?
Пророкували вільний простір крила,
Ти ті пророцтва терном повило.

Дивлюсь, як зло й добро ідуть на змову,
Сміюсь і плачу. Плачу і сміюсь.
Не вірю й вірю... Падаю... І знову
Підводжусь — в очі глянуть,
Хоч боюсь.
***

Не бійся страху. То — пусте.
Стиснуло серце. Так буває.
Подумай гарне: гори, степ,
Метелик цвітку напуває.

Заріс поріз, що в лютий час
Тебе палив, а ти — як порох...
І зрада та, де вік погас,
Уже й сама собі, як — ворог.
***
Не купиш днів живих за смерть ночей,
Намарна плата грозам і погрозам.
Хай прийде сон, який не знав очей,
Мотив троянд, повторений морозом.

Вони пройдуть тобою навмання,
Сніжастий сум чи сумнів стисне груди
І всіх збере на світло того дня,
Де вже ніяких сумнівів не буде...
***
Так в світі доброго багато,
Так мало в людях доброти...
Он світить айстра пелехата,
Як дар Всевишній — там є ти!

Пекучий перст і скло небесне,
Крихке, як сяйво голубе.
Лякають всі, що світ цей щезне,
А я люблю, люблю тебе.

Осіння айстра серед літа —
Царівна присмерків ламких.
О, ще багато в світі світла,
Хоч темно в помислах людських...
***

Осінь жовкла на очах,
Холодніли плавні.
В голім полі вітер чах,
Думалось про давнє.

Незабутий стиск руки —
Подорожник ранам.
Сон тупився до щоки
Подихом коханим.

І пружаста зелень віт
Молодого травня
Протинала мармур літ,
Шелехтіла в плавнях.

Але — осінь. І не в снах
Перелетів спини...
Серце ж вирію не зна,
Навіть, як і гине.
***
Щасливий наш травень. Далі.
Хмарини, хоч тонші й вищі,
Дощі — динамічно сталі,
Тонесенько вітер свище.

Де чистим рокам спочити?
Куди прихилити думи?
Шаліють травневі квіти,
Шумлять динамічні струми.

О, доленько, доле, доле...
Я сліпну від блиску масок.
Історії горло кволе
Затягує вправний пасок.

І келих буття всихає,
Спіралі доріг зміяться.
Наш травень усе ще грає,
Та звуки себе бояться...
***
В тінистім закутку думок
Спинилась мить остання.
Мовчи. Мовчи. Ще тільки крок,
Лиш крок... Без нарікання.

Із двору вислизнув туман,
Блаженні ми обоє.
Запахнув білий діамант
Черемховим прибоєм.

І трісла паморозь крихка,
І стерлися контрасти.
І до руки прийшла рука,
І вже не страшно — впасти...
***
І досі не зірвані, квіти Бодлера
Просвердлюють віку стемнілого плат,
Та дихає, дихає ще атмосфера,
І віриться в світло, і хочеться свят.

Так хочеться свята. І тиші, і тиші —
Звільнитись від ноші, яка б не була,
Надвечір, надвечір, коли вже гостріші
І зір, і чуття, й сизий посмерк чола.

Надвечір, надвечір... заслухатись в себе,
Почути бажання... забути про все.
І тільки — любити... цю землю, це небо,
Цю хвилю, що душу до світла несе.
***
Чом скрипи-рипи всюдисущі
Дерев оголених ловлю?
Коли п'яніють димні пущі,
Чого цю пору так люблю?

І чом про щось забуте, дальнє
Згадати хочу так, як жить,
А все в собі сентиментальне
Все ж намагаюсь заглушить?..
***
А просто хочеться тепла,
Безумство хвиль в собі почути
І, не шукаючи весла,
У тім безумстві потонути.

А просто хочеться на мить
Забути спів грімке озвуччя,
Аби пізнання неминуче
В ній забарилось. Хоч на мить.

Так просто: хочеться незнань,
Де все — пунктири і предтечі,
Де все — лиш марево торкань:
Розпуки, зустрічі і втечі...

Так просто:
Хочеться незнань...

Чекальний вечір...
***
Вій, вітерець...
Так мені страшно, що вже не боюсь,
Віє вітрець суцільний.
Тяжко співати у вільнім раю,
Де ти від всього вільний,

Де — ані вуха, ні ока де,
(Хоч би якийсь Іуда...),
Навіть, як щезнеш, ніхто не знайде,
Бо і шукать не буде.

Тайна потреби — потрібним буть,
Спрага вогню — пожежі...
Вій, вітерець! Пересіюй суть!
Істина волі — межі.
***
Ave
Ще яблук яблуні не струсили,
Душа не вийшла у степ холодний.
І сагайдак ще тримає стріли,
Хоч їх пускати
Вже й час не годний.

Та рвуться, рвуться
До луку руки.
Далека зірка замерехтіла.
Десь там, над нею, хижують круки,
І хміль стискає судоми тіла.

А щось привітне, сумне й ласкаве
Заснулу пристрасть цнотливо кличе,
І Дикий Янгол шепоче: Ave..
Й цілує Ваше святе обличчя.
***
З Антоничем в осінньому саду
Вдихала я забуту свіжість слова.
І марилось: по кладочці іду,
А кладочка не проста, а тесова.

Стоїть життя в призахідній порі,
Збирає вітром зірвані каштани.
Круг жорен жорнить все в скрипучій грі,
А кладочка та світиться й не тане.

Змертвілий лист притулиться до губ,
Прониже груди опік воскресіння.
І вознесеться світ над шалом юрб
У тихе поле і живе насіння.
***
Старокостянтинів
Це — природа речей. Це — Лукрецій.
Бита бурями, віра стоїть.
Через міст до млина і фортеці
Я біжу — зачерпнути століть.

Млин гуде і скрижалі гортає.
Там, де тиша в покоси лягла,
Булава понад Случчю злітає,
І світає нічна ковила.

І якийсь невідомий самітник
Ходить сумно в гойдливій імлі
І шукає поховані квіти
Золотої своєї землі.
***
Подих
Останній день зими, як синє благовістя.
Зітхання голих віт, як цвіту перший крок.
В розверстих небесах уже немає місця
Для витончених стріл й пульсуючих зірок.

Та все ж вони летять над Ікопоті плесом.
Ні мороку, ні мли — одна ясна блакить.
І цей останній день так густо пахне безом,
Що сходять із розп'ять розтерзані роки.
***
Я знову там, при Вас у Вашім домі,
А ніч дзвенить, як точена коса.
Ці гострі коси, певно, Вам відомі...
Для двох зірок розверсті небеса.

Пливе півмісяць за токкату Баха,
Тоненький ключик відмикає вись:
Холодний мармур, як голодна плаха...
Зоря з зорею вперше обнялись.
***
Від клопотів буденних і невдячних,
Від сварок, суперечок, суєти,
Від слів грімких і кроків необачних
Ще, слава Богу, є куди втекти.

Отут, отут, де гасне спів потреба,
Де п'єш мовчання тиші золоте,
Твоя земля вдивляється у небо,
Твоя душа в тім погляді росте...
***
Магічне вікно. І пава.
І вихор, що втратив глузд.
Це звалось — вечірня кава,
А може, то був Прокруст...

Коротшими стали миті,
Що мітили час пиття.
А копо блукань у світі
Подовшало на життя.
***
І дощ, і грім, і пахощі бузкові,
І сивина, пронизлива до скрику.
І мало спів для спраглих уст любові,
І мало літ для будь-якого віку,

Такі стійкі зимові заметілі,
Такі цупкі тонких льодів закови,
Та все ж нуртують в змореному тілі
Дощі й громи, і пахощі бузкові.
***
Не Вагнер, не Гріг, а — музика.
Не Босх, а — малюнки пером.
А Пам'ять міцна без вузлика:
Ріка.
Береги.
Пором.
***
Збілів і опав жасмин,
І тріснуло скло у рамі.
Нечутно спіткнулись ми
Об сплячий гарячий камінь.

Під зводами стерплих віт
Так вперше, що як востаннє,
На нас озирнувся світ
Без жодного... запитання.
***
І тільки тому, що на світі є Ви,
Душа не зійшла ще на попіл, на порох.
Які не велись через неї криві,
І як не дурив її друг, а чи ворог.

І тільки тому, що на світі є Ви,
Не вибухнув шлях перед сумнівом віри,
Не носить тавра. Не згубив голови,
Ніщо не продав ні за жодні офіри.

Весна. Зелен-хміль молодої трави,
І дихання фрезій довірно-дитиннє...
І тільки тому, що на світі є Ви,
Жива ще надія, що світ цей не згине.
***
Костелу шпиль. І захід сонця,
І вітражів небесна гра.
І що трималось в оболонці, —
Здалося доторкам пера.

Крізь ці дахи, гілля зелене,
Ці перекрути голих лоз
Прийшло й лишилося у мене
Чуже життя, що не збулось.
***
Нічної води цвітіння
Пелюстками світить в очі.
І наші заблудлі тіні
Шукають обіймів ночі.

Поскрипує літ колиска, —
Змарнованих і не стертих,
Усе так нестерпно близько,
Що навіть не страшно вмерти.
***
Ніч розказується снами.
А про що Ваш сон?
Ходить прірва поміж нами,
Скрип — біля вікон.

Ходить прірва — темна, темна,
Рветься течія.
Сни летять в сади Едему,
Ноче! Ти — чия?
***
Обминаю будинок. Вітер
На балконі в куточку плаче.
Безнадійно погасло світтю,
Тільки серце гостріше бачить.

Посередині злої миті
Страх — як чорна канва на п'яльцях,
Де кінці золотої ниті,
Що порвалась в незрячих пальцях.
***
Це довге нестерпне літо,
Це листя, в іржу згоріле,
Штовхає кудись подіти
Своє перетліле тіло.

Пожовклий стерняк ліниво
Якесь козеня скубоче,
І мариться полю злива,
І осені серпень хоче.
***
То дурмани, то омана, то тумани,
То літання, то вмирання, а то — звих...
В цьому світі нас щомиті лихоманить,
Хоч +30° навіть в хащах тіньових.

О, ті хащі... Ми пропащі. Безборонні.
Стільки листу вогнянисто намело.
І шукаєш прохолодної долоні,
Щоб втопити в ній розпечене чоло.
***
З пекла віхол під опік стуж
На шпичасто-крижасте тло
Із «Соборів» у «Мулен-Руж»
Кидав лагідний Утріпло.

І на площах чужих карань
Чуло серце нестерпний хруст.
І зникала за гранню грань,
І зривалось моління з уст.
***
Спухає кроки турецький міст,
Ходять по ньому втрати.
Форма шукає забутий зміст.
Пізно. Не наздогнати.

Але возносить над рокіт бур
Лінії звив ласкавий
Сіру альтанку. Обдертий мур.
Сходи... І — трави, трави...
***
Пустельний свист окарини,
Вагонів товарних стукіт...
Волога, сира стежина,
Забута між барв і звуків,

І колій латунні зблиски,
Дорога — куди не знаю...
І подих Ваш близько-близько,
Як сон цей, що вже минає...
***
У чорнім глеку — сині айстри. Змова.
Кого і хто? Здригнулося стило.
Спадало з крил невимовпене слово,
І падав дощ, якого не було...

Один випадок з тисячі, та стався;
Цвів чорний глек до слова. На крило.
І падав дощ. Минався. Повертався.
Той самий дощ, якого не було.
***
Рання осінь. Тіні сосен з круч.
Час руйновищ і згасань глибинних.
Хтось поволі обертає ключ
І заводить віщий наш годинник.

Крізь колючі кола зим і літ,
Через мертві кам'яні породи
Йде любов — свята й стара, як світ,
І шаліє грішна кров природи.
***
Світанок такий прозорий,
Неначе не з цього світу.
Набридли усі декори,
Цілую плаху відкриту...

Той хмиз, ті дошки, ті сходи,
Ті грати, те скло, ті висі
І крок, що фатальний зроду,
А все-таки не спинився...
***
Сонцем нещадним опалені віти,
Тріск попелястий і звивисті гули.
Я озираюся — дихає вітер,
Жаль за відбулим, а може — незбупим...

Серпень із вереснем бавляться в лови,
Гра — навмання. Вітер дихає важче.
Синьо вилискує жар бузиновий.
Швидко смеркає. Невже я жива ще?
***
Душно. Тьмяно. Парко. Чути передгроззя.
Котяться колеса сім годин підряд.
Раптом — маки, маки, маки при дорозі,
А за ними — жито. А за скитом — лад.

Лад у небі й полі. Дзвонять давні дзвони.
Маки, маки, маки... Липень мододий...
Котяться колеса. Дише степ в долоні.
Котяться колеса. І нема... біди.
***
Як дивно прокинутись з легкістю в зорі,
Побачити сон, не розбитий на друзки,
Де ходить по охрі блакитний цикорій,
І листя своє не втрачають галузки.

Так легко повірити в диво пораннє,
У погляд, у порух, в галявину чисту.
Як солодко. Боже, ти серце поранив...
І зайві слова щонайтоншого змісту.
***
За Хіменесом...
В цю сум'ятливу пору, як повітря темніє,
Задихається серце і рветься на волю.
Ліг туман. Ще незримий. Трава холодніє.
І, пронизана тілом, вись тремтить, як від болю.

Бані церкви на сірім. Все так дивно й забуто.
Наче ми заблудили в нереальному лісі.
В нереальності яви тільки Самість і Смуток,
Тільки Смуток і Самість не боялися висі...
Марення
Довга луна органу. Плюскіт зелений хвилі.
І далечінь обіймів... юних, як спів лози.
Ночі античний голос. Спрага і — милі, милі...
О, невтопимість руху... Світе, чи ти єси?

Дим у кінці тунелю. Дім на задвірках мрії,
Рокіт прожитих років і незворотних втрат.
Маряться Женев'єва, Темза і Киів, Київ...
Коловороти вікон. Впевнений спокій ґрат.
***
Упасти в чуткому колі,
Стривожити візерунки,
Зловити тривожний колір,
І з страхом звести рахунки.

Звестись... Ввійти до собору,
Свічу запалити просто,
Відчути плече, що поруч,
Й сахнутися — надто гостро!
***
Розгойдані кола рвучкого зеніту,
Безодня манлива й страшна.
Осипались флокси в останній день літа
І день просвітили до дна.

Там спогад мовчання, як вибух у скроні,
Надщерблена сила літань...
Сон розуму. Пекло. Дзвінки телефонні
І виклики ночі — літам...
***
Млявий гавкіт собак. Перехожих лінива хода.
Перший жовтий листок. Шелест вітру сухий.
Запах перців горілих.
Жебонить в жолобках дощова звечорніла вода,
Все прозоріший схід, глибший захід
І — цвіт на могилах.

Хтось блукає один. І шукає когось. І мовчить.
Ми ж із Вами знайшлись,
А блукання повзуть і за нами полюють.
З потемнілих садів і городів димами перчить,
Час вдивляється в нас
І самотніх блукальців малює...
***
Це — осінь, осінь, осінь...
Куди зовуть вітри?
Довкруг якої осі
Звивається твій крик?

Звивається... Німіє...
Раптовий гасить шая.
Стихають всі стихії,
Пульсує диш душа.
***
Стіна і вимикач. Троянда випадкова.
Нарешті ми удвох. І це не промине.
Але за ким, за чим в розмові тужить слово,
І що в очах стіни таке живе й сумне?

Щомиті стоїмо над урвищем розлуки,
І кожен з нас — шукач. І кожен — утікач.
Гармонія життя — то безлад барв і звуків.
І спалахи троянд. Стіна і вимикач.
***
Говоріть, говоріть...
Хай я чую Ваш голос якдовше.
Говоріть, говоріть...
Інше тло. Інша музика й світ.

Говоріть, говоріть...
На останнім акорді Мазовше
Залишилась луна
Від мовчання оголених віт.

Говоріть, говоріть...
Хай зіп'ю цей осінній, солоний,
Незбагненний ковток,
Неймовірністю даний мені.

Говоріть, говоріть...
Крізь мости, заборони, кордони,
Крізь вікно й виноград,
Що лілово засох при вікні.
***
Похитнулося поле,
І десь поховалися птиці.
Ще лиш хмарка мала,
Але вже відчувається злива.

І прийшла я до неї
Така заборонно щаслива,
Що завмер колосок,
Зодчим вибігши з храму пшениці.

Де початок й кінець?
Переплутались альфа й омега.
Щось веселе творив
Юний зодчий з поняттями віку.

Смальта бігла з небес.
Де ж ти, зливо, розпалена, дика?
Усміхавсь колосок.
Храм сіяв золотим оберегом.
***
День розпашілий. Сонце високе і коні.
Двоє. У лузі. Гриви сухі і шовкові.
Легко і вільно дихають трави медові,
Небо над ними — німб срібляний на іконі.

Кола промінні. Діри озонні. Уперті.
Глянеш в те небо — і заворушаться скроні,
І не збагнути, звідки і нащо ті коні —
Двоє. У лузі. Посеред липня і... смерті?..
***
Копайте отут, копайте...
Без мертвих цвинтар бщує.
Шукайте мене, шукайте,
Сама себе не знайду я.

Так довго усе це сниться...
Хто б міг збудити — не будить...
Нестерпно чужі зіниці
Проколюють зліва груди.
***
Чи Ви були коли в полоні листка,
Що впав?

Чи Вас торкалися долоні
Сумних купав?

Як Вам корились бездоріжжя
На тім шляху,
Де безпорадно билась ніжність
Об ніч глуху?

Стоїть туман —
Не прозирнути... І що не крок,
То на вустах — огонь цикути,
А в серці — змрок.
Терпляча пам'ять —
Опівнічний тоненький під,
А кожний спомин —
Шпиль готичний над виром літ.
***
І так це було щодня,
Ніхто з них нє знав — допоки.
Один відпускав коня,
А другий моливсь за... спокій.

Зривалися межі, дє
Стерня золотіла в попі.
І знов починався день
Іржанням коня в н е в о л і .
***
Не хочеш мудрості ні крихти,
Лиш доторкнутись, як до піхти,
До лона чистого тепла,

І ні роз'яснень, ні запитань,
Лиш тільки — пити, пити, пити,
Допоки б'є струм джерела...
***
То був тільки натяк на вись і на волю,
Насправді щомить ми були, як на чатах.
В біжучому блиску роздвоєних колій
З'являвся кінець і метався початок.

На сході зійшлись насторожені тіні
Посріблених порохом лоз винограду.
На захід упало рясне шелестіння
Обвитого синню осіннього саду.

Про щось таємниче змовлялися віти,
Пробіг холодок, дотулившись до скроні.
Два соняхи з зернами нашого літа
Сіяли... Чомусь на чужім підвіконні.
***
Ти стояв і дивився, як чарить рука,
Як до пензля пливе небозвід.
І сухого туману краплина стрімка
Переходила вічність убрід.

І злітались на клаптик паперу дива,
І збігались собаки й коти,
Обіймалися фарби, мовчання й слова,
Божеволів художник і — ти.

А у небі голодних музеєвих стін
Свіжі цвяхи, як дзвони, гули...
І світали, заходячи, очі картин,
Наче теж божевільні були...
***
Наодинці з дощем, при відкритім балконі,
Наслухаючи айстр одкровення неюне,
Пензель змішував фарби — солодкі й солоні...
За фіранкою хтось перекручував струни.

На похилі тини і похилені брами
Бризла сутінь м'яка забуття молодого.
Виривалась із вечора синьої рами
Перекручених струн мовчазна засторога.

Хто від кого стеріг і кому це вдалося?
Змоклий вітер вдихав гуп німої безодні.
Колихнулась фіранка, як русальнє волосся,
Пензель змішував фарби — гарячі й холодні...
***
Снують по хаті квіти спохмурнілі.
Думок-вигнанців не шукає час.
В моєму тілі — білі заметілі,
Летять сніги крізь темряву до Вас.

Ви так далеко, що сніги не тануть,
На пальцях зблиски — доторків луна...
Крихкі слова в ламких перервах стану,
Як присмерк саду з присмаком вина...
***
О, скільки раз ти плакав на віку...
Але й утіхи мав не менш, напевно.
Неси свій хрест,
Неси і не взискуй.
В чужій одежі чуєшся непевно.
***
Серед стерплої ночі,
Коли приморозило віти,
Впав каштановий цвіт,
Що з'являвся на дереві двічі.
Впав і вистелив міст,
Обіймаючи камінь самітний,

Міст подумав: «Зима...»,
Мертвий камінь затеплився: «Свічі...»

Навіть вітер старий,
Наблукавшись нічними полями,
Перейшов через міст
І при камені стих просвітліло.
Втретє цвіт оживав —
На бруківці іскрилися плями.

А каштан весь тремтів.
Чорне гілля натужно рипіло.
***
На галявині, де виснуть
Глоду краплі пурпурові,
Під покровом падолисту —
Слід пізнання, схід любові.

Наче бризками фонтану,
Що зійшов сюди із площі,
Окропив мене світанок.
І стою я, як на прощі.

Тільки неба вись безмірна,
І святі розливи дзвонів,
І душа — палка й сумирна,
Як сухе стебло в долоні.

Осінь глибшає. А вітам —
Хворо шепче лист зелений:
Буде вас холодний вітер
Обіймати замість мене...
***
Чи є на світі той, хто скаже,
Куди погаслий промінь ляже,
І чи знайдуть до нього путь,
Щоб мертве світло
П о м' я н у т ь ? . .
***
Чому так гарно, копи — сумно?
Кудись ідеш — ні кроку з місця...
На шлях пустий вертає дума,
Бринять над ним померклі вісті.

Про що? Кому? Від кого? Звідки?
Слова... вітри... безповоротні.
І змерхлі вісті — зайві свідки,
Ми — бранці загадок безодні.

На шлях пустий вертає дума:
Чому ж так гарно, коли — сумно?
***
Розлука — біль, але ще не розстання,
Розлука — жаль, але ще не журба.
Розлука — смерк, але ще не згасання,
Вона — прозрінь голодна боротьба.

Розлука — зло, але ще не жорстокість,
Розлука — даль, але не далина.
Вона — самотність, та не одинокість,
А все — пізнань незглибна глибина.
***
Ми хворі в цьому світі і самотні,
Але життя — це все-таки життя.
Вертаємось до нього і з безодні,
Хоча крихке з безодень вороття.

Між нами світ цей зводив огорожу,
Але сміються з неі дні сумні.
Від тебе я отямитись не можу,
Хоча свідомість наче б при мені.

Струмують струни на моїй гітарі,
Твоїм волоссям пахне ця зима.
Палю свічу край снігу, щоб постарів,
А він яріє: старості нема!