Мирослав Лаюк

 Можливості

дякую страхові за можливість бігти
точніше за можливість втікати
така можливість останнім часом дається рідко

впевнений у його жіночому первні
чоловік не здатен на такий виклик чоловік не здатен на заклик до самобичування і холодного як лезо спостерігання за цим чоловік не здатен

іноді я стою і не можу поворухнутися
коропи теж стоять на глибинах як кам’яні статуї
але їхня скульптурність динамічна

дерева теж стоять але вони насправді ростуть від страху померти
каміння воно теж боїться але дуже повільно
хіба пісковик трохи швидше

але мій спокій то щось інше
то як авраамова впевненість
але мій спокій – то мовчання і крик водночас то наче так має бути

і сьогодні
коли врешті знаємо правду
дякую страхові за можливість переслідувати

























бог вірджинія вульф

о пресвятий боже
з вовчим прізвищем і жіночою статтю і суттю

ти живеш у графстві сассексі на дні річки
і слухаєш молитви

ти ходиш по дні річки оуз як донний ісус
і тягнеш кожного петра який уміє плавати
на дно до каміння і водоростей

ти копаєш підводні могили для підводних птахів
ти хорониш їхні тіла у сірому намулі між корінням і мушлями
ти читаєш над ними підводні псалми

ти пишеш на підводному листі підводні послання
які розносять твої білі риби

о присвятий боже вірджиніє вульф
твоя ріка тече з тебе
через твої підводні сади
до далеких пустель яких немає на мапах

твоя річка називає себе на ім’я
твоя річка поглинає всі твої жертви

але я не боюся твого загубленого часу
мій пліт достатньо міцний щоб не перекинутися від фуркання твоїх коней
він на їхніх спинах допливе до бухти одного острова
про який ми обоє добре знаємо





















тінь у річкових заростях

верба і вільха вільха і верба
а також осот очерет лопух м’ята
але найбільше – верба і вільха

пройшовши ще далі не зупиняючись щоб витрусити із взуття пісок
пробравшись крізь зарості
переступаючи невеличкі болота з жаботинням та мальками риб
але переважно – з жаботинням
пробираєш зелені зарослі
а там – дика качка – сіро-коричнева
з дзеркальним переливом
вона перелякано здригається але не летить не втікає
вона прикована до гнізда своїм тваринним інстинктом
вона дивиться тобі в очі поглядом
який здавався тобі знайомим
поглядом богородиці

і тоді ти вибираєш міцну гілку
розмахуєшся
і лупиш нею з усієї сили по качці
вона відкидає крила голову
вона навіть не встигає скрикнути
ти б’єш їх з такою ненавистю
що шкіра нагрівається і стає червоною
а ніздрі розбухають і очі теж наливаються кров’ю

ти кидаєш мокру гілку у кущі у надто незвичні у цьому місці зарості осоту
і йдеш

верба і вільха вільха і верба
а також осот очерет лопух м’ята
але найбільше – верба і вільха

чому тобі іноді хочеться підпалити церкву
і спостерігати як вона горітиме













кола

І.

зубами хапати підпóтяжні рейки
з обличчя здирати рекламні плакати
міняти у друзях старі батарейки
тікати на захід на північ тікати

знаходити джойса а потім гомера
вилазити з ґрат у оновлені ґрати
шептати під ніздрями contra spem sperо
тікати на південь на схід утікати

учора адам а сьогодні антоній
з-під люстри зриватися серед кімнати
щороку вплітатись у мозки півоній
щодня соляними стовпами ставати

II.

і затихають ваші відчування
бо цятки дві від змія на нозі
в цім дні минуло ваше князювання
новим князям вклоняйтеся князі

живі дощі у зав’язь зв’яжуть руки
живі дощі із крові та вина
а ми були голодні наче суки
що їх щенята виссали до дна

а ми були забутими мерцями
з надгробків наших виросли міста
тепер ми тут щоб вúщати над вами
котрим параліч сковує уста

нехай ми й ватра що уже горіла
стара монета знайдена в золі
нехай тіла – нехай обрубки тіла
важкого тіла першої землі

старим князям вклоняйтеся князі!
і гадина сичить оскаженіла








він

він виганяв бур’ян і горобців з городу так
наче торгашів з храму
він ішов до картоплі кукурудзи редиски кропу з такою усмішкою
мов до церкви
а баба ганя завжди жалілася
що він нікого так не любить як грушку ним колись посаджену
посеред саду
між горіхом і ранетою
і та грушка давала найкращі груші
а коли у її дуплі поселилися шершні
дід вивів їх загравши на чарівній флейті

він вчив мене сороміцьких коломийок і посилав співати їх бабі
за що видавав мені сирного коника
він будив мене уночі
подивитися на їжака який шарудів біля криниці
або на сову яка пугикала на вершку черешні
чи лисицю яка не помічаючи нас паслася у саду

діду коли ми зустрінемося
я вам за сирного коника заспіваю ще багато сороміцьких коломийок
а груша ваша всохла
зразу після вас

























тренос дідової хати

ось мить: порожнє все зі стін зняли ікони
прапредки зі світлин устали і пішли
болить – і б’є душа у мідносердні дзвони
в дзвіниці на горі де хмари як воли

ось мить: сховався бог за комином із кахель
і плаче як малий і кахлі світло тчуть
і плаче крізь дощів туберкульозний кашель
і кахлі кожен нерв немов тавро печуть

аж хата наче бомж хтось вікнам вибив зуби
ніхто сюди не йде тут більше не живуть
і душі вийшли геть немов дерева з зрубу
і впав останній дуб назад закривши путь

півзливи на даху – щоб вогко стало венам
а інші півдощу розмотують бинти
і тільки щось щемить хрипким вселиким треном
сидить на лаві бог сидить не хоче йти































лисячі нори

ти будеш вдивлятись у лисячі нори
ти нюхати будеш каміння і глину
ти знаєш ці липи – старі і суворі
ти бачиш цю білу від страху дитину

…вона подивилась тобі у зіниці
і їм захотілось кричати про втечу
вона закрутила свій хвіст як корицю
сховавши гарчанням у хутрі малечу

ти біг тоді тихо – над шепотом гілля
тікав мов ховав у зіницях убивцю

…колись ти проснувся у масці похмілля
і виріс під стелею привид лисиці…

ти довго вдивлявся у лисячі нори
ти нюхав безтямно каміння і глину
ти згадував липи – старі і суворі
ти бачив ту білу від страху дитину…

здиратимеш листя неначе обличчя
із кожного дерева в кожному лісі
хворітиме ніч на ангелля й безптиччя
хворітиме день на безптиччя і бісся

…і тільки під липами лисячі нори
роздерті лопатами наче зубами…
квітують суниці мохи мухомори…
…неначе хребтами!



















ти (з циклу «ти!»)

шкіра осоту мені до душі
під шкірою осоту немає нічого
навіть легенів і бронхів
навіть печінки навіть нирки хоча б однієї
а особливо немає серця

я заздрю тобі осоте

заздрив тобі завжди ще тоді
коли курив суху твою шкіру
з хлопцями подалі від батьківських очей
у високих бур’янах

заздрю
коли зриваю тобі голови просто йдучи стежкою
коли вбиваю тебе заздрю

я заздрив тобі завжди
і тепер заздрю
і обіцяю що буду заздрити
ти зелена зухвала шкіро
ти ченче байдужості

ти!




























рана (з циклу «ти!»)

1.

у моїй долоні – рана
достатньо глибока щоб не зажити ніколи

з неї зранку тече кров
опівдні вилазять мурашки
а увечері – гній

і не зважаючи на те що все тече
я прагну статичності
я прагну щоб припинилися ці виділення

я обмотую тебе я засипаю тебе я тебе зашиваю
але все незмінно
все – кров все – мурашки все – гній

це лоно долоні
воно більше ніколи не буде цілим

і тому колись
я посаджу у свою рану насінину однієї рослини
про яку не кажуть вголос

вона проросте я впевнений вона вистрибне зеленим пагоном
випустить гостре листя
зацвіте

вона пустить коріння глибоко у вени і артерії
я посаджу її колись
обов’язково посаджу

2.

я надіявся
що ти атрофуєшся від мого тіла
через якийсь час

я надіявся
що ти перестанеш мене пити

я надіявся
що коли я перестану думати про тебе
ти просто відсохнеш
як дерево на даху

але ти вся тут
ти вилізла з усіх пор моєї шкіри

я надіявся що твоє коріння
не знайде моїх легень і нирок
мого серця і мозку і очей і вух

брешуть ті
котрі називають тебе однорічною рослиною
брешуть ті
котрі називають тебе рослиною

всі брешуть
крім тебе






















червоний осот

червоний осоте
ти тут не той
ти
котрий має червоне волохате серце!
з тобою все зрозуміло
твоя фізіологія і душа

знищуючи тебе я не відчуваю себе господарем
котрий б’є собаку
я просто нічого не відчуваю коли убиваю тебе

ти виростаєш квітнеш розроджуєшся і вмираєш
як людина
і тому ти тут не той
ти
людино

червоний осоте
ти будеш хребтом
ти будеш кровавою флейтою